«Він був убитий не «війною», а людиною». Вдова литовського режисера розповіла про його загибель у Маріуполі

У березні 2022 року у Маріуполі вбили литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. Він приїхав до міста разом зі своєю дружиною, режисером Ганною Білобровою. Ганна знайшла тіло чоловіка в окупованому місті та вивезла його до Литви. А ще Ганні вдалося вивезти матеріал та закінчити фільм «Маріуполіс-2». Ганна Білоброва розповіла «Новій газеті. Балтія» свою історію.

3 березня 2022 року. Режисер Ганна Білоброва відзначає день народження. Зі своїм цивільним чоловіком, литовським режисером Мантасом Кведаравічюсом, вона планує весілля в Греції, пізніше — переїзд до США та поповнення у сім'ї. Того дня пара повернулася додому після опівночі. Ганна отримує повідомлення від родичів, які в Україні ховаються по підвалах від бомбардувань. «Мантас покликав мене: підійди до кімнати. Я відчула, чому він кличе. Він каже: давай, мабуть, до Маріуполя їхати», — згадує Ганна.

19 березня Мантас Кведаравічюс та Ганна Білоброва були у Маріуполі. 30 березня Мантаса вбили. Ганна залишалася в місті, доки не знайшла його тіло. Останки Мантаса Кведаравічюса Ганна зуміла вивезти до Литви, як і відзнятий матеріал. Фільм «Маріуполіс-2» Ганна завершувала вже сама — у травні 2022 року прем'єра відбулася у Каннах.

«Зрозуміла, як кров у жилах холоне»

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну пара більше не збиралася на війну, де б вона не була. «Мантас казав ні, я все не хочу їхати більше. Потім, коли сталося 24 лютого, було якось не по собі. Я прожила у Києві 8 років, хоча сама з Донбасу. Коли почали бомбити Київ, то було щось… Я збиралася їхати туди. Бронювала якісь квитки, Мантасу не сказала. Вже перед останнім натиском мені грошей не вистачило на картці», — каже Ганна. Вона зізнається, що досі шкодує, що таке рішення хотіла ухвалити сама, без чоловіка. Тоді Анна та Мантас посварилися: він запропонував заспокоїтись і подумати. Ганна вирішила не їхати, боялася за Мантаса, а він не хотів відпускати її одну.

3 березня відбулася розмова в кімнаті, а після неї — ще кілька. За словами Ганни, це були дуже холодні та розважливі діалоги: якщо вирішили їхати, якщо вирішили брати таку відповідальність, то як убезпечити себе?

19 березня Анна та Мантас в'їжджали до Маріуполя. Ганна одразу не зрозуміла, що це місто — вона пам'ятає суцільну заграву та стіну чорного диму.

На її запитання, що там таке, Мантас коротко відповів: Маріуполь горить.

Маріуполь. Скріншот відео, наданого Ганною Білобровою

Пара в'їхала в місто, перша зупинка була неподалік кінотеатру «Комсомолець». Друга зупинка — у церкві, де згодом режисери знімали «Маріуполіс-2». Дорогою через Маріуполь машину Анни та Мантаса мало не знесло танком: Ми просто проскочили, між будинків стояв танк, він вистрілив, вибухова хвиля вдарила по машині».

Вже в церкві, розвантажуючи гуманітарку, Ганна сказала Мантасу — якщо нас тут за тиждень не вб'ють, то вважай, що нам пощастило. Тоді Мантас відповів: «Ти мені зараз скажи, ми або залишаємось, або їдемо». Ганна вирішила залишитись.

«Покажіть світові, що відбувається у Маріуполі»

Ганні та Мантасу дозволили залишитися в церкві. Тоді вони думали, що якщо наступного дня обстріл затихне, вони поїдуть у якесь інше місце. Але обстріл не затих, і пара просто не могла піти з підвалу. Вони запитали людей, чи можна знімати, і отримали згоду — люди хотіли, щоб Анна та Мантас показали світові, що відбувається у Маріуполі.

У молитовні вони провели 6 днів. За словами Ганни, люди сприймали їх більше як волонтерів, аніж як знімальну групу: Мантас допомагав з усіма роботами, Ганна роздавала медикаменти. До того ж допомогло те, що Ганна «своя» родом із Луганської області.

