«Вона не помре на підлозі у своїй холодній квартирі». Як ірландець та американець евакуюють людей на Донбасі

У березні колишній морський піхотинець США Енді Мілберн приїхав до України висвітлювати війну як журналіст-фрилансер. Він швидко зрозумів, що хотів би робити більше, і разом з іншими ексвійськовими організував тренування для тероборонівців, коли під Києвом ще були позиції росіян. Після побаченого в Бучі вони вирішили лишитися, аби допомагати українцям. Так утворилася The Mozart Group — організація, яка тренує військових й евакуйовує цивільних із найнебезпечніших куточків фронту.

hromadske провело два дні з евакуаційною бригадою The Mozart Group у Бахмуті та Соледарі. Як іноземці з військовим досвідом знайшли себе в гуманітарній місії в Україні. «Новини Донбасу» публікують цей матеріал у рамках партнерства.

Журналістка hromadske Діана Буцко та керівник евакуаційної бригади The Mozart Group Дейтон у Бахмуті. Фото: Дмитро Гончар / hromadske

«Які плани, якщо росіяни зайдуть на територію?»

Автомобілі The Mozart Group перетинають річку Бахмутка та в’їжджають у ту частину міста, яку іноземці називають східним Бахмутом, а місцеві — Забахмуткою. На околицях Забахмутки точаться бої, DeepStateMap позначає територію заводу СІНІАТ по цей бік міста як окуповану. Тут і чути, і видно, що війна близько. За вікном авто один за одним змінюються будинки з потрощеними дахами, обабіч дороги лежить перевернута згоріла машина. Волонтери зупиняються біля одного з небагатьох вцілілих будинків із вікнами, забитими дошками. Перекладачка Влада стукає у двері, й на поріг виходить жінка в червоному картатому халаті.

— Це у вас сім'я з шістьох людей? — запитує вона.

— Ні, у нас із п'яти, — відповідає жінка. Через поріг визирає ще одна жителька цього будинку.

— А сказали — з шести. Нас просили привезти вам гуманітарну допомогу.

Влада пояснює іншим членам команди англійською, що це саме та адреса, і вони йдуть по пакунки в машину. Поки пакети заносять до хати, перекладачка й очільник евакуаційної бригади The Mozart Group Дейтон лишається поспілкуватися з родиною. Дейтон запитує, чи не хочуть вони евакуюватися. Жінка відповідає, що з ними у будинку живе 80-річна бабуся.

— Вона криком кричить: «Я буду тут помирати». Ми не можемо нічого з нею зробити. 80 років учора виповнилося. 

— А які плани, якщо росіяни зайдуть на територію? Це ж «Вагнер», — запитує Дейтон. 

— Ми все розуміємо. Ось тут учора в неї за чотири будинки згоріла повністю кухня. Самі гасили.

— Хіба це не причина виїхати? Ви ж знаєте, як вони близько, — не здається Дейтон.

— У мене що тут нічого немає, що там нічого немає. 

— Так це ж тим паче причина поїхати? — наполягає Дейтон.

— Питання безпеки — одне, але не можна просто так лишатися і помирати ні за що: ні ціль, ні за ідею, ні заради когось, — додає аргументів Влада.

— Нам нема куди їхати, — повторює інша жінка.

Під час емоційної розмови одна з жінок починає плакати. Дейтон продовжує пояснювати, що росіяни за кілометр від них. Він показує на телефоні карту бойових дій, на якій видно успіхи росіян.

«Це вчора, а це сьогодні, — порівнює він два фото карти. — Вони просунулися. Ось тут ваш будинок, а ось — розташовані росіяни. Вам і справді треба виїжджати. Вони і справді щодня просуваються».

Родина обіцяє подумати. Уже надворі перед будинком Влада обіймає одну з жінок і просить ще раз поговорити з бабусею і спробувати її переконати. Насамкінець Дейтон обіцяє приїхати, якщо буде можливість. Обережні обіцянки пов’язані з тим, що члени команди не знають, чи ця вулиця буде все ще неокупованою під час наступної поїздки.

