Паспорт з тризубом у 26 років. Як кримчанка втекла з окупації

Її 26 років і вона вперше отримала український паспорт. Вона кримчанка та втекла з півострова, бо не хоче жити в окупації. Дівчина просить не називати її справжнє ім’я в інтерв’ю, бо в Криму залишились родичі.

Як вона наважилась на втечу та приїхала в Україну, дівчина розповіла «Новинам Донбасу».

«Закручування гайок»

«Я народилась та все життя прожила в Сімферополі. Мені часто ставили питання, чому я переїхала тільки зараз, адже Крим окуповано вже 10 років. Але річ у тому, що на момент анексії мені було 15 років, а паспорти видавали лише в 16», — пояснює Інна (ім’я змінене на прохання героїні публікації) чому у неї не було українського паспорта.

Батьки не були проти того, щоб він у неї був, але зайнятість власними справами не давали змоги допомогти доньці зробити паспорт з тризубцем. Події 2014 року Інна пригадує погано. Каже, що на той момент вона навчалась в 9 класі та не зовсім розуміла всього політичного контексту подій навколо.

«Мітинги, прапори, галас…Але ми просто раділи, що у нас немає війни як на Донбасі. Це був головний фактор для нашої родини. Ми сподівались на краще, але з кожним роком я відчувала, як "гайки закручуються" все потужніше та я ніяк не можу на це впливати», — розповідає дівчина.

Родина Інни гіпераполітична та ніколи не висловлювали свою думку стосовно подій в країні. Але дівчину такий спосіб життя не влаштовував.

«Тиск я відчувала майже фізично. Ти не можеш відкрито говорити все що думаєш. До того ж я навчалась у німецькій школі (зараз це центр німецької мови та культури "Зонненштраль", який пропонує заняття з німецької мови, — прим. ред), але після анексії школа розірвала стосунки з міжнародною спільнотою. Так я відчула відокремлення від всього світу», — каже Інна.

«Обробка» з дитинства

Інна каже, що життя в окупації — це виснажлива боротьба кожного дня. В окупованому Криму не існує «побутової безпеки». Будь-яке слово, лайк, підписка, розмова в черзі чи навіть мовчання «не в тему» можуть стати приводом для проблем. Але звичайно, перше, що кидається в очі, це те, як змінюється світ навколо тебе. Вона розповідає, що тільки за роки повномасштабного вторгнення росіяни відчули, як це жити під санкціями без МакДональдса та IKEA, а кримчани живуть так з 2014 року.

Інна (ім'я змінено) — кримчанка, яка виїхала з окупованого півострова і вперше отримала український паспорт. Фото з особистого архіву героїні.

«З кожним роком цензура ставала агресивнішою. Ти не можеш навіть сказати вголос слово "Війна", бо думаєш, що хтось може на тебе донести. Біля мене одного разу їхала якась жіночка в автобусі та сльозно голосила: "Наші хлопчики там!". Лють кипіла у мене в грудях, хотілось спитати: "Що твої хлопчики роблять там?". Але я не могла цього сказати, бо боялась доносу. Що зміниться, якщо я опинюсь в тюрмі?», — риторично запитує Інна.

Висловлювати свою думку було небезпечно. Кримчанка зізнається, що її досі тригерить, якщо хтось просить її висловити свій погляд на ту чи іншу політичну подію. Раптом поряд є хтось, хто зможе донести? До свободи теж треба звикати.

Після навчання в школі Інна вступила до Кримського Федерального університету та здобула психологічну освіту.

«Я пішла працювати у школу, але система освіти на території РФ — це гниль. У мене не склалися там відносини», — каже Інна.

Вона пригадує, як пішла на посаду психолога в школу, але її змушували виконувати дії далекі від функціональних обов’язків. Скоріш ті, які нагадують обов’язки наглядача у тюрмі. Інні сказали розганяти дітей, які збираються групами чи не випускати їх на вулицю.

Також їй, як професіоналці, було дивно чути, що психологічне діагностування проводиться просто для «галочки». Наприклад, не можна було сигналізувати у вищі інстанції, якщо результати виявлялись такими, що вимагали втручання ззовні. Всі боялись приїзду прокуратури чи інших установ, але у випадку інцидентів пов’язаних з поведінкою дітей відповідальність лягала на неї, як на психологиню.

«Я швидко пішла зі школи. У мене там не було майбутнього. Моя знайома працює директоркою дитячого садочка в Криму. Дітям там розповідають про антитерористичні заходи, вчать ховатися у бомбосховища. В школах змушують дітей співати російській гімн кожного ранку, а вони кажуть, що їх від цього нудить», — розповідає Інна.

Після звільнення дівчина шукала іншу роботу. Знайшла себе у приватній практиці по проф. орієнтуванню школярів та студентів. Цей напрямок їй дуже подобався, подобалось розширювати кругозір підлітків, але…. Але Інні завжди не вистачало можливості пропонувати молоді перспективні вакансії в міжнародних компаніях, бо з кримськими документами не можна було нікуди виїхати.

З одним рюкзаком в Україну

Рішення переїхати з Криму Інна виношувала давно. Банально не мала коштів та рідних у вільній частині України.

«На зарплату психолога у 20 тис. рублів багато не зробиш заощаджень. А потім взагалі грошей не було. Лише одна моя кримська подруга яка мала українські документи сказала, що її знайомі готові мене прийняти. Це був дуже примарний шанс, але я скористалась ним», — ділиться вона.

