Приниження, допити, відмови: як проходить фільтрація в Шереметьєво і чому українців масово не пускають в окупацію

Більшає українців, яким Росія відмовляє в можливості приїхати до їхніх рідних міст, які окупувала. Меншає тих, хто готовий розповісти про свій досвід візиту до аеропорту Шереметьєво. Хтось із страху, хтось із сорому.

Що робити тим, хто врятувався від російської армії під час штурму чи облоги населених пунктів? Як врятувати майно, яке заробляв все життя у разі якщо воно дивом вцілило, незважаючи на жорстокі обстрілі та бомбардування? Як допомогти рідним та друзям, які з різних причин залишилися в окупації? Як, врешті решт, гідно поховати близьких, які загинули в результаті активних бойових дій і в кращому разі були нашвидкуруч зариті на клумбі чи на дитячому майданчику? Всі ці питання день і ніч гризуть людей, яких агресія РФ вигнала з рідного дому. І якщо одні твердо знають: щоб там не відбувалось, для них сама спроба повернутися на окуповану територію є реальним ризиком для життя, другі вважають, що вони, пересічні цивільні, мають законне право перетнути кордон з країною-агресоркою, щоб дістатися своїх міст та сіл. 

Хвіртка до дому із дроту та сліз 

З початку повномасштабної агресії українці втікали з окупації на вільну територію України та в держави Євросоюзу через різні лазівки, яких чи далі ставало менше. Дуже багато людей врятувалося через пункт перетину в селі Василівка Запорізькій області, який було заблоковано в січні 2023 року. В Сумський області працював пункт пропуску з території РФ: Колотилівка-Покровка, але через бойові дії в серпні 2024 року він перестав пропускати людей. До жовтня 2023 року багато хто ще міг скористатися можливістю перетинати латвійсько-російський кордон у двох пунктах пропуску «Педедзе» та «Лудонка». Незабаром і їх закрили.

Аеропорт «Шереметьєво». Фото з соцмереж

А з 16 жовтня 2023 року надзвичайною проблемою для громадян України стало не тільки виїхати з території Росії, але і в'їхати до неї з так званих «третіх країн», щоб дістатися своїх окупованих міст і сіл. Бо з тих пір московський аеропорт Шереметьєво є єдиним отвором, вузьким та колючим, через який так зручно просіювати українців!

Процедури, що чекають їх на виході з літаків, вже добре відомі: тимчасове вилучення закордонного українського паспорту, отримання міграційної анкети та бланку про добровільну згоду з діями, що проводять співробітники ФСБ. Ну, а потім — години очікування та проходження жорсткої фільтрації з ретельною перевіркою всіх наявних гаджетів, взяттям відбитків пальців та долонь, фотографуванням у профіль/анфас та докладною бесідою з представниками спецслужб. 

Кожен, хто має намір пройти цю фільтрацію, повинен бути готовим до декількох дуже неприємних речей.

1. Всі особисті контакти, повідомлення, фотографії, лайки та пости в соцмережах будуть прискіпливо перевірені. А також що за давно забутий смайлик під слоганом «Путін — х...ло» та повідомлення від тьоті про те, як в її селі нехороші росіяни розбомбили корівник, ти зі стопроцентною ймовірністю повернешся відкіля приїхав і будеш щасливий, що не затримали за тероризм.
   
   
2. Тебе точно завернуть, якщо твій телефон буде стерильним — без активностей в соцмережах та з дуже коротким, недавно створеним переліком контактів, бо це означає одне — тобі є, що приховувати.
   
   
3. Морально готуйся до того, що будеш вимушений засуджувати дії українського керівництва й армії, а натомість схвалювати “подвиги” окупантів під час їхньої “спеціальної військової операції”. В цьому пункті на заваді може стати наявність будь-яких моральних принципів, проте в нагоді — акторські якості та покерфейс, який допоможе приховати емоції. Хоча обізнані люди кажуть, що фсбешників не обдуриш, але завжди бувають винятки.

Дійсність така, що багато людей, навіть з щирими проросійськими поглядами, випробування не проходять. Бо чим менше "аборигенів" на захопленій землі, тим загарбникам спокійніше інтегрувати її в РФ. Як коментують спостерігачі та правозахисники, росіяни вважають, що за три роки так званої «СВО» всі більше-менш лояльні до їхньої країни українці вже повернулися в окупацію, а ті, що намагаються це зробити зараз, або непотрібний баласт, або приховані вороги.

