Польська журналістка на війні: найважче було залишити доньок вдома

Кароліна Баца-Погожельська розповідає про війну, роботу і себе. Кароліна — польська журналістка, співавторка чотирьох книг про вугілля, зокрема «Чорне золото. Війни за вугілля з Донбасу», яку писала в соавторстві з Міхалом Потоцьким. Саме за цю роботу автори отримали премію Grand Press і відзнаки імені Даріюша Фікуса. Кароліна від початку повномасштабного вторгнення Росії живе і працює в Україні. Майже півтора роки пише матеріали для польського видання Wprost. 

Польська журналістка розповіла виданню Sestry, заради чого ризикує життям на фронті, про що говорить по телефону зі своїми дітьми, і що робитиме після Перемоги. «Новини Донбасу» публікують матеріал у рамках партнерства.

Кароліна часто буває на фронті, звідки пише матеріали. Фото з особистого архіву

Наталія Жуковська: Кароліно, ви понад півтора року робите матеріали з фронту. З початком великої війни в Україні одразу вирішили їхати до України?

Кароліна Баца-Погожельська: Їхати на війну не планувала. Я хотіла написати книгу про історичні і географічні перспективи російсько-української війни, починаючи з 2014 року. Для цього мала проїхати всією Україною, поспілкуватися з людьми і подивитися наскільки їхні думки різняться, залежно від регіону. У мене був квиток на літак на 28 лютого до Києва. Ще 23-го я домовлялася про інтерв’ю та зустрічі з друзями. А вже наступного дня була шокована — почалася повномасштабна війна. Не знала що робити. Тоді я звільнилася з роботи і починала працювати для Wprost. 10 березня поїхала до України. Спочатку до Львова. Зараз сміюся, бо я тоді була як Арестович (Арестович на початку війни публічно заспокоював українців, що війна закінчиться протягом 2-3 тижнів — ред.) — сказала, що виїжджаю на 2 — 3 тижні. Однак виїхала аж на п’ять. Зупинилася у Львові, обʼїхала захід країни: Рівне, Луцьк, Івано-Франківськ, Закарпаття і поступово рухалася на схід. Я бачила деокуповану Бучу, Гостомель, Суми, Охтирку, Тростянець. Повернулась до Польщі на 10 днів, перепакувала речі і знову була в Україні.

НЖ: А які ваші три матеріали є для вас найціннішими?

КБЦ: Я не можу сказати аж про три матеріали. Найважливішим було розслідування стосовно імпорту антрациту з окупованого Донбасу. З цього матеріалу почалася моя історія, пов’язана з Україною. У 2017 році вперше приїхала на Донбас. Разом з колегою Міхалом Потоцьким працювали над книгою «Чорне золото. Війни за вугілля Донбасу». Два з половиною роки тривало наше журналістське розслідування про імпорт антрациту. Писали про те як Росія крала вугілля в України і продавала як своє. Нам вдалося зустрітися з торговцем антрацитом під виглядом потенційних покупців, проаналізувати стоси митних документів. Ми написали понад 40 статей про імпорт вугілля з окупованих територій та згодом видали книгу.

Допомога жителям України на прифронтових територіях. Фото з особистого архіву

НЖ: Ви 26 років у журналістиці і вже багато місяців на війні. Ви не були раніше воєнною журналісткою. Звідки таке рішення?

КБЦ: Раніше я бачила що таке війна. Допомагала людям на кордоні Туреччини і Сирії. Також була на Донбасі після 2014-го. Чому пішла у воєнну журналістику? Можливо тому, що в мене є відчуття що це також наша війна. Це дуже близько. Я живу у Варшаві, але 14 років прожила у Любліні. Це неподалік кордону з Білоруссю. Там живуть мої батьки, сестра. Може тому я розумію, що це поруч. Навіть коли була війна у Грузії, ми всі думали, що це далеко. Але ще тоді, 2008-го, наш тодішній президент Лех Качинський сказав: «Побачите, наступна буде Україна». Цілий світ сміявся з його слів, та виявилося, що він був правий.

НЖ: Як рідні сприйняли ваше рішення їхати туди, де щохвилини небезпечно? Не відмовляли?

