«Навіть страшно подумати, що все може залишитись так, як є». Історії українських біженців у Європі

«Я хочу, щоб мого дому не існувало»

Вона досі не може спокійно згадувати своє життя до війни. Її дім залишився в окупації. Вона практично не спілкується з подругами з рідного Сєвєродонецька — це ранить. Вона бачила: окупанти в ютубі хизувались, як грабують їхні квартири, знищують дорогі спогади, топчуться по фотографіях. «Я хочу, щоб мого дому не існувало. Краще б вони його знищили», — зізнається вона.

Дівчина просила не згадувати навіть її імʼя. Те, що відбулося з нею й сотнями тисяч українок, все ще болить і випалює з середини. Тому багато хто відмовився розмовляти про те, як змінилося їхнє життя за два роки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вона мешкає у Гданську, біля моря, разом із семирічним сином, планів на майбутнє не має. Мріє, що закінчиться війна, і її Сєвєродонецьк буде звільнено. 

Протягом підготовки цього матеріалу більшість біженок зі сходу України просто відмовилась спілкуватись — вони не хочуть, не можуть згадувати події лютого 2022 року, а також поки що не планують своє майбутнє.

«Я зламалась. Але не до кінця»

Альбіна Ляшенко багато років будувала власний бізнес у Рубіжному на Луганщині, але в перші дні повномасштабного вторгнення виїхала з міста разом із сином, який має особливі потреби. 

«У Рубіжному досі є магазин «Альбіна» з матеріалами для рукоділля, але вже не мій», — у голосі жінки відчувається смуток, вона зізнається, що важко у 60 років починати все з початку — без фінансових накопичень, без свого житла. За два роки життя у Польщі так і не наважилась відкрити власну справу, хоча друзі-поляки й намагались її мотивувати. 

Майстер-клас з в’язання, Альбіна Ляшенко перша з правого боку

«Коли стільки років будувала життя, і раптом все відібрали… Я зламалась. Але не до кінця. Запропонувала польським громадським організаціям, владі міста зробити велику в’язану ялинку у 2023 році. І вони підтримали, так ми, українки і польки, зв’язали з квадратів триметрову ялинку, яка прикрасила центр Познані. Цим проєктом я здійснила власну мрію — напередодні війни мріяла зробити таку ялинку у Рубіжному». 

Альбіна працює у громадській організації, проводить майстер-класи з в’язання для українок — вони створюють небанальні речі. Разом вчать польську мову, підтримують одна одну і усвідомлюють — все, що відбувається зараз, це — надовго. Треба вчитися виживати, українки серйозно розмірковують про створення в місті щось на кшталт університету третього віку для мігрантів, адже в Польщі, на відміну від Німеччини, навіть після 60 років українки не можуть розраховувати на значну соціальну підтримку з боку держави.

Альбіна Ляшенко поруч з в’язаною ялинкою в Познані

«Вирішили тікати, коли вже росіяни з автоматами ходили по квартирах»

Родина Тетяни Костирі декілька місяців провела в окупації, в Новій Каховці. Як і більшість українців, вони думали, що це ненадовго.

«Ми вирішили тікати, коли росіяни вже почали з автоматами ходити по квартирах і вимагали брати російські паспорти», — розповідає жінка. Вдалося дивом виїхати, через територію Росії. Тетяна розповідає, що деякі її сусіди планували переїхати до самої Росії, їм навіть обіцяли якісь «ваучери на житло», але жінка сумнівається, що це могло би бути правдою — адже ці люди досі чомусть живуть в окупованому місті.

Зараз родина Тетяни мешкає у Польщі, у Катовіцах. Жінка знайшла роботу майже одразу — працює на складі позмінно, робота важка.

«Я не знаю, про що мріяти. Ми точно не хочемо залишитися тут (у Польщі — ред.). Мрію про деокупацію мого міста, всієї України, навіть страшно подумати, що все може залишитись так, як є зараз, і я ніколи не побачу рідні місця», — сумно визнає Тетяна. Але на сьогодні родина не планує повертатися в Україну — нема куди. За півтора роки в Польщі вже трохи адаптувалися, тому поки що живуть тут, з відчуттям, що це тимчасово.

Тетяна Костиря в Польщі

В Німеччині високий рівень соціальної підтримки демотивує біженців

У невеликому місті Єна (Німеччина, Тюрінгія) наплив воєнних мігрантів з України спричинив величезні черги на соціальне житло. Олексій Сурженко, волонтер і перекладач, який виїхав до Німеччини ще на початку 1990-х років, розповів, що значна частина українців, які почали приїжджати до Німеччини з кінця лютого 2022 року, вимушені були тривалий час мешкати у спеціально створеному для них центрі, на базі місцевого технікуму. Так, наприклад, підопічний Олексія, 59-річний Сергій, чекав на окрему соціальну квартиру більше року. «Але йому, як це не дико звучить, пощастило — він приїхав з важким онкологічним захворюванням і вже тут у Німеччині пройшов кілька курсів лікування, кілька операцій, це його врятувало». 