«Скажу чесно, в мої 66 років мені вже все одно, які прапори майорять на вулицях мого міста. — Зізнається Валентина Олександрівна з Волновахи. — У мене купа болячок, я втомилась від поневірянь на чужині і хочу додому, навіть якщо там розруха. Але мене не пустили. Кажуть: “Де ви жили ці три роки, туди і їдьте. Нічого вам в Росії робити” і поставили штамп про заборону на в'їзд до кінця проведення СВО».

Сьогодні представниця російської прикордонної служби Оксана Міщенко в одному з сюжетів на пропагандистському ТБ повідомила, нібито, у аеропорт «Шереметьєво» з 16 жовтня 2023 року прибуло понад 135 тисяч громадян України. Із них, згідно з її інформацією, 22% людей до РФ не пропустили (це приблизно 30 тисяч). Причина «у зв'язку з наявністю щодо них компрометуючих відомостей, що вказують на їхню причетність до іноземних спецслужб, а також через особисту діяльність, спрямовану на дискредитацію політичного керівництва і збройних сил РФ».

При цьому, за даними з груп де люди домовляються про перельоти та поїздки, та за відгуками тих, хто проходив фільтрацію, реальний відсоток громадян України яких не пропустили і депортували, набагато вищий, ніж озвучені офіційно цифри.

Скрин з відео

«Не питай мене, як проходила фільтрація. Ти б цього не витримала»

На вигляд спокійний та стриманий Борис Сергійович, якому в березні 2022 року пощастило разом з дружиною вирватися з Маріуполя, дуже хвилювався перед поїздкою до рідного міста. Перебуваючи вже більше року за кордоном, він розумів, що це рано чи пізно станеться, бо на малій батьківщині залишилися старі і дуже хворі батьки, а також рідний брат зі всією родиною. Перший раз чоловік зібрався в дорогу в лютому 2023 року, коли від онкології помирала 84-річна мати. Він дуже хвилювався, що не встигне побути з нею хоч трошечки,  потримати за руку, згадати дорогі для обох миті життя. Тож, все, що відбувалось в аеропорту Шереметьєво після прибуття його літака зі Стамбулу, для Бориса Сергійовича було, як уві сні. Близько 21.00 всіх доставили до терміналу. Громадян Росії та Білорусі відокремили в одну чергу, іноземців — в іншу. На первинному прикордонному контролі запитували звідки їдеш і куди. А далі  — години очікування в компанії людей з напруженим виразом обличчя і занепокоєнням в очах. 

На такі неприємні процедури, як здача відбитків пальців чи гаджетів на перевірку, завжди законослухняний Борис Сергійович майже не реагував, бо взагалі ніколи не сперечався з владою, якою б вона не була. А ось тривала бесіда зі співробітником ФСБ його виснажила, бо той без кінця задавав питання, на які вже отримав відповіді, але знов і знов продовжував «вкручувати болти в мізки».

Достеменно про що йшла мова, Борис Сергійович так нікому й не розповів. Навіть дружині. Сказав тільки: «Не питай мене, як і що. Впевнений: ти б цього не витримала».

І все ж того разу чоловікові пощастило — його пропустили на територію Росії, а далі він залізницею, а потім автобусом дістався рідного міста. Майже місяць зміг побути з мамою, а коли вона померла, поховав і поїхав у зворотному напрямку.

Але за декілька місяців на порозі смерті опинився й батько, на жаль, до нього Борис Сергійович дістатися не зміг. В Шереметьєво фільтрація стала ще жорсткішою і з незрозумілих причин чоловіка далі не пропустили з поміткою «до кінця проведення Спеціальної воєнної операції». Зайве казати, що він дарма витратив на дорогу до Стамбулу, а потім й до Москви більше 20 тисяч гривень (а для пенсіонера ВПО — це дуже значна сума) та ще й повернувся назад повністю спустошений. 

В підсумку батько помер і був похований без нього. А через пів року агресивна форма онкології забрала й брата. Горюючи за близькими, Борис Сергійович живе надією, що зможе по закінченню війни провідати хоча б їхні могили. 

