Волонтер, лікар, перукарка. Як люди підтримують життя в Авдіївці, що безслідно зникає

Волонтер Олексій Савкевич їде вулицею Гагаріна — однією з центральних в Авдіївці. Хоч і відома вона як «Алея муралів», зараз більше нагадує алею згарищ. На стінах тепер уже зруйнованих п'ятиповерхівок відомі українські художники створили до вторгнення серію муралів. Це весна 2023 року в Авдіївці — місті, що стрімко зникає. Про життя в ньому — репортаж.

Першим муралом була «Річка життя» Олександра Брітцева — символічна дівчина, чиє «річкове» волосся розвіюється на блакитному тлі.

Зруйновані будинки на вулиці, відомій як «Алея муралів». Фото: Дмитро Гончар / hromadske

«Ми хотіли, щоб це був символ якогось такого руху вперед», — проїжджаючи повз будинок, пояснює Олексій, який разом із громадськими активістами організовував проєкт «Алея муралів».

Тоді п'ятиповерхівка, на якій намальований мурал, хоч і з вибитими шибками та потрощеними балконами, все ще була ціла. Це було вдень 28 квітня. За кілька годин — уже ввечері — у неї влучить російська ракета. Центральна частина будинку впаде, а мурал обгорить з лівого боку.

«Всесвіт руйнується»

Проїхавши «Річку життя», Олексій на своєму білому мікроавтобусі під'їжджає до сусіднього будинку з іще одним муралом Олександра Брітцева — «Мати-Всесвіт». Як і перший, художник виконав його у синіх кольорах. Мати ніжно обіймає немовля, оберігаючи його від зовнішнього світу та не захистивши від російських ракет — на другому поверсі будинку велика діра. Нижня частина мурала обсипалася, що символічно — ніби Всесвіт руйнується.

Мурал «Мати-Всесвіт». Фото: Дмитро Гончар / hromadske

Поки він розповідає про символічність муралу, довкола мирно цвірінькають пташки, а поблизу безтурботно цвітуть дерева та жовтіють кульбаби. Ніщо не може зупинити весну, яка розгортається на тлі будинків, що вигоріли.

Таких місць, з якими Олексія багато що пов'язує, в Авдіївці багато. Його родина звідси родом. Сам він намагався змінити це невелике містечко на Донеччині. Його громадські організації «Сила ідей» та «Музична варта» влаштовували фестивалі, майстер-класи, творчі простори, щоб «у молоді було більше можливості розуміти українську культуру та спілкуватися з відомими митцями та авторами книг», як каже він.

«Тут народилася моя мама, тут бабуся моя жила та працювала у школі. Я відчував цей зв'язок зі своїми батьками та бабусею, і саме це місто здавалося мені весь час — зараз воно, на жаль, таким не є — дуже комфортним», — каже Олексій, коли автомобіль під'їжджає до школи №6 чи, точніше, залишків від неї.

До повномасштабного вторгнення бабуся Олексія працювала тут завучкою та вчителькою географії, його дружина – у бібліотеці, а діти ходили до цієї школи. У березні 2022 року у школі організували гуманітарний центр. Через місяць росіяни його знищили з РСЗВ «Град», коли він був ущент заповнений продуктами. Зараз про нього нагадують бляшанки з-під консервів, що вигоріли, на підлозі. Біля зруйнованої школи стоїть мікроавтобус, що згорів. Вся Авдіївка перетворюється на руїни.

«Зараз уже, на жаль, просто нічого всередині, немає якогось такого болю... Спочатку приїжджаєш і думаєш: "Та відбудуємо", а потім дивишся на ці масштаби й не розумієш, як це відбуватиметься, чи місто буде відбудовуватись. Я все ж таки сподіваюся, що буде», — ділиться своїми почуттями Олексій.

Родина Олексія виїхала з міста, а сам він продовжує розвозити гуманітарну допомогу та допомагати місцевим евакуюватись.

«Я не очікував, що у місті може бути стільки маломобільних та лежачих людей. Це тільки на моїй пам'яті ми евакуювали 50. Евакуація — це теж давало розуміння, що потрібно бути зараз тут, а не десь у Дніпрі. Оскільки багато державних органів виїхало, а ми, перебуваючи тут, допомагаємо і евакуювати якісь архіви, і зберегти техніку. Багато чого з містом пов'язує. Розумієш, що робиш щось корисне в цей момент саме тут», — каже чоловік.

Музичну школу відкрили за пів року до вторгнення. Різнокольорові нові стільці так і стоять посеред завалів.

Олексій із колегами тут організували творчий простір, а його донька вчилася грати на фортепіано. Інструмент все ще стоїть у зруйнованому класі. У сусідньому класі був зал для брейкдансу, його викладачка зараз воює. В іншій кімнаті, заваленій уламками, біля вікна з вибитими шибками стоять два фортепіано. Олексій розгрібає завали, обережно струшує пил зі стільця, піднімає кришку та пробує грати гімн України. Декілька нот не виходять, але ніби так і треба: було б дивно почути гармонію серед цих руїн.

