«Я з України. Навіщо мені цей Бєлгород?» Житель села під Лиманом — про пережиту окупацію

Село Яцківка знаходиться у Лиманському районі Донецької області, що на березі Оскольського водосховища. У травні населений пункт окупували російські війська, 23 вересня Яцківку було звільнено Збройними силами України. Надія Масюченко побувала у деокупованій Яцківці та поговорила з місцевим жителем про пережите. «Новини Донбасу» публікують її репортаж.

Звільнена Яцківка. Фото: Новини Донбасу

Цей чоловік на фото Саша. Отак просто він представляється. Разом із ним собака. Вони з Яцківки.

Не встигаємо ні про що ще поговорити — біля нас зупиняється машина. З силою хтось з середини намагається виштовхнути двері — «Жигулі» противляться, двері ледь відчиняються. Скрип заліза, яке дивом взагалі їздить по цим дорогам, перериває крик кремезного військового «Дєд! Давай, я вперед іду. Дасть Бог, вернусь живим! Дєд, я вернусь! Ось, візьми! Не давай себе в обіду!»

Військовий всовує Саші блок сигарет. Обіймає, міцно, як свого рідного діда. Саша каже «дякую» і сором’язливо тримає цигарки в руках. Очами проводжає машину. Посміхається. Хлопцям вслід. Нам в камеру. Навколо – розвалена техніка російських окупантів, воронки від авіабомб, зруйнована церква.

Мешканець Яцківки Сашко. Фото: Новини Донбасу

Ми все ж таки змогли поговорити з Сашою.

— Як ви пережили окупацію? Коли прийшли росіяни, що тут відбувалось?

— Найперше що, вони зробили — пройшли по вулицям, заходили в будинки де жили люди і забирали у всіх телефони, карти пам’яті. Шукали інформатора, так вони казали. Коли були росіяни — було страшне. Окупанти видавали воду з хробаками. Єдиний вихід тоді — робити чай з тої води. Кип’ятити. Бо іншої не було... А потім першими зайшли десантно-штурмові війська. Я їм показав де і що лежить. Було дуже багато покинутого росіянами озброєння — цілий сарай 120-х мін, уявляєте? Росіяни тікали так, що кинули все своє озброєння. 200-го свого забули. Спочатку тут були «ЛНР-івці», потім прийшли росіяни і буряти. Біля входу до мого будинку поставили міну. Перед відступом російські окупанти мінували все — так і казали місцевим. Коли вже село повернулось під контроль України — ми вийшли з укриття і пішли до себе додому. Дивлюсь, а біля мого будинку підірвалось декілька машин... А ми з дружиною ховались де могли.

Знищений російський танк. Фото: Новини Донбасу

— Яка зараз ситуація, чи отримуєте допомогу?

— Світла немає, газу також. Гуманітарну допомогу отримуємо. Нещодавно приїздила машина Укрпошти видавала грошову допомогу, і тепер взагалі є пересувне відділення, можна отримати пенсію. Потрохи все відновиться, ми це розуміємо. Військові також допомагають. 

— Чи вцілів ваш будинок?

— Мій так, але дуже постраждали сусідні будинки. Погоріли. Обстрілювали дуже сильно.

Зруйнований внаслідок бойових дій дім у Яцківці. Фото: Новини Донбасу

— Сподіваєтеся, що все налагодиться?

— Так звичайно. Надія помирає останньою. Ой, скільки доведеться все відновлювати — це страшно уявити.

Саша зараз заробляє на життя чим прийдеться — допомагає місцевим заготовляти дрова на зиму, пиляє повалені дерева. Розповідає, що на березі водосховища дуже багато касетних боєприпасів, у лісі розкидані «лєпєстки», тому за грибами йти нікому не радить. 

Знищена військова техніка. Фото: Новини Донбасу

Собака, який прийшов з Сашею, лащиться до всіх нас, очі з довірою дивляться на нього. Він не його хазяїн. Але він його годує. Як і десятки інших. Вони з дружиною зранку варять велику каструлю каші – і виставляють її біля будинку. Ввечері — вона пуста.

Тут, де ми стоїмо, мабуть, раніше був майже центр села. Зараз — попелище. Навкруги немає нічого вцілілого крім будівлі, де, мабуть, був магазин. І куполів маленької каплички. Окупанти лишили по собі смерть і руїну.

Звільнена Яцківка. Фото: Новини Донбасу

Ми повертаємо своє і повертаємо життя туди, де ворог хотів залишити лише суцільну понівечену пусту землю. Цей чоловік і військовий — і є життя. Людяність, довіра, любов. Все в одному кадрі на декілька секунд.

Прощальні слова Саші дуже прості — окупанти дуже наполягали евакуюватися в Бєлгород. Він відмовився. «А ви мене запитали, чи хочу я їхати? Я з України, з Бахмута. Тут моя земля. Буржуйка є, дрова є, ліс поруч, якось переживемо»,— згадує він свою відповідь.