«В порівнянні з Грузією в Шереметьєво все пройшло легше»

42-річна Аліна, що жила з родиною до війни в одному з приазовських селищ, намагається регулярно відвідувати батьків. Вони не захотіли покидати рідну домівку і поневірятися на чужині, тож між поколіннями зараз географічна відстань більш ніж в тисячу кілометрів.

«Перший раз я дісталася окупованої території через пункт пропуску “Верхній Ларс” на російсько-грузинському кордоні. Саме туди з іншими українцями нас доставив перевізник, якого ми знайшли на автостоянці в аеропорту Тбілісі. В ту поїздку я відправилася одна, без дітей, дуже хотілося встигнути на день народження мого дорогого тата. На КПП ми були вимушені довго очікувати фільтрації. Дуже втомилися, бо навіть присісти було ніде. В нашому мікроавтобусі несподівано зібралися класні люди, які моментально здружилися. Вони —  навіть бабуся в інвалідному візочку — терпляче очікували мене чотири з половиною години! В цей час росіяни жорстко допитували, бо знайшли в списку контактів один, який  дуже не сподобався, чи то прикордонника, чи то митника, бо я до війни працювала на залізній дорозі. А коли нарешті відпустили, в мене почався нервовий зрив, я плакала і не могла зупинитися, бо злякалася, що далі не проїду і не зможу зустрітися зі своїми рідними».

За рік Аліна була вимушена їхати до свого окупованого дому вже через аеропорт Шереметьєво, куди вона прилетіла зі Стамбулу, ризикнувши взяти в дорогу чотирьох своїх дітей. І на цей раз теж її дуже підвели старі робочі контакти в телефоні.

«Вони їх усі витягли, роздрукували і співробітник ФСБ мені каже: "У вас дуже багато контактів, що заборонені. Я можу без перевірки вас зразу розвернути і відправити назад. Але ви з дітьми. Тож, я називаю контакт, а ви чесно пояснюєте, звідки він". В підсумку я пройшла цю перевірку, але розумію, що мені просто пощастило. Мабуть, потрапила на якусь незвичайну людяну зміну. Чула про багато випадків, коли й за менше відмовляли в перетині кордону, чи дітей пропускали, а батьків — ні. Я не знаю, що буду робити далі. Боюсь, що скоро стане зовсім неможливо їздити до батьків».   

Про тих, хто проїхав і хто залишився

Тема поїздок додому — одна із найболючіших для внутрішніх переселенців та біженців за кордон. Одна з причин — доля нерухомого майна. Щасливці, які з цією проблемою не стикнулися, не повірять, що люди, у яких житло вціліло, іноді заздрять тим, у кого від нього навіть камінчика не залишилось. Дивно? Ні! Бо як би не було гірко знати, що твоє сімейне гніздечко знищене, ще важче прийняти, що в твою вцілілу квартиру вселилися чужі і, скоріше за все, ворожі люди, які будуть відпочивати на твоєму дивані, викинуть на смітник дорогі тобі світлини та дитяче ліжечко, де колись солодко сопіла кохана малеча. 

Щоб не дати привласнити комусь своє житло, люди готові ризикувати і нехай тимчасово, але їхати в окупацію оформляти право власності на житло, згідно з російським законодавством. Багато хто мріє потім це житло продати, щоб купити інше на підконтрольній Україні території. 

Але ці плани зовсім не подобаються окупантам. По-перше, житло, залишене біженцями, це чудовий ресурс для корупції та прямого збагачення для тих, хто має відношення до влади. А до того ж його можна забрати у державну власність, а потім роздавати чиновникам, силовикам, переселенцям з Росії та трошечки місцевим, які залишилися без даху над головою.

«Якщо на допиті зізнаєтесь, що основна ціль вашого повернення в РФ – оформити квартиру, то вас не пропустять. Скажуть, повертайтеся, де були, або взагалі нічого не стануть пояснювати», — навчала своїх знайомих Тетяна Петрівна, яка вже декілька разів перетинала кордон туди і назад, тож вважається експерткою з відповідних питань.

Не дуже пускають «на територію РФ» і тих, кого за віком підозрюють, що вони розраховують оформити російську пенсію.

