Були на волосок від смерті. Як евакуйовані з Бахмута намагаються звикнути до мирного життя

Вимушено переміщені люди допомагають один одному справлятися з жахами війни, займаючись рутинними справами: прибиранням, приготуванням кухні, взаємодією один з одним і тваринами. Про ситуацію в одному з притулків розповідає кореспондент «Новини Донбасу», де він нещодавно побував. Цей шелтер знаходиться у Костянтинівці — саме місто не можна назвати спокійним. До лінії фронту звідси трохи більше 10 кілометрів. Але для евакуйованих з гарячих точок, де обстріли не припиняються, притулок у Костянтинівці став перевалочним пунктом, де вони можуть отримати допомогу та прийти до тями, щоб рухатися далі.

Допомога у Костянтинівці рятує постраждалих від російської агресії

За словами людей, які отримали укриття в Костянтинівці, навіть через півтора роки з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, актуальність виїзду з гарячих точок не зменшується. Також люди змушені залишати свої будинки та кидати майно напризволяще. Хтось це робить, боячись за своє здоров'я, а хтось просто від неможливості вже більше жити в умовах тотальної війни.

Для таких людей гуманітарні організації та волонтери облаштували тимчасовий притулок, у якому вимушені переселенці можуть почуватися у безпеці, поїсти, помитися, отримати психологічну та матеріальну допомогу. Один із таких шелтерів знаходиться у Костянтинівці.

Шелтер у Костянтинівці. Фото: Новини Донбасу

У ньому переважна більшість людей з Бахмута, але є й ті, кого привезли з Часового Яру, Торецька та сіл неподалік. Люди довго перебували в підвалах поруч один з одним, але через тяжкість війни вони замкнулися в собі і переставали спілкуватися. Все змінилося, коли переселенці нарешті дісталися шелтера і побачили тих, з ким спілкувалися, або працювали раніше. Люди відразу ж починають розповідати про пережите, тим самим полегшуючи душевний біль.

«Ми тут навіть не як шелтер, а більше реабілітаційний центр. Люди тут проходять реабілітацію серед таких самих, як вони. Серед людей, хто також залишився без будинків, без нічого. Тому вони спілкуються між собою, оскільки це є дуже важливим для них. Потім згадують, хто звідки, хто з ким працював. Люди довго один з одним не бачилися, а тут є така можливість, для них це своєрідна реабілітація», — каже одна з волонтерів Тетяна.

Тетяна працювала волонтером у першому «пункті незламності», який знаходився в будівлі залізничного вокзалу міста Бахмут. І згадує як ще в листопаді була можливість їздити по будинках та евакуювати людей. Але з поступовим погіршенням ситуації волонтери були змушені зупинити обхід та забирати людей з пунктів евакуації. Сама ж Тетяна виїхала 14 лютого 2023 року до Костянтинівки. А вже від пережитого стресу в ніч із 28 лютого на 1 березня у неї стався інфаркт. Але жінку це не зупинило і 30 березня вона повернулася до шелтеру, щоб допомогати людям.

Волонтерка, мешканка Бахмута Тетяна. Фото: Новини Донбасу

«Той, хто хоч раз поїхав розвести гуманітарку чи допоміг людям — це вже дорога в один кінець. Якщо ти почав займатися волонтерством, то ти вже інакше не можеш», — поділилася Тетяна.

Зараз у притулку десь 60 людей і всі вони беруть безпосередню участь у підтримці порядку, хтось прибирає на вулиці, хтось усередині. А в цей час на кухні у дві зміни працюють чоловіки.

Домашні тварини рятують життя

Крім кулінарії та прибирання, жителі шелтера намагаються відволікти себе від тягарів життя: настільними іграми, читанням книг, переглядом телевізора та прогулянками. А деякі переселенці навіть грають зі своїми домашніми тваринами, яких вдалося вивезти та врятувати.

«Люди виходили по багато кілометрів, виходили із собаками. У нас є Герцог. Герцог загалом був поранений, і бабуся його несла, а в самої прострілена рука. Виїжджали з котами, з маленькими кошенятами, виїжджали із вагітною кішкою. Поки виїжджали, ця кішка окотилася і тут ці кошенята», — розповідає волонтерка Тетяна.

Одна з мешканок шелтера, яку евакуювали військові з Бахмута, Тамара, згадує, як її вкусив власний пес. Жінка зі своїм чоловіком тримала в господарстві курей та кролів, а в якийсь момент їхній пес зірвався з ланцюга і почав ганятися за ними. Жінка взяла палицю і вирішила відігнати тварину, але відразу собака вкусила за руку. Тамара думає, що таке сталося через пережитий стрес у чотирилапого друга. Адже тварина раніше завжди з радістю зустрічала своїх господарів.