Першого дня розібралися з розкладом — Ганна та Мантас уже зрозуміли, в які моменти затихають обстріли. «Коли о п'ятій ранку можна було вийти. Потім уже вирішували, чи брати камеру», — розповідає вона.

Найсильнішим спогадом для Ганни став момент, коли до церкви прийшов озброєний російський солдат абсолютно п'яний, з автоматом. Ганна одразу сховала Мантаса, бо він має литовський паспорт — накрила його ковдрами і попросила за жодних обставин не вилазити.

«Солдат просто почав розмахувати автоматом всередині підвалу. Запитував, що за машина стоїть. Я починаю його заговорювати, намагаюся вивести із підвалу. Кажу, що в машині щось зламалося, не їде вона. Він начебто холонить, а потім знову йде в агресію. Солдат вийшов і почав стріляти з порога. Я розумію, що нам зараз прилетить. Проходить буквально до п'яти хвилин, і нам його заводять назад, а в нього нога прострілена. Я розумію, що він не може залишитися в нас, бо зараз прийдуть і вб'ють усіх. І якось я попросила людей, щоб принесли цивільний одяг. Кажу: "Знімай штани". Якщо він ще п'ять хвилин тому був такий весь із себе, то тепер шокований: "Сестричка, я без спідньої білизни, без трусів". Я говорю: "Знімай штани!" Він знімає, а він абсолютно голий, якісь навіть не кросівки, а кеди, ці штани, майка і навіть жодної куртки немає. У мене бинт був якийсь, я затягую йому це поранення. Я не медик, не буду йому цю кулю діставати. Перетягую, одягаю на нього цивільний одяг і кажу: "Рідненький, будь ласка, йди"».

Пізніше до церкви ще раз зайшла група солдатів — за словами Ганни, тоді мало не розстріляли вже всіх. Тоді вона дуже злякалася, сказала Мантасу — якщо з тобою щось трапиться, я помру. Він відповів: та гаразд, бери відеоматеріал, їдь до Литви і роби фільм, закінчуй. Стасіс (Стасіс Балтакіс, литовський продюсер, актор, режисер і монтажер — прим.) тобі підкаже, що робити.

«Тоді це був як жарт. Але коли я поверталася, я не мала питання, куди їхати», — каже Ганна.

Виїзд із церкви

Коли до церкви зайшла група російських солдатів, вони забрали ключі від машини Ганни та Мантаса. Був другий ключ, але в ньому не було батарейки. Пара зламала власну машину, дістали рештки гуманітарки. Вранці можливості виїхати не було, а згодом машину взагалі забрали.

«Машини немає. Ситуація така, що тебе вже скільки разів "пронесло" більше не може пронести. Ми перепакували рюкзаки та взагалі думали йти пішки», — згадує Ганна.

Але приїхав волонтер, з яким Ганна та Мантас в'їжджали, та пара вирішила виїхати з ним. Деяким людям, які залишалися у церкві, Ганна та Мантас пообіцяли допомогти з виїздом. Але оскільки машини більше не було, тепер пара просила волонтерів забрати не лише їх самих, а й додаткових людей.

Маріуполь. Скріншот відео, наданого Ганною Білобровою

Ганна та Мантас переїхали до іншого району. Ганна згадує, що в інших районах було спокійніше, бо місто вже окуповане. Приїхали до матері водія, щоб переночувати, вранці зібрати людей, що залишилися, і їхати з міста. «Це була перша спокійна ніч, перший спокійний вечір. Було почуття уявної безпеки. Тобто стріляють і бомблять подалі, а ми начебто й виїхали. Мені здається, це нас і занапастило — наче найстрашніше вже позаду, завтра нас тут вже не буде».

У ЗМІ писали, що Мантас Кведаравічюс загинув під час зйомок, це не так, уточнює Ганна. «Зйомки ми закінчили. Вже був ризик і не було потреби. Камера вже була складена, нічого не планували знімати».

Пара переночувала у будинку матері волонтера. Вранці Мантас вийшов надвір пити каву з самим волонтером — Олександром. Ганна почула, як Олександр попросив Мантаса піти з ним та допомогти зібрати людей. Мантас погодився. Ганна спитала чоловіка, чи може піти з ним. Він відповів: Ну чого ти підеш? «Я подумала: і справді, якщо вони знайдуть машину, це зайве місце, замість мене можна когось посадити. І я з ним не пішла. Вперше за п'ять років послухала чоловіка».

