«Кожен підвал та ізолятор»: Де і як утримують українців на тимчасово окупованих територіях?

Питання місць утримання українських військовополонених на тимчасово окупованих територіях знаходиться на перетині гуманітарної, кримінальної та міжнародно-правової сфер. За три роки повномасштабного вторгнення сформувався великий масив свідчень — від звільнених полонених, правозахисників та міжнародних інституцій — про те, що на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) російські структури та створені ними адміністрації використовують різні типи місць позбавлення волі, часто грубо порушуючи норми міжнародного права.

Скільки таких місць існує достовірно не знає ніхто. Координаційний штаб говорить про 120 точно відомих місць та близько 300 ймовірних, де можуть утримувати українців. В окупації діють як офіційні, так і неофіційні локації змісту полонених. Загалом їх можна поділити на кілька категорій.

1. Офіційні слідчі ізолятори

Це установи, оформлені як «слідчі ізолятори» у системі, яку контролює окупаційна адміністрація або російські служби. Ними часто користуються для формальної «реєстрації» затриманих та проведення допитів. Доступ адвокатів та моніторингових місій, як правило, суворо обмежений чи відсутній.

Приклади таких установ: СІЗО у Генічеську, СІЗО №5, Горлівське СІЗО, Кіровське СІЗО, Бердянське СІЗО, Макіївське СІЗО, СІЗО №1 у Луганську.

У цих місцях фіксують тортури електрикою, систематичні побиття, недоїдання, що призводило до летальних випадків.

ВК № 27, або «Калінінська», м. Горлівка

2. Тюремні колонії та пенітенціарні установи

Частину полонених — зокрема тих, кому окупаційні адміністрації формально «інкримінують» злочини — переводять у колонії на ТОТ чи Росії. Іноді це установи, які до 2014 року були частиною української пенітенціарної системи, іноді колонії, повністю перепідпорядковані російським відомствам.

У колоніях утримують також військовополонених, проти яких не відкривають кримінальні справи — вони просто очікують на обмін.

Приклади: Оленівська виправна колонія №120, Макіївська колонія №32, Єнакіївська виправна колонія №52, Горлівська колонія №27, Луганська колонія №19, колонія №34 у Перевальську.

Цікавий факт: на ТОТ Запорізької та Херсонської областей колоній немає. Після «фільтраційних» заходів полонених звідти зазвичай везуть до СІЗО чи колонії Донеччини та Луганщини під контролем російських військових.

3. Таємні місця утримання (підвали, центри «Ізоляція», військові бази)

Правозахисні організації та звільнені полонені свідчать про існування «таємних в'язниць». Вони не мають офіційного статусу і саме тому часто є найнебезпечнішими. Розташовані у підвалах, занедбаних промзонах чи на території військових частин і таке інше.

Найвідоміший приклад — перетворення культурного центру «Ізоляція» у Донецьку на в'язницю та місце тортур ще з 2014 року. Подібні практики продовжують фіксувати і у 2022–2025 роках. У таких місцях зазвичай найгірші умови утримання, а контроль іноді відсутній навіть із боку офіційних структур РФ.

«Ізоляція» у Донецьку. Зображення, оприлюднені каналом @traktorist_dn

«Ізоляція» у Донецьку. Зображення, оприлюднені каналом @traktorist_dn

4. Транзитні пункти та приміщення для «показових» допитів

Це короткострокові місця утримання: блокпости, фільтраційні центри, тимчасові ізолятори на військових базах. Численні свідоцтва підтверджують, що саме через такі локації полонених пропускають перед переведенням до СІЗО чи колонії.

Свідчення: Історія Олексія Сивака

Херсонець Олексій Сівак сам пережив полон та заснував організацію «Alumni» («Випускники») — першу в Україні спільноту цивільних чоловіків, які пережили полон та насильство.

«Є десятки та сотні місць утримання людей у полоні на ТОТ. В окупації на кожному блокпості та в кожному селі в підвалі можуть росіяни утримувати людей. Цивільний не сподобався обличчям — його можуть утримувати та катувати. Кожен поліцейський відділок чи адміністративна будівля може бути місцем утримання українців», — каже він.

За словами Сівака, логіка дуже проста: чим більше російських підрозділів у місті, тим більше там полонених.

«Справа в тому, що полон на окупованих територіях може бути різний. Може затримати ФСБ, а можуть просто російські солдафони й утримувати у своїй казармі чи підвалі. Як приклад, знаю історію про людей, яких російський спецназ утримував просто на 9-му поверсі в місті Цюрупинськ (Херсонська область). Випустили їх випадково інші російські військові, які прийшли мародерити житло», — розповідає він.

Олексій Сівак. Фото: facebook

Олексій помітив і ще одну небезпечну тенденцію: цивільних осіб росіяни намагаються швидко «засудити» та утримувати разом із російськими засудженими.

«З цивільними полоненими взагалі немає ніяких механізмів їх повернення в Україну. Є ті, хто сидять роками як політв’язні — їх утримують як терористів чи шпигунів. Інші цивільні — це як заручники, і вони просто зникають тисячами», — каже він.

Окремо Олексій Сівак говорить про так звані «бригади рабів» — групи полонених, яких росіяни змушують працювати під примусом:

«Під дулами автоматів возять робити ремонти в адміністративних будівлях, тюрмах чи працювати на плантаціях. На цьому роблять гроші. Наприклад, декого примушували облаштовувати позиції росіян, а потім просто відпускали. Юридичний статус таких осіб досі невизначений: чи вважати їх полоненими, чи ні».

Найболючишою темою залишається зникнення цивільних:

«Я знаю ситуацію на прикладі мого Херсона. Хапали просто всіх підряд. Таких історій — тисячі і сотні тисяч. Вони розчиняються в загальному гамузі інформації. Якщо взяти загальну цифру зниклих безвісти на окупованих територіях — то 40% з них точно десь у полоні. У мене так зник брат. Його точно забрали росіяни та відвезли у невідомому напрямку. Але підтвердження ніде нема, і статусу полоненого в нього також немає», — каже він.

Система утримання українських військовополонених та цивільних на тимчасово окупованих територіях є розгалуженою та багато в чому невидимою мережею офіційних та таємних місць позбавлення волі, де масово та системно порушуються норми міжнародного гуманітарного права. Відсутність прозорості, правових механізмів захисту перетворює полон на інструмент терору, а тисячі людей — на «зниклих», чия доля залишається невідомою, що робить цю проблему однією з найгостріших і найболючіших гуманітарних трагедій війни.