Мешканка Бахмута Тамара. Фото: Новини Донбасу

Але не буває худа без добра, цей випадок врятував сімейну пару життя. Поки пенсіонери вирушили по допомогу до найближчого медпункту, до їхнього двору прилетіли снаряди, випущені російськими військами.

«Якби собака не вкусила, ми б там були. Два прильоти: в кут один і трохи далі, в середину — другий. Приходимо вночі, вже стемніло, а сусіди нас зустрічають і кажуть: "Приліт був на городі". І ось приліт, де курник, де кролі, там все на шматки. Залізо, дошки цілих 10 метрів по городу валялися. Це така сила, жах», — кажуть Тамара та її чоловік Володимир.

Також Тамара та Володимир згадували і про інші випадки зі свого життя, коли дивом вижили. Якось подружня пара ночувала у своїх друзів у будинку і посеред ночі в будівлю залетів ворожий снаряд, який неймовірним чином не здетонував. Металеве тіло пролетіло кілька стін і всього за півметра від ніг поруч сплячих людей, закінчило свій рух, застрягши в дивані. Того дня наші герої згадують із жахом і кажуть, що це чисте везіння.

Залишатися людям у таких умовах доводилося через інформаційний вакуум. Адже в населених пунктах немає води, ні газу, ні світла, відповідно і зв'язку.

Робота волонтерів дає людям можливість вибратися із зони бойових дій

«Ми у підвалах сиділи, ніс із підвалу неможливо було висунути. Ми не знали, хто кого і звідки евакуюватиме чи ні, просто без інформації залишилися», — розповів Володимир, мешканець Бахмута.

За словами постраждалих, були й такі випадки, коли люди виходили на голос, який вони впізнавали. І це все завдяки роботі, яку роблять волонтери. Доводилося шукати людей, які ховалися у підвалах, бо нормально вийти на вулицю було неможливо, навіть щоб приготувати їжу на багатті.

«Будинок — це коріння. Поки є будинок, люди там і триматися. Коли не залишається житла, то люди переходять униз, у підвали. В надії, що зараз все закінчиться і вони зможуть щось відновити або зберегти», — пояснює волонтер Тетяна.

Тому волонтери та всі, хто міг допомогти людям, безпосередньо у зоні бойових дій, разом із гуманітарними наборами видавали газети з останніми новинами та намагалися донести, що є куди виїхати та що їх приймуть у притулку.

Шелтер у Костянтинівці. Фото: Новини Донбасу

«Тоді поліція та військові знали, що ми працюємо. А коли до нас почали надходити люди, то всі вони казали, що знають нас. Звісно, вони нас знають, вони приходили по допомогу ще у Бахмуті. Ми, у свою чергу, вже не могли донести інформацію тим людям, які залишилися в місті. Ми вже зустрічали їх тут, у нас на порозі», — наголошує волонтерка Тетяна.

Хоч військові, поліцейські та волонтери найчастіше допомагають вибратися людям із зони бойових дій, але все ж таки трапляються й такі випадки, коли жителі зруйнованих міст і сіл власними силами добираються до безпечних місць.

«Страшно, страшно. Ми так під обстрілами йшли, над нами кулі літали, а ми із сумками в руках. Це просто передати неможливо. Я, як зараз згадую, у мене це викликає страх. Я взагалі не знаю, як це витримала. Мені днями 73 роки… Кошмар», — каже мешканка Бахмута Тамара.

Тепер пенсіонери, як і багато жителів шелтера, перебувають у відносній безпеці. Люди кажуть, що раді залишатися в такому місці, адже тут є все необхідне: душові, бодай якесь дозвілля і, звичайно, їдальня, в якій смачно годують. Також люди відзначають спальні, які обладнані двоярусними ліжками. Не всім подобаються спільні кімнати, але люди живуть дружно і намагаються підтримувати одне одного. Це дає сил жити далі і незважаючи на спільне лихо, будувати плани на майбутнє. А щоб рухатися далі, людям необхідно адаптуватися до мирного життя, адже багато жителів тимчасового притулку були на волосок від смерті.

Шелтер у Костянтинівці. Фото: Новини Донбасу

«Одразу не можна їхати. Просто ті, хто одразу їде, або повертаються потім, або ще щось. А ті, хто потихеньку звикають до мирного життя, хто потихеньку адаптується, вони трошки там заспокоюються, перестають ревти, вночі сіпатися, підскакувати. Тих ми вже зі спокійною душею відпускаємо», — ділиться Тетяна, волонтерка з Бахмута.

Вимушені переселенці їдуть до інших регіонів чи за кордон за підтримки волонтерів та гуманітарних організацій. Але кожен, хто покидає стіни цього притулку, всією душею чекає на повернення до рідного дому, якщо навіть від нього залишилися лише одні руїни. Адже люди вірять, що війна скоро закінчиться, і вони зможуть відновити колишнє життя.