Волонтер Олексій Савкевич. Фото: Дмитро Гончар / hromadske

У зруйнованому місті, припускає Олексій, уже навряд чи залишилася хоч одна ціла багатоповерхівка.

Коли воно закінчиться?

Приватний сектор Авдіївки, в який Олексій їде завезти коробки з гуманітарною допомогою, виглядає краще. Вцілілих будинків тут більше, тому значна частина людей живе тут. Дехто, як пенсіонери Олександр та Людмила, до яких заїжджає волонтер, навіть садить город.

«Інколи виходиш, свист над головою — ну, свиснуло. Своя куля не свистить. Тут у саду два "прильоти", там далі — сусідові в гараж, дві машини згоріли. Але що ж зробиш», — спокійно розповідає пенсіонер Олександр, показуючи своє подвір'я.

На підвіконні у нього «виставка зброї» — кулі та десятки уламків мін. За пагорбами — лінія фронту, а на городі вже пробивається зелень, на клумбах гріють свої пелюстки червонобокі тюльпани, а довкола квітнуть фруктові дерева. Рослинність в Авдіївці разюче контрастує з вибухами та пострілами навкруги.

Людмила, шкутильгаючи на милицях, показує недавнє влучення в сарай — стеля пошматована, і просить Олексія привезти щось, аби полагодити приміщення.

«Вже немає сил, чесно. Коли воно закінчиться? Закінчиться чи не закінчиться?», — риторично запитує Людмила.

Жінка розповідає, що вже не вірить, що війна реально скінчиться.

«Щодня слухаю цю програму, Боже мій, передають наших убитих стільки, поранених скільки. Ну куди?», — каже вона.

Разом із парою пенсіонерів ще живе їхня родичка, прикута до ліжка. Виїжджати сім'я не хоче. Олексій розповідає, що авдіївці можуть відмовлятися до останнього, доки не залишиться вибору. Якось до нього в гуманітарний штаб приходила жінка та просила дошки, аби залатати будинок. Виїжджати не хотіла. Потім у дім прилетіло, її поранило, спина та шия почали гноїтися, і лише тоді її змогли вивезти.

За даними місцевої влади, в Авдіївці досі залишаються приблизно 1700 мешканців.

«Сподіваємося на Бога»

До «Пункту незламності» на велосипеді під'їжджає сивий літній чоловік з рюкзаком у горошок на плечах. На багажнику — великі пляшки з водою. Чоловік розповідає, що його дружина, яка тут народилася, відмовляється виїжджати, тут поховані її батьки. А він її одну не залишить.

«Кожна людина боїться. Просто з одного боку звикає, бо вже втягується. І тільки на Бога сподіваємося, тому спати лягаємо — молимося, їсти сідаємо — молимося, сюди я приїхав — помолився, вранці встали — помолилися. Бог дає заспокоєння», — пояснює чоловік.

Добре, що «Пункт незламності» відкрили, додає місцевий мешканець.

Мешканець Авдіївки біля «Пункту незламності». Фото: Дмитро Гончар / hromadske

Пункт у березні цього року тут обладнала команда волонтера Михайла Пуришева з Маріуполя. Місцеві радісно дивуються, що він стоїть неушкоджений «аж місяць», на відміну від гуманітарного штабу. Нині у пункті волонтери місцеві. Тут можна перекусити, помитися, підстригтися, взяти кілька базових продуктів чи ліків, зарядити телефон та спіймати зв'язок.

У головній кімнаті працює телемарафон — на екрані змінюються обличчя офіційних спікерів, але люди сидять у телефонах. На лавах попід стінами переважно облаштувалися старенькі. З облич деяких людей середнього віку зрозуміло, що, мабуть, вони зловживають алкоголем. Бабусі підходять за прилавок і набирають на тарілку бутербродів — можна вибрати з кабачковою ікрою, кількою, тунцем, тушонкою або аджикою.

Один із чоловіків — Сашко — сидить за ноутбуком. Він приходить сюди, щоб почитати свою улюблену фантастику, бо більшість паперових книжок згоріли.

У пункті три кімнати. У сусідній — кухня, а в наступній за нею розмістили душові кабіни, пральні машини, сушарку та навіть куточок перукаря Марини, яка щодня стриже по 15 людей.

Людмила тут волонтерить. Їй 63 роки, і вона справно дезінфікує душову кабіну. Розповідає, що за день тут миється приблизно 60 людей, та ще й на прання приходять зо 30.

«Лишилася та допомагаю, бо маю допомагати. Я віруюча людина. Віруючі люди завжди простягнуть руку допомоги», — каже Людмила.

Щодня вона носить із собою «тривожну сумку» з документами та набором спідньої білизни. Аби можна було швидко виїхати, якщо обстріли посиляться.

За її словами, в Авдіївці залишаються різні люди: когось тримає робота, інших, особливо людей похилого віку, — рідне місто.