Такі розмови — частина роботи евакуаційної бригади The Mozart Group, пояснює Дейтон. Вони майже ніколи не приймають першого «Ні» і продовжують приходити та вмовляти жителів прифронтових зон виїжджати. І не лише вмовляють — вони намагаються потоваришувати з ними. Дейтон пригадує випадки, коли родина сьогодні відмовляється від запропонованої евакуації, а завтра у будинок влучає снаряд і люди погоджуються виїжджати.

«Іноді ти їх переконуєш, іноді, як я сказав, — це просто страх», — пояснює Дейтон. Він додає, що найбільше людей не виїжджають через нестачу грошей та відсутність житла, а найскладніше вмовити старших.

«Це їхнім дім, і воно зрозуміло. Вони бояться, якщо його покинуть, то ніколи не повернуться», — каже Дейтон.

43-річний ірландець, керівник евакуаційної бригади The Mozart Group Дейтон. Фото: Дмитро Гончар / hromadske

«Важко знайти іншу організацію, таку несхожу на групу "Вагнера"»

43-річний ірландець Дейтон долучився до The Mozart Group у травні. За його спиною — 22 роки в Ірландській армії, де він спочатку служив у піхоті, а потім став парамедиком. Після армії працював у місії ОБСЄ в окупованому Луганську, де забезпечував медичний супровід команди. У грудні повернувся додому на Різдво, а з початком вторгнення місія фактично згорнула роботу в Україні. Дейтон став шукати інші шляхи, як допомогти українцям, і дізнався про The Mozart Group. Спочатку він тренував «Азов» у Запоріжжі, а потім перемістився на Донеччину як голова евакуаційної групи.

The Mozart Group заснував колишній морський піхотинець 59-річний Енді Мілберн. Енді відслужив 31 рік в армії США і вийшов на пенсію три роки тому, коли обіймав посаду заступника командувача штабу, відповідального за спеціальні операції США на Близькому Сході. У перший тиждень березня він покинув сонячну Флориду та приїхав до України. 

«Мій друг з української армії зв’язався зі мною і сказав: “Енді, нам направду потрібна твоя допомога. Нам потрібна допомога з тренуванням цим хлопців. Через кілька днів вони підуть у бій з росіянами, і ніхто з них не стріляв зі зброї раніше. Усе, що в них є, — відвага і рішучість захищати своє місто”», — розповідає Енді.

Енді не міг відмовити. Разом з іншими колишніми морськими піхотинцями він розробив план, запросив тренерів зі США, і вони розпочали тренувати бійців територіальної оборони в Києві. П’ять днів американці тренували українських новобранців, далі вони сідали до машин і їхали у перший бій з росіянами. Коли українці перемогли у битві за Київ, Енді разом із товаришами побачив Бучу, і це остаточно переконало їх у необхідності лишитися і надалі допомагати українцям. 

«Армія вчить самодисципліни, дозволяє правильно оцінити небезпеку, змушує ладнати з людьми навколо і працювати в команді», — пояснює Енді.

За його словами, він намагався запрошувати до команди поліцейських і пожежників, але тільки військові готові працювати в умовах невизначеності, якою є бойові дії.

Іронічну назву для організації запропонував один із колег. Він прийшов до Енді і сказав, що всі довкола і так називали команду «Моцартом» — на противагу ПВК «Вагнер» — російській компанії з найманців.

«Складно знайти будь-яку іншу організацію, настільки не схожу на групу “Вагнера”. Так, ми всі професійні військові. Це одразу ж відрізняє нас від “Вагнера”. Ми не носимо зброї. Ми не воюємо. Ми не найманці. Ми не приватна військова компанія — ми волонтерська організація», — пояснює Енді. 

The Mozart Group не залишилася не поміченою для ватажка ПВК «Вагнер» євгена пригожина. Він називав членів команди The Mozart Group «американськими ватажками». Попри погрози від «Вагнера», який оперує на Бахмутському напрямку, Енді Мілберн каже, що продовжить свою місію, бо в ній він знайшов відчуття сенсу та зустрів друзів.