«Одна вже дуже літня жіночка, моя сусідка, разом з чоловіком намагалася потрапити до Луганської області. Там у них є невеличка хатинка, в якій вони хотіли доживати свій вік. — Розповідає Ольга Тимофіївна з Алчевського району. — Жінку пропустили, а її 87-річного чоловіка — ні, навіть не знаю, яка їх подальша доля».

До речі, відмова у в'їзді літнім людям — це вже навіть тренд, про який переселенці з сумом розповідають одне одному та діляться у відповідних чатах.

«В Шереметьєво мою знайому пропустили, а жінку — інваліда 2-ї групи, з якою та їхала — ні.  Процедура перевірки для обох була дуже довгою».

«А з нашого будинку десь рік тому їхали син зі старенькою мамою, її пропустили, його ні, тож звʼязок з жінкою обірвався».

«Моя сваха тільки що повернулася з Шереметьєва. Її повернули назад, тільки втратила гроші та час. Плаче й каже: “Це таке приниження!».

«Сестра з донькою тільки недавно повернулися із своєї невдалою подорожі. Їхали через Польщу до Білорусі, звідти на літак і в Шереметьєво. Там не пропустили, сказали, що може після закінчення СВО. Посадили на літак до Білорусі і тільки там повернули паспорти. А далі потрібно було якось самим діставатися України”. 

«Критерії розмиті, ми там небажані особи»

Між тим, чим далі, тим ситуація стає важчою. Достовірної статистики, скількох українців пропускають через Шереметьєво, а скількох повертають, у відкритому доступі не знайдеш. Але відомо, що в цьому році Федеральна служба безпеки Російської федерації почала масово забороняти українцям в’їзд до країни на термін від 20 до 50 років. Варто також знати, що у випадку відмови немає сенсу через деякий час повторювати спробу, бо висока ймовірність отримати «вищу міру» в 50 років. 

Подружжю айтішників з Маріуполя Вероніці та Валерію, які намагалися з маленьким сином відвідати рідне місто, взагалі винесли вердикт, що вони нібито загрожують національній безпеці Росії. Перш ніж відправити їх звідки приїхали, у всіх трьох, як у відмовників взяли зразки ДНК.

Чоловік з жінкою в розпачі, кажуть, що їхні куми давно повернулися і живуть у себе вдома, а їм навіть у гості поїхати заборонили:

«Принципи, за якими люди отримують відмову, дуже розмиті. Ми знаємо, що ФСБ фільтрує українців на предмет лояльності до РФ. Але ми зовсім не демонстрували своїх політичних поглядів. Хоч стриматись було важко, бо на власні очі бачили, як на початку березня 2022 року після «дружнього  візиту» російського літака палав наш улюблений торговельно-розважальний центр Порт-сіті і багато житлових будинків на мікрорайоні».

Тема поїздок та, що кого чекає при спробі протиснутись через вузьку шереметьєвську хвіртку, час від часу лунає всюди, де зустрічаються переселенці. 

«Чоловіка хрещена доволі легко відбулася в тому Шереметьєво. Як? Вона така мутна, що навіть питати не буду. — Розповідає в центрі “ЯМаріуполь” одна жіночка іншій, ховаючи в сумку коробку з гуманітаркою. — На мою думку, є два види тих, хто проїхав: одні там і залишаться, інші, отримавши паспорт з куркою на обкладинці, будуть постійно відвідувати родичів і точно про це не хочуть розповідати».

«В нашому гуртожитку теж є такі, що намагалися поїхати до окупованих територій. — Відповідає інша. — Але говорити про це не люблять. Ті, кого, повернули, мовчать, бо неприємно згадувати про тиск і приниження. А ті, що хочуть повторити спробу, бояться, що такі розмови їм можуть завадити».

Юна Оленка, яка взагалі-то отримала український паспорт після початку повномасштабної війни, а потім два роки жила з батьками у німецькому Штутгарті, не розуміє старших родичів, які мріють повернутися додому:

«Як їм пояснити, що Маріуполя вже немає? Це зовсім інше місто, по вулицям якого ходять якісь незрозумілі прибульці чи придавлені обставинами місцеві. Я спілкуюся з подругою, яка пережила вдома найстрашніші місяці війни і через старших родичів не може виїхати. Вона про це мріє день і ніч, і я дуже хочу, щоб у неї все вийшло».