«У них на серці лежить — не можуть відпустити та кудись поїхати, їх лякає щось нове. Вони бояться відчути себе непридатними там. Таких, щоб сказати, що хтось на щось чекає — ні. Я не думаю, що таке може бути», — пояснює Людмила.

Волосся 68-річної Зінаїди Миколаївни переливається відтінками блонду. Вона розповідає, що нещодавно фарбувалася. Діти її поїхали з Авдіївки, а вона залишається, бо немає ані куди їхати, ані на що жити.

«Страшно, але сподіваємось на Бога. Думаю, виживемо. Нехай наші солдати відбивають Авдіївку. Ми просто хочемо залишитись вдома», — пояснює вона.

У «Пункті незламності» можна перекусити, помитися, підстригтися, взяти кілька базових продуктів чи ліків, зарядити телефон та спіймати зв'язок. Фото: Дмитро Гончар / hromadske

«Лікарня поки є»

Медичний директор Авдіївської лікарні Віталій Ситник показує кухню з вікном, заставленим дровами та буржуйкою, виведеною надвір. На буржуйці нагрівається вода в чайнику та двох каструлях. Як каже медсестра, сьогодні банний день. У сусідній кімнаті кухня, прямо там і їдять. Поруч зі столом — ліжко. Частина співробітників живе в лікарні.

«Ось наш рятівник», — Ситник показує газову горілку, на якій за п'ять хвилин у металевому горнятку закип’ячується вода.

Замість світла, якого в Авдіївці немає, тут генератори, замість опалення — буржуйки, а технічну воду зі свердловини медики навчилися фільтрувати.

Так серед вибухів та під «прильотами» Авдіївська лікарня працює та надає допомогу тим небагатьом місцевим, які відмовляються виїжджати. Перебувати тут небезпечно. Ситник нарахував 20 дірок від «прильотів» на території лікарні. Через вибухову хвилю у кількох палатах вибито шибки. Тепер вони відгороджені від основної частини лікарні — наче зона, непридатна для життя.

«Отакі були палати — просто лялечки», — каже Ситник, показуючи новесенькі кімнати.

Авдіївська лікарня справді могла похвалитися хорошим ремонтом та сучасним обладнанням, що типово для східної частини України, де у соціальні проєкти донори інвестували багато коштів. Попри те, що тут небезпечно, 15 працівників залишаються у лікарні.

Із 21 березня 2022 року Віталій Ситник оселився у лікарні. Тісний кабінет став його домом: праворуч біля вікна робочий стіл, а ліворуч біля стіни — ліжко. Попри втому в очах, Ситник каже, що навантаження невелике. Поранених менше, бо люди навчилися ховатися у підвалах, але приходять і просто хворі — по ліки, перев'язки. Троє місцевих лежать у стаціонарі.

Поранений військовий отримує медичну допомогу в Авдіївці. Фото: Дмитро Гончар / hromadske

Крім Ситника, у лікарні також працюють хірург, медсестри та санітарки. Вони можуть надати первинну допомогу. Складних пацієнтів поліція везе до Очеретиного, що за 25 кілометрів від Авдіївки. Звідти рятувальники на машині ДСНС везуть їх до найближчих лікарень Донеччини. Але встигають доїхати не всі.

«Були поранені, які вмирали тут. Були хворі, яких ми відправляли з крапельницею, з підтримкою, але важкі травми, не всі доїжджали. Були хворі, яких довелося переводити в ранг "труп" під час транспортування», — розповідає Ситник.

Як лікар, він виписує довідки про ненасильницьку смерть — переважно стареньким із соматичними захворюваннями. За минулий рік таких довідок видав 65, а лише за перші чотири місяці цього року — вже 37.

«Минулого року я видав довідку про смерть бабусі 96 років. Цього року рекорд був — бабуся 88 років. Ось що вона тут робить? Де діти, де онуки, де наш дитячий борг перед ними — щоб їх довести до смерті?», — обурюється лікар.

На питання про те, де він бере сили залишатися й працювати в Авдіївці, лікар здивовано підіймає брови, знизує плечима та риторично запитує, кому зараз легко в нашій країні.

«Подивишся, як хлопці тримають оборону, як десь ракетки прилетять... Люди приходять і розповідають, як їм важко. Наша справа — лікувати, наша справа — дати їм, як то кажуть, трішки надії», — каже Ситник.

Найважче для ньго за цей рік — невизначеність: не знати, коли закінчиться війна та що говорити підлеглим.

«Жити хочуть усі, але ще хочеться, щоб лікарня якось залишилася, щоб місто якось вижило. Ох, важко дивитися — стільки руйнувань. Тим паче, ми відриваємося інколи на квартири подивитися, що там. А що дивитись? Нема ні вікон, ні дверей. А ми є», — ділиться чоловік.

Він додає майже пошепки, що і лікарня «поки є».

Матеріал створений за підтримки «Медиасети»