«Я помру у будь-якому разі. Якщо це станеться, щонайменше помру від того, у що вірю», — відповідає Енді на запитання про свою безпеку. 

Журналістка hromadske Діана Буцко та керівник евакуаційної бригади The Mozart Group Дейтон. Фото: Дмитро Гончар

«У вас не завжди є додаткові дні»

Після Забахмутки евакуаційна команда The Mozart Group повертається до центральної частини міста й намагається знайти чоловіка, який подавав учора заявку на евакуацію. Відсутність зв’язку ускладнює пошуки. Двері чоловік не відчинив, сусіди його ніде не бачили. Після півгодинних пошуків члени команди здаються — попереду ще евакуація з Соледара, — але обіцяють повернутися завтра. Завтра виявиться запізно. Наступного дня евакуаційники, так і не знайшовши ніде чоловіка, вирішать залізти до будинку через вікно. Там вони знайдуть його мертвим на підлозі. Сусіди розкажуть, що в нього були проблеми зі здоров’ям.

«Він, мабуть, помер того дня, коли просив його евакуювати, — припускає Дейтон. — У вас не завжди є додаткові дні. Ваш шанс виїхати може бути просто зараз, і якщо ви залишитеся ще на день, цього шансу може просто більше не бути».

Такі випадки стаються у прифронтових містах і селах, особливо з самотніми людьми. У своїх квартирах люди вмирають від відсутності доступу до медикаментів та лікарів, здорового харчування та холоду. І взимку, прогнозує Дейтон, у будинках знаходитимуть більше тіл, які не завжди є кому поховати.

Журналістка hromadske Діана Буцко, керівник евакуаційної бригади The Mozart Group Дейтон, перекладачка Влада та мешканець Бахмута спілкуються у дворі. Фото: Дмитро Гончар

Через місяць убитий чоловік все ще лежав там

Жителі східного Бахмута розповіли The Mozart Group про те, що їхнього сусіда хтось убив. Дейтон із колегами не стали забирати тіло, адже був вчинений злочин, і пішли у поліцейський відділок. Поліціянти відповіли, що для них занадто небезпечно їхати в ту частину міста, але пообіцяли спробувати направити туди службу, яка б вивезла тіло. Через місяць убитий чоловік все ще лежав там.

Хоча основне завдання The Mozart Group — евакуація, на прохання родичів іноді доводилося вивозити тіла померлих. Команду, буває, просять перевірити, як почуваються рідні, які лишилися без зв’язку в Бахмуті й довколишніх селах. Якось донька попросила провідати маму, з якою не було зв’язку кілька днів. Члени команди знайшли її мертвою на підлозі. Жінка попросила вивезти тіло матері до найближчого моргу, звідки вона вже її забрала і змогла поховати. 

Іноді евакуація відбувається занадто пізно. До The Mozart Group зателефонувала жителька Соледара, яка розповіла, що її сусідку потрібно евакуювати, бо вона лежить на підлозі уже 10 днів. Коли Дейтон зайшов до кімнати, не одразу її розгледів — такою тендітною і блідою вона була. З-під ковдри виднілася лише голова. Жінка сказала, що їй боляче. Дейтон підняв ковдру і побачив, що одна нога була вивернута, а на іншій поширилася гангрена. Коли її доставили до лікарні у Слов’янську, лікарі сказали, що інфекція пішла по всьому тілу, і їй лишилися кілька днів.

«Принаймні вона не помре на підлозі у своїй холодній квартирі. Принаймні ці кілька днів будуть спокійнішими, ніж попередні», — каже Дейтон.

Саме це, а також урятовані життя й удячність людей, яких вдалося вивезти у безпечне місце, надихають їх знову й знову повертатися до Бахмута, каже Дейтон.

Текст опубліковано за підтримки «Медиасети»