КБЦ: Я маю двох доньок, 8 і 9 років. І саме залишити їх було найскладніше. Але знаєте, я ніколи не хотіла б, щоб мої діти бачили те, що зараз бачу я в Україні. Те, що переживає місцева малеча. Я не хотіла б, щоб вони росли у зруйнованій країні, бачили страшні руйнування. В Україні немає безпечних місць. Мої стосунки з родиною зараз дуже складні. Півтора місяці тому я розлучилася. Так сталося не через війну, це був просто наступний етап у житті. Однак, можливо, якби я залишилась у Польщі, цього не сталося б. Не знаю. Чоловік був проти того, щоб я їхала. Поки я в Україні, діти живуть з ним.

НЖ: Ви розповідаєте дітям про війну?

КБЦ: Так, я майже кожного дня розмовляю з ними по відеозв'язку. Телефоную, щойно з’являється можливість. Вони запитують: «Мамо, там де ти, є війна?». Я кажу, що в усій Україні є війна. «Мамо, а там де ти, є ракети?». Я не хочу без потреби розмовляти з ними про ці страшні речі. Як спілкуємося, то говоримо переважно про песиків, які тут живуть. Донькам я пояснила, чому виїхала. Звісно, вони хочуть, щоб мама повернулася. Це завжди проблема. Особливо, коли я маю приїхати і згодом повертатися до України.

НЖ: Що вам, як воєнному журналісту дається найважче? До чого звикнути складно?

КБЦ: Неможливо звикнути до втрат хлопців. Я з ними тут від грудня 2022-го. І, наприклад, коли вони зранку чи вночі їдуть на позиції, з ними немає зв’язку, то найскладніше звикнути до думки, що часом ти бачиш когось востаннє. Усвідомити те, що людина може не повернутися — страшно. Найважче втрачати друзів. Тут, на війні, знайомства, емоції, дружба набагато сильніші ніж у цивільному житті. Пів року можна прирівняти до п’яти років нормального життя. А ще я боюся звука літака. Двічі потрапляла під обстріл авіації ворога. Навіть коли я до Польщі приїжджаю і чую цей звук, стає моторошно.

НЖ: Кароліно, чи були якісь ситуації після яких ви думали все лишити і повернутися до мирного життя у Польщі?

КБЦ: Все що я можу сказати — я живу в Україні. Звісно, я виїжджаю до Польщі на два тижні. Рідко — на три. Більше я не можу. Завжди повертаюся сюди. Звісно, що за цей період були кризи, коли я хотіла все лишити і поїхати. Можливо через те, що я від 10 березня 2022 року ще не мала жодного вільного вихідного дня. Тож, часом відчуваю втому. Але я себе знаю, якби все кинула і повернулася в мирну Польщу, то максимум змогла б там всидіти тижнів два. І все рівно повернулась би до України. Бо думками я щоразу тут.

Кароліна допомогає фронту як волонтер. Фото з особистого архіву

НЖ: Чи змінила вас війна?

КБЦ: Кардинально змінила. Я думаю, що півтора роки тут додали мені з 10 років. Я так почуваюся. У мене все змінилося. Думки і світосприйняття. Я навчилася розмежовувати, що є важливим, а що ні. На що варто витрачати час, а на що ні. Все перевернулося. Я перестала витрачати час, емоції на не потрібні речі.

НЖ: Ви живете за 12 кілометрів від лінії фронту. Близько до передової. Які умови маєте?

КБЦ: Умови проживання в мене не найгірші. Я живу у невеликому селі, в районі Куп’янська. Це кордон двох областей — Харківської та Луганської. До нас нещодавно прийшла цивілізація, бо я купила пральну машину. Вода і світло є. Туалету у будинку немає. Якщо треба тепла вода — топимо баню. Хлопцям, які є у бліндажах і окопах складніше. Особливо якщо вони «на нулі». Поруч фронт, буває неспокійно. Часто працює артилерія, зараз дуже багато російської авіації. Навіть С-300 (російська ракета — ред.) якось прилетіла. Поруч з нами живуть місцеві цивільні мешканці. Людина до всього звикає.

НЖ: Ви постійно говорите про небезпеку. Чому, на вашу думку, місцеві не покидають регіон, де є постійні обстріли? 

КБЦ: Немає простої відповіді на це питання.

Раніше я жила у Краматорську і їздила Донбасом, зустрічала чимало проросійськи налаштованих людей, які думали, що в них стріляють українці. Вони не їхали звідти, бо чекали на своїх «руських». Тут, де я живу, також є такі люди. Але насправді причини, чому місцеві не виїжджають, різні.