«Мантаса немає»

Вже в обід з'явилося почуття тривоги. «Я виглядаю-виглядаю, а їх немає. Пройшлась вулицями, де можна було. А куди йти? У мене ні адрес, нічого», — згадує Ганна. Олександр мав свій список людей, кого треба забрати, Мантас — свій. Куди вони пішли, Ганна не знала. Надвечір ні Олександр, ні Мантас не повернулися.

Вранці 28 березня пролунав стукіт у двері. Ганна вибігла, почали заходити люди. «Я по головах дивлюся, не бачу Мантаса. Олександр каже мені, що Мантаса немає. Я думала, жартує. Продовжую дивитись і розумію, що правда немає».

Ганна спитала, що трапилося. За словами Олександра, Мантас хотів щось сфотографувати телефоном, це побачили солдати і всіх затримали. Ганна каже, що ця розповідь була дуже зім'ятою — волонтер не дав адреси, де це сталося, назвав лише приблизний район. Після Олександр сказав, що чекати нікого не буде, збирається та їде. Ганна відповіла, що не покине чоловіка і відмовилася виїжджати.

Анна шукала Мантаса п'ять днів. З ранку, коли закінчувалася комендантська година, і поки вона не починалася знову. Першого дня Ганна зібрала інформацію: Олександр назвав позивний солдата, який нібито затримав їх усіх, був приблизний район, де це сталося, без конкретної вулиці.

«Я просто мчала, табличок на вулицях немає, орієнтуватися складно. Мама Олександра говорила, наприклад, побачиш дев'ятиповерхову будівлю. А ти пробігаєш, дивишся, і не розумієш, п'ятиповерхівка це чи дев'ятиповерхівка — будівлі просто нема. Запитувала солдатів «ДНР», чи були затримані. Відповідали — ні, не було, ні, не привезли, приходьте пізніше».

Ганна вирішила знайти центральну вулицю і вже від неї відштовхуватись. Пошуки ускладнювало те, що навіть багато солдатів «ДНР» не знали своїх позицій, де стоять — ні вулиць, ні районів. Вона вже відкрито говорила, що шукає чоловіка-литовця: якщо Мантаса затримали, його національність солдатам вже відома.

Ганна знайшла і начальника штабу, у якого в підрозділі був солдат із тим самим позивним, який назвав Олександр (оскільки слідство триває, Ганна не може назвати ім'я начальника штабу та позивного солдата — прим.). Він підтвердив, що в його підрозділі є такий солдат. Ганна попросила запитати цього солдата, де Мантас. Відповідь була такою: «Він там бігає, стріляє, як я в нього спитаю?».

Я сказала: «Точно знаю, що мого чоловіка затримано. Ви ж знаєте, куди відвозять затриманих. Є конкретна людина, яка їх везе з точки А в точку Б». Начальник штабу сказав, що не знає таку людину.

Тоді Ганна вирішила діяти інакше. Сказала начальнику штабу, що її місто — під владою України, вона ходить розташуванням російських військ уже втретє на день.

«Я вже всі ваші штаби знаю, затримайте мене, і мене, напевно, повезуть у те місце, де мій чоловік».

Начальник штабу у відповідь розсміявся: «А ти вийди на передову, руки підніми. Тебе наші зґвалтують, а ми скажемо, що українці. А я не хочу гріх брати на душу». Ганну не затримали.

Після цього Ганна роздавала фотографії Мантаса, писала, у що він був одягнений. Шукала списки затриманих, та їх не було. Вже потім той самий начальник штабу, дивлячись Ганні в очі, сказав: «Твій чоловік загинув».

«Я говорю: Так ви знали мого чоловіка, значить. Він зрозумів, що не те щось сказав, і каже, ну там цивільний у синій куртці лежить. Я кажу, то мені тоді треба прийти на впізнання? Він каже: Приходь завтра».

При начальнику штабу Ганна навіть не заплакала. Але коли вона залишилася сама, у неї почалася панічна атака. «Я не могла заспокоїтись. Просто не могла поворухнутися».

«Ну чого, твій?»

Наступні три дні Гана продовжувала шукати Мантаса серед живих.

«Але я думала — а якщо Мантас таки мертвий, що я робитиму з тілом? Я взагалі не розуміла. Тобто я бачу всі ці трупи просто скрізь. Ось правда, якщо мені треба забрати людину, що робити? Шукати якусь тачку, куди її везти? Транспорту немає, я сама його не підніму, куди я його тягтиму? Пішла до церкви, попросила чоловіків допомогти, домовилася з головним у церкві, що, якщо не дай Боже це Мантас, я зможу привезти його тіло до церкви, а потім вже думатиму, що робити».