Дівчина говорить, що було вкрай складно наважитися на цей крок та взагалі думала, що під час воєнного стану це не реально. Але думка про переїзд не давала їй спокою з початку весни 2025 року.

«Я вирушила з одним рюкзаком та свідоцтвом про народження в невідомість. Нікому не побажаю такого складного шляху. Перепрошую за деталі, в автобусі Сімферополь — Сочі, який їхав 15 годин, у мене почались критичні дні. Також мене дратувала купа оглядів на кожному автовокзалі», — каже Інна.

Потім вона доїхала до Москви, але не встигла на літак, яким мала летіти в Мінськ. Розгублена, вона залишилась в аеропорту Шереметьєво. Переночувавши у капсульному готелі на ранок вона купила квиток на поїзд «Москва — Брест».

Без пригод вона приїхала до Бреста, але там на автовокзалі їй відмовились продати квиток до українського кордону, бо у неї не було українського паспорта.

«Я дуже нервувала. Дізналась, що Польща ускладнила умови виїзду. Взяла таксі та добралась до гуманітарного коридору "Мокрани-Доманово". Мене обшукали на білоруському кордоні, переглянули всі мої речі, ставили питання, що я буду робити в Україні, попередили, що українці можуть не пропустити до себе. Я відповіла, що повертаюсь в країну, де я народилась добровільно по ідеологічним мотивам», — пригадує Інна.

6 липня 2025 року дівчина пішки перетнула кордон.

Інна (ім'я змінено) — кримчанка, яка виїхала з окупованого півострова і вперше отримала український паспорт. Фото з особистого архіву героїні.

«Перший український прикордонник відреагував агресивно побачивши моє свідоцтво про народження та російський закордонний паспорт. Він сказав, що може порвати все це та вигнати мене. Але все ж таки зателефонував комусь. Я вважаю, то на тому кінці проводу був янгол, який наказав мене пропустити», — говорить дівчина.

Інна каже, що першим населеним пунктом України, який вона побачила було місто Ковель. Там переночувала у молитовному домі, отримала від волонтерів гуманітарний набір з гігієною та поїхала до Києва.

Вільна людина у вільній країні

З собою в Інни було лише 600 євро та російські рублі. На цю невелику суму треба було якось облаштувати свій побут та зробити документи. Тоді дівчина зіштовхнулась з першими складнощами.

«Знайомі моїх знайомих запропонували житло у годині їзди від Києва у селі Вища Дубечня. Там було складно з роботою. А життя в цілому… Не хочеться погано казати про людей, але до гостей я так не відношусь. Наприклад, домашня тварина сурікат ходила в туалет де завгодно. Їсти доводилось лише голу кашу. На другий тиждень, зрозуміла, що на такому раціоні довго не протягну та потрібно перебиратись», — пригадує Інна.

Інші також малознайомі люди були в неї у Вінниці. Це була родина яка складалась з матері-одиначки, 11 річного підлітка та дідуся з деменцією. Жити там було також не просто.

Склавшись останніми грошима зі своєю подругою Інна знайшла квартиру у Вінниці та почала винаймати житло.

«Спочатку я дуже була горда, що знайшла роботу в приватному секторі не маючи паспорта. У перших числах вересня влаштувалась викладачкою англійської мови для дітей. Паспорт отримала лише в середині вересня. Але річ у тім, що обіцяли 20 тис. гривень зарплатні, чого б вистачило на базові потреби, але заплатили менше. Така робота мене не влаштовує, тому звільнилась та шукаю нову», — розповідає Інна.

Інна каже, що поки не впевнена, що Вінниця саме те місто, де вона хоче залишитись назавжди, але точно буде тут деякий час, адже потрібно просто відпочити від всіх нервових подій, які вона пережила.

«Не знаю, як буде далі. Як складеться з моєю освітою та роботою. Тому, поки що тут», — каже вона.

В цьому є своя проблематика. Сам диплом «кримського вишу» з датою після 2014 року не визнається як документ, бо навчальні заклади Криму після 2014 року працюють за російським законодавством. Україна не визнає жодних документів, виданих окупаційною владою. Для Інни є варіант звернутися в освітні центри «Крим–Україна» та «Донбас–Україна», щоб вступити до українського ЗВО без ЗНО/НМТ, але над цим дівчина поки не думала.

Інна говорить, що спілкується лише з декількома друзями з Криму, мамою та татом.

«Батьки розуміли, що я доросла людина та мені приймати рішення та жити це життя. Допомогти мені вони не в змозі. Я на них зла досі, бо до повномасштабного вторгнення у них була можливість зробити мені документи та я б не переживала всі ці кола пекла, доказуючи своє громадянство. Їм було ліньки тоді, а зараз розвели руками та сказали: "Таке доросле життя". Впевнена, що у них воно було інше», — говорить у розпачі Інна.

Але не зважаючи на всі складнощі, Інна задоволена своїм вибором.

«Я ні разу не пожалкувала про своє рішення. Це одне з небагатьох рішень, яке я зробила обмірковано. Я розуміла, що буде складно. Моя найголовніша цінність — це воля. Я почуваю себе вільною людиною в вільній країні та ні грама не шкодую», — впевнена дівчина.

P.S. Наприкінці інтерв’ю Інна зізналась, що погодилась на нього більшою мірою тому, що бажає, щоби всі знали про можливість виїхати з окупації в Україну та мати шанс розпочати нове життя на великій землі.