Наприклад, мої сусіди, жінка з сином 22 років, він інвалід. Вона сама за ним доглядає, отримує від держави допомогу у 7 тисяч грн. Ви не уявляєте, скільки разів я намагалася її переконати, що можу відвезти їх з сином до Польщі. Можу допомогти з усім необхідним. Вона категорично проти, бо проживає у селі 50 років і не хоче покидати дім. Ще один сусід — дідусь з бабусею, які живуть з двома внуками. Батьки виїхали, а дітей лишили. Вони теж не хочуть нікуди їхати. Часто чую слова: «Це мій дім!». Намагаюся цих людей зрозуміти. Хоча там, де є діти, не розумію, чому їх наражають на небезпеку.

НЖ: А як щодо пропаганди. Її на сході багато?

КБЦ: Так, Харківська область — це складне місце. Слід пам’ятати що в 2014 році саме там був антимайдан, проросійських настроїв було багато. Пригадайте, щойно почалася велика війна, мер Куп’янська здав місто протягом одного дня. Але зараз поступово щось у людей таки міняється. Бо взяти навіть Харків. Коли я приїжджала у 2017-му році, неможливо було почути на вулиці українську мову. А зараз дуже багато людей починає розмовляти по-українськи. Щоправда, є й ті, хто чекає на своїх «визволителів».

НЖ: Україна поступово позбувається всього російського. Перейменовують вулиці на честь героїв, міста. Зносять радянські пам’ятники та символи. На вашу думку, це на часі?

КБЦ: Це потрібно було зробити раніше. Ще в 2014 році на Донбасі відключити російське телебачення, радіо. Цього ніхто не зробив, що було дуже великою помилкою України.

НЖ: Кароліно, ви постійно допомагаєте військовим — збираєте гроші на машини, дрони. Розкажіть про те, як волонтерите.

КБЦ: Так, але не думала що це вийде. Ще на початку травня разом з подругою ми збирали гроші для батальйону «Донбас». Там мої друзі, і я хотіла їм допомогти. Збір був на 50 тисяч злотих і ми думали, що купимо дві автівки і на тому все. Однак ні. Зараз оголошений збір на мільйон триста тисяч злотих. Маємо ціль 2 млн злотих. Ми вже купили до 40 машин, купуємо дрони Це основні статті витрат, бо часом той же дрон може працювати місяць-два, а часом — тиждень, бо його ворог збиває. Те ж саме і з машинами. Військові працюють у страшних умовах. Я все це бачу. Я їжджу з хлопцями на позиції, знаю, які там дороги.

Такі руйнування Кароліна бачить щодня в Україні. Фото з особистого архіву

НЖ: Ви об’їхали майже всю Україну, прифронтові зони. Що найбільше запам’яталося і, можливо, довго стояло перед очима?

КБЦ: Таких епізодів було багато. Я пам’ятаю спаленого коня у Гостомелі, масові поховання і ексгумацію 500 тіл в Ізюмі. Той запах, яким було наповнене повітря, забути неможливо. Зруйнування Бахмута. Була там на початку березня. Таких руйнувань як там — я ніколи не бачила на свої очі. Будинки, міста можна відбудувати. А ось те, що люди пережили, їхню психіку і емоції — з тим буде найважче. Найстрашніше те, що війна робить із людьми.

НЖ: Що ви як журналіст намагаєтеся донести читачам?

КБЦ: Моїм головним завдання є постійно нагадувати світові, що Росія — терористична країна.

Це не нормальна війна. Якби це була війна то вона була б на фронті між військовими, в окопах. А що це за війна, коли ракета прилітає в дитячий садочок, лікарню, готель, школу? Це війна чи акт тероризму?

Це акт тероризму! І наше завдання — кожному пояснити що це тероризм, геноцид, який робить Росія з українцями. І про це треба говорити щодня.

НЖ: Що ви зробите після перемоги України?

КБЦ: Зараз багато хто говорить про Перемогу, але на жаль, це буде не так швидко, як би того хотілося. Треба запастися терпінням. Я від самого початку сказала, що війна — це не спринт, а марафон. І не кожен може його пробігти. Треба мати терпіння. Коли ж це таки станеться, то я б дуже хотіла поїхати на канікули до Криму, на місяць. Я там ніколи не була.