Наступного дня були бої. На третій день Ганна збиралася їхати до комендатури до Володарська, ходили чутки, що там можуть бути затримані. Вона думала взяти в церкві якийсь велосипед, бо транспорту не було, а дійти вона б просто не встигла. Ганна питала солдатів, може хтось відвезе її до Володарська. У цей момент під'їхала машина начальника штабу, але самого його в ній не було, лише водій. Ганна відпустила чоловіків із церкви, які прийшли їй допомогти. Сіла у машину. Авто виїхало на передову, Ганна зрозуміла, бо вже знала це місце.

«Я зрозуміла, що їду на впізнання. Я сиділа ззаду і крізь лобове скло бачу здалеку — лежить Мантас. На пісочку біля бордюру. Я починаю бити водія, зупини машину! Він завертає. Сидить цей начальник штабу біля будинку просто на табуретці. Я вилітаю з машини. Він такий: "Ну чого, твій?". Я говорю: "Мій". Солдат тримав мене за лікоть, біжу, стою над Мантасом і в мене світ просто розсипається. Я не можу передати це почуття. Мозок весь час вторив, запам'ятай, як лежить, у якій позі лежить».

Мантас лежав головою вниз, на нього була накинута якась ганчірка. Крові на одязі не було.

Начальник штабу наказав солдатам «допомогти цивільній» і запитав, куди його везти — на Володарськ чи на Донецьк. Ганна зрозуміла, що в неї із собою немає відзнятого матеріалу. Вона сказала, що їй потрібно забрати гроші та документи. Солдати відповіли, що їм ще треба «своїх забрати».

Ганна побігла до матері Олександра — у речах зберігалася копія зйомок.

Усього було три копії — одна в Ганни, одна — в Мантаса, ще одну закопали на випадок, якщо з ними обома щось станеться — ця копія й досі під землею у Маріуполі.

Ганна сховала копію у спідню білизну. Коли вона поверталася, знову проходила місце, де лежало тіло Мантаса. «Щось дивне було там. Вже потім, у Донецьку, я зрозуміла — крові не було. Нічого, земля суха. Це дивно».

Коли Мантаса завантажили в машину «Груз 200», Ганна попросила подивитись, чи немає в Мантаса документів. Її попросили цього не робити: медика поряд не було і було незрозуміло, як Ганна відреагує.

Мантаса вбила не війна, а людина

Тіло Ганна побачила вже у Володарську, коли тіла перевантажували — пакетів не було, і ніхто не був у пакетах. Тіл було 14+1: 14 солдатів та один цивільний, Мантас. Тіла були складені одне на інше. Анна попросила якось Мантаса відсунути, в кузові вперше торкнулася його ноги, але обличчя побачила тільки в Донецьку. Коли тіло Мантаса вивантажували, санітар сказав, що в Мантаса дуже сильно зруйнувана рука.

Мантас Кведаравічюс. Фото: BNS

У Донецьку Ганна зробила фотографії всього тіла та відправила їх — на випадок, якщо вона сама пропаде, це буде доказом, що Мантас загинув.

«Мені колега, військовий журналіст, сказав, Ганно, ти розумієш, ніхто не робить так. Навіть солдати загиблих забирають потім. Ні журналісти, ні режисери, ні друзі та родичі не забирають. Про що ти думала? Але я не мала іншого варіанту. Не було іншої думки навіть. У нас із Мантасом було так, що ми вдвох до кінця. Якби я шукала його рік, два, десять років — я ніколи б не повернулася звідти без нього.

Коли я побачила, що щось не таке з його тілом, коли я в морзі побачила, що це кулі. І без куль я б його везла, але я знала, що це вбивство. Щоб порушити кримінальну справу, мені потрібне тіло, треба зберегти тіло. Щоб винних було покарано. Я все одно не втрачаю надії, що фільм на слуху. Я думаю, що зробила максимально все, щоб про Мантаса пам'ятали і знали, що Мантаса не було вбито випадково. Він не був убитий "війною". Він був убитий цілеспрямовано людиною. А людина і просто війна  — це дві дуже великі різниці».

За підтримки «Медиасети».