За словами Олексія, одразу після 24 лютого 2022 року у місті щотижня організовували юридичні консультації для біженців, а зараз вже більшість питань вирішується автоматично: продовжуються документи на проживання, надається житло. 

Найважче адаптуються люди старшого віку: їм складно дається німецька мова, більшість з них не хоче відвідувати безплатні мовні курси, попри спроби місцевої влади змусити їх навчатися. «Той, хто має мотивацію, хоче навчатися чи працювати, інтенсивно вчить мову і вже протягом кількох місяців починає розмовляти. Але у старших осіб відверто немає стимулу — в Німеччині досить високий рівень  соціальної підтримки, є виплати близько 500 євро на особу щомісяця, вартість оренди житла покриває держава, є медична страховка», — пояснює ситуацію Олексій. 

Волонтер Олексій Сурженко

Тож воєнні мігранти, які мають складнощі з інтеграцією в німецьке суспільство, спілкуються переважно між собою. Живуть у власній «бульбашці» вже практично два роки. 

Натомість 40-річна Олена з сином-інвалідом намагається інтегруватися в німецьке середовище, має диплом медсестри і прагне працювати у домі опіки для літніх людей у Нюрнберзі. Повертатися до Краматорська немає змоги. Але за майже два роки у Німеччині не змогла вивчити мову на рівні В1: «Так, нам вистачає на їжу, ми живемо в окремій квартирі, втім опіка над сином займає багато часу, я почала інтенсивно вчити німецьку мову зовсім недавно. Щоб вийти на роботу, мені потрібен рівень не нижче, ніж В2. Поки що повертатися до України не планую — сину тут краще, він дуже погано переносив обстріли, це впливало на його психіку».

«Я мрію повернутися, коли це буде безпечно для дитини»

33-річна журналістка Валентина (імʼя змінено) зустріла велику війну в рідному Маріуполі. 

«Я не можу сказати, що морально була готова до війни, але погане передчуття було — не просто так Путін підписав укази про визнання так званих «Л/ДНР», не просто так він стягував техніку до кордонів України. За кілька днів до 24-го лютого [2022 року] я почала складати речі найнеобхідніші, купила базові продукти. Мій тато не вірив, що все так серйозно… Через два місяці він загинув в окупованому місті», — згадує Валентина. 

О 8 годині 24 лютого 2022 року вона поїхала на свій телеканал: робити новини. Містяни мали знати, що відбувається. Наступні кілька днів журналісти випускали новини з тих матеріалів, які знімали на власні телефони, в офісі телеканалу вже було небезпечно. 2 березня у місті зник зв’язок, з наступного дня родина Валентини вже не виходила з підвалу аж до 16 березня, коли з’явився коридор для виїзду. На жаль, тоді і навіть за кілька тижнів, коли ще був шанс залишити місто, не вдалося вмовити виїхати з Маріуполя батька Валентини… 

З окупації родина вирушила до Кам’янця-Подільського, де зібралась частина команди маріупольського телеканалу, звідти робили щоденні прямі включення. А через три місяці журналісти залишились без роботи. Саме тоді прийшла звістка про загибель батька Валентини в окупованому Маріуполі.  

«В той момент я дуже гостро відчула — міста немає, дому немає, роботи немає, треба рятувати дитину». Валентина виїхала з 10-річною донькою до Німеччини. Зараз мешкає у Саксонії, біля міста Хемніц, здала німецьку мову на рівень В1 і продовжує її вивчати.

Їм з донькою трапились хороші люди, прихистили, дуже допомагають. Але в Німеччині втомились від біженців, наполягають — швидше виходити на роботу. «Мого рівня знання мови недостатньо, щоб працювати журналісткою, думаю, чим можу бути корисною країні, яка нас прихистила. Ми зараз живемо одним днем. Я роблю те, що маю за тих обставин, які існують. А донька вчиться в німецькій школі та українській онлайн».

Валентина, після всього, що пережила, мріє повернутися на батьківщину. Головне, щоб було безпечно для дитини. Водночас вона визнає, що чим далі, тим більше біженок розмірковують: а чи не варто залишитись в тих країнах, де вони є зараз?

Так, два роки біженці з України живуть одним днем, але цей один день змушує їх замислюватись — чи так буде завжди? Чи ні? Два роки війни. Довгострокових планів немає практично ні у кого.

Багато вимушених переселенців до країн Європи зі сходу України все ще відчувають події 2022 року як одну велику рану, їм боляче згадувати, ще раз переживати ці страшні події. Тому про майбутнє мріяти важко, як і будувати плани.

Більшість з тих, з ким вдалося поговорити, фактично підтверджують очевидне: до закінчення війни вони не мають перспектив ані в країнах перебування, ані в Україні.

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine