«Не впадати в економічне фентезі». Після війни Україні все ще будуть потрібні заводи та шахти Донбасу, вважає економіст Олексій Кущ

Війна на території Донецької та Луганської областей триває вже десятий рік. За цей період, крім убитих українських громадян, дуже сильно постраждала промисловість регіону. Перед тим, як її відновити, необхідно зрозуміти, за що братися насамперед. Чи потрібно зберегти наявні промислові підприємства на Донбасі та відновлювати зруйновані? Що робити з вугільними шахтами? Чи варто розвивати IT-кластер? Чи відшкодує збитки Росія? На ці запитання відповів економіст Олексій Кущ в інтерв'ю «Новинам Донбасу».

«Нам не потрібно відновлювати стовідсотково ті підприємства, які існували до війни»

— Які загалом перспективи промисловості Донецької та Луганської областей? На даний момент, мабуть, найбільше постраждалих від війни регіонів. І що потрібно з боку держави, можливо, з боку самого українського бізнесу та міжнародних партнерів для того, щоб згодом ці території остаточно не перетворилися на «дике поле», що лежить у руїнах?

— Якщо розглядати Донецький територіально-економічний район, тут не треба вигадувати велосипед. Економічна матриця цього територіального району у контексті розміщення продуктивних сил сформувалася вже досить давно, ще за часів Української РСР у рамках планової економіки, у рамках тих територіально-економічних районів, які тоді були створені в частині промислового розвитку. Нагадаю, що тоді, в рамках такого таксономічного поділу економіки України, у нас було створено три територіально-економічні райони: це Донецько-Придніпровський, Південний та Південно-Західний, ще його називали Центральний район, які фактично ділили територію України на кілька глобальних економічних кластерів, у межах яких проводилося розміщення продуктивних сил. Продуктивні сили — це насамперед поєднання природних ресурсів, промислових, виробничих потужностей, енергетичних ресурсів та людського капіталу. І, відповідно, енергетика, транспорт — це як один із елементів також розміщення продуктивних сил.

Олексій Кущ. Фото: Energy Club

Тому нам потрібно у цьому контексті просто реанімувати науку, яка називається «розміщення продуктивних сил». Раніше вона була одним із базових курсів в економічних вишах, а нині, на жаль, забута, і практично не застосовується в Україні під час планування та вироблення стратегій розвитку. Тож у цьому випадку є Донецько-Придніпровський територіально-економічний район. Придніпровський підрайон більш-менш зберігся, хоча теж постраждав внаслідок війни з такими центрами, як Запоріжжя, Дніпро, Кривий Ріг тощо. А ось Донецький підрайон об'єднував дві області: Донецьку та Луганську. Це територіально-економічний підрайон із кількома промисловими вузлами, наприклад, Азовський промисловий вузол із центром у Маріуполі. Цей підрайон на сьогоднішній день майже знищений, або перебуває у стані глибокої стагнації, депресії на території, яка була окупована ще з 2014 року. До цього районування примикає і Харківський промисловий вузол із центром у Харкові, який також розвивався спільно з Донецько-Придніпровським територіально-економічним районом. Тому потрібно просто відновити цю матрицю.

Зрозуміло, що нам не потрібно відновлювати стовідсотково ті підприємства, які існували до війни, які були зруйновані або які, наприклад, уже технічно чи технологічно перебувають у тому стані, який не забезпечить їхнього ефективного функціонування. Ні, наприклад, ринків збуту, застаріли технології виробництва і таке інше. Але найголовніше — взяти за основу цю матрицю побудови територіально-економічних районів.

Авіаудари на заводі «Азовсталь» у Маріуполі, квітень 2022 року. Фото: Маріупольська міська рада

Тобто, з погляду економічного розвитку, поєднати природні ресурси, які є в цьому регіоні, у тому числі в частині видобутку різних металів, у тому числі рідкісних металів, з можливостями розвитку промислових підприємств на базі місцевих урбаністичних центрів, мегаполісів і використовувати той людський капітал, що зберігся у цьому регіоні. Тим більше, якщо ми говоримо про Донбас, там є дві найпотужніші агломерації — це Донецько-Макіївська та Горлівсько-Єнакіївська. Донецько-Макіївська до війни була понад 1 мільйон людей. Зрозуміло, що зараз значно менше. Горловсько-Єнакіївська була близько 500 тисяч до війни. Але зараз, знову ж таки, чисельність значно скоротилася. Проте ці агломерації, ці урбаністичні центри вже мають сформовану інфраструктуру. Так, частина цієї інфраструктури постраждала, зруйнована, частина інфраструктури застаріла, потребує капітального ремонту. Проте там існують величезні масиви цих інфраструктурних об'єктів, на які можна нанизувати, як на намисто, відповідні промислові підприємства, проводити політику щодо повернення людей, які виїхали з цих регіонів під час війни. Поєднувати це все з регіональною енергетичною системою, яка є дуже потужною, і створена саме під великий промисловий потенціал. Інакше вона буде профіцитною та збитковою. Просто не буде куди подіти цю електроенергію. Знову ж таки місце в електроенергії з'єднується з місцевими запасами вугілля. Тобто, це теплова генерація. Відновлення хоч би на рівні базових технологічних ланцюжків, які там існували до війни. Наприклад, «вугілля-кокс-метал» або «вугілля-електроенергія-метал». Все це із прив’язкою до місцевої транспортної інфраструктури.

Найбільш, напевно, насичений із погляду залізничних комунікацій регіон України — це саме Донецька область. Плюс наявність портів у Маріуполі, Бердянську. І в даному випадку це все просто потрібно знову з'єднати в єдиний пазл. Які це будуть виробництва — це вже можна обговорювати, і в принципі це має зробити бізнес. Тобто держава тут не повинна визначати напрямки, які товари потрібно виробляти. Держава просто має створити умови для функціонування цього кластера в рамках єдиної територіально-економічної моделі зростання. Це модель кластерної економіки. Ми маємо в базі існуючих потужностей, що збереглися на базі продуктивних сил, відновити регіональний економічний кластер розвитку. Відповідно, це все можна робити за умов певних податкових пільг, застосування пільгового кредитування, державних гарантій, інших інструментів державного стимулювання. Це має бути певна модель спеціальних економічних територій зі спеціальними правами, зі спеціальним статусом саме щодо економічних параметрів зростання. Це спеціальна податкова модель, спеціальна регулятивна модель тощо.

Адміністративна будівля заводу НКМЗ у Краматорську після обстрілу. Фото: Донецька ОВА

— А якщо говорити про Слов'янсько-Краматорський вузол, там буде якась специфіка чи все одно застосовуємо?

— Якщо ми говоримо про Краматорськ — це так звана Приторецька агломерація, яка включає Краматорськ, Слов'янськ, Костянтинівку та Лиман. І ця Приторецька агломерація, що розвивається вздовж річки Казенний Торець, також досить потужна. Приблизно така сама за параметрами агломерація є, точніше, була до війни — це Південно-Луганська агломерація, переважно націлена на видобуток вугілля. Краматорська агломерація унікальна тим, що вона націлена на розвиток машинобудування, зокрема, наприклад, Новокраматорський машинобудівний завод. Його ще називали «завод заводів», який виробляв складне промислове обладнання, мав унікальний трудовий колектив. Близько 5000 осіб із унікальними компетенціями, технічними навичками, інженерними розробками. Цей завод можна розглядати як депозитарій нематеріальних активів, і депозитарій авторських прав. Ця агломерація має розвиватися саме в рамках машинобудівного кластера. З огляду на те, що поруч знаходяться джерела енергії, місцева енергетична система, яка буде відновлена після війни. Ну і, відповідно, поруч є великі металургійні підприємства, які є джерелом металу для машинобудівних заводів. Тут як би гріх не скористатися такою синергією у розвитку, коли є металургійний кластер, який дає метал, є машинобудівний кластер, який цей метал споживає. Є енергетична система, яка дає доступну та відносно дешеву електроенергію. Є і транспортна система, яка може все це переміщувати та вивозити готову продукцію.

«Найголовніше — це не впадати в економічне фентезі»

— А що можете сказати про розвиток нових індустрій на Донбасі? І про малий бізнес?

— Найголовніше — це не впадати в економічне фентезі, коли створюються якісь грантові структури, в яких працюють люди, які взагалі, мабуть, ніколи не були на Донбасі, не бачили місцевих підприємств, не знають специфіки їхньої роботи, явно не знайомі з наукою розміщення продуктивних сил і які починають розписувати якісь програми розвитку. Наприклад, розвитку IT-сектору, сектору послуг, якогось малого бізнесу, який може стати драйвером зростання тощо. Тобто все це можна віднести до розряду економічного фентезі, яке не має з реальністю нічого спільного. Тому тут потрібно виходити із реальних моделей. Донбас може бути успішним як промисловий кластер, або він просто буде прискореними темпами деградувати і маргіналізуватися. Тобто це два варіанти. Третій варіант тут не дано.

Отримання компенсації від Росії займе багато часу

Завод «Зевс Кераміка» після російського обстрілу. Фото: Дмитро Глушко / Новини Донбасу

— Щодо отримання компенсації підприємствами, які нині руйнуються на Донбасі під час бойових дій. Умовна «Зевс Кераміка», до якої кілька разів потрапляли ракети, — все зруйновано, все розбито. Вони розраховують на компенсації від Російської Федерації. Наскільки загалом реалістично їх отримати?

— Отримати це можливо, але це все вимагатиме дуже тривалого часу. І перспектива отримання компенсації є вкрай невизначеною. Не можна сказати, що це ніби апріорі неможливо. Але не можна сказати, що це стане реальністю найближчих років. Тому, як на мене, тут тільки є один варіант. Держава має видавати спеціальні дотації на поновлення таких підприємств. І потім уже держава Україна має подавати колективний позов проти Росії для того, щоб стягнути витрачені на відновлення підприємств кошти. Тобто вже не підприємства мають подавати позови проти Росії, а Україна, міністерство юстиції має подавати цей колективний такий узагальнений кумулятивний позов, який буде сумою тих усіх збитків, які Україна зазнала внаслідок війни, у тому числі й куди будуть включені ті дотації, які Україна виплатить таким підприємствам. Якщо ми чекатимемо, доки Росія виплатить ці компенсації, це може зайняти і 10, і 15, і 20 років. І ці підприємства будуть практично повністю зруйновані, і вони не мають коштів на відновлення. Нам потрібно відновлювати ці підприємства упродовж одного-двох років після закінчення війни. Відповідно, ці підприємства мають швидко відновлюватися за рахунок міжнародної допомоги, за рахунок державних дотацій. А вже потім держава має подавати колективний позов проти Росії та відшкодовувати ці витрати.

— У країнах Заходу було заарештовано багато російських активів. Чи є надія, що з цих активів Україна зможе отримати кошти на компенсації підприємствам, які були повністю знищені, або дуже постраждали?

— Є аналітичні документи Європейського Центрального банку, який радить європейським управлінським структурам не вилучати російські активи, бо це може вдарити по іміджу євро як світової резервної валюти. І багато країн, що розвиваються, у тому числі з авторитарними і або напівтоталітарними режимами, можуть просто відмовитися від євро як від резервної валюти, оскільки існуватиме ризик вилучення їх активів. І збитки для євро в такому разі будуть значно більшими, ніж розмір російських активів, які будуть вилучені. Тому на сьогоднішній день у Європі немає рішення щодо того, що ці активи вилучатимуться на користь України. Це перше. Друге, навіть прибуток від використання цих активів не передаватиметься Україні. Про це говорили такі структури, як Euroclear — це європейський депозитарій, який управляє заблокованими російськими активами у вигляді цінних паперів. У Європі зараз триває дискусія про те, що Україні будуть перераховуватись податки, сплачені з доходів, отриманих від управління російськими активами. Тобто, це вже третя похідна від російських активів. Перша — це самі російські активи, це база, а прибуток від них — це вже друга похідна. А податки від прибутку — це вже третя похідна. Відповідно, суми там будуть значно меншими, ніж ті, на які ми розраховуємо. Прибуток від російських активів — це кілька мільярдів євро на рік, і цей прибуток надалі скорочуватиметься в міру зниження базових процентних ставок у світі.

Тому, можливо, буде якесь символічне списання російських активів, наприклад якогось російського олігарха. Як, наприклад, нещодавно Абрамович пообіцяв мільярд фунтів стерлінгів передати Україні від продажу футбольного клубу «Челсі», а потім змінив своє рішення, сказавши, що хоче поділити ці гроші між Україною та російськими регіонами, які постраждали від війни. І, природно, Україна на такий варіант ніколи не піде, щоб на одну шальку терезів були поставлені руйнування та втрати, які зазнала Україна та втрати, які зазнали якісь прикордонні райони Російської Федерації. Звичайно, для України це не прийнятний варіант, і вона на це не піде. Проте такі символічні перерахування можуть бути, але вони не будуть великими. Мова не про десятки і тим більше не про сотні мільярдів доларів. Йдеться про кілька мільярдів євро від якихось дуже одіозних активів. Наприклад, від продажу яхти якогось відомого олігарха, наближеного до Путіна або продажу якогось особняка цього олігарха, або передача якихось його фінансових активів. Але це не будуть великі гроші. Тому всі ресурси, які Україна в такий спосіб отримає, будуть спрямовані на першочергові потреби. Насамперед це відновлення соціальної інфраструктури, житла, компенсація загиблим. Але тут явно до промисловості не дійде. Тому треба розпочинати цей процес самостійно, залучаючи для цього кошти західних партнерів, а потім у майбутньому, відшкодовуючи ці витрати шляхом подання позовів проти Російської Федерації. Це дуже довгостроковий процес.

Майбутнє шахт Донбасу

Шахта в Донецькій області. Фото: Новини Донбасу

— Виникає питання із шахтами. Дискусія йшла ще до початку не те що повномасштабної війни, а ще навіть до 2014 року щодо шахт Донецького кам'яновугільного басейну та їхньої дотаційності. Ви все-таки вважаєте, що нам це вугілля потрібне і ці шахти потрібно відновлювати після закінчення війни?

— Нам це вугілля потрібне, можливо, не в такому обсязі, в якому воно видобувалося раніше. Можливо, потрібно зосередитись на найбільш рентабельних шахтах. Проте вугілля є стартовою ланкою ланцюжків «вугілля-кокс-метал» і «вугілля-електроенергія-метал». Тому що місцева електроенергія — це переважно теплоелектростанції, які працюють на вугіллі. Відповідно без вугілля вони працювати не зможуть. Якщо купувати імпортне вугілля — це додаткові витрати, відтік валютних надходжень і так далі. Плюс місцева металургія не може працювати без коксу. Нагадаю, що Авдіївський коксохімічний завод — це найбільше коксохімічне підприємство у Європі. Знову ж таки для коксу потрібне коксівне вугілля, яке видобувається тільки в цьому регіоні. Антрацит і коксівне вугілля — це в принципі те, що потрібно і важливо видобувати. І видобуток вугілля не можна розцінювати з погляду рентабельності, саме процесу видобутку. Тому що рентабельність — ось у чому була помилка держави наприкінці 90-х років. Вона почала розглядати видобуток вугілля виключно з погляду рентабельності вуглевидобутку без так званих міжгалузевих перетікань, без оцінки впливу власного вугілля на міжгалузеві перетікання.

А ось, наприклад, у рамках приватних фінансово-промислових груп така оцінка була зроблена. І, наприклад, той же Ахметов, який створював свою фінансово-промислову групу, оцінив ефективність таких міжгалузевих перетікань і він зрозумів, що саме по собі вугілля може бути і не рентабельне. А ось у рамках ланцюжків «вугілля-кокс-метал» та «вугілля-електроенергія-метал» видобуток вугілля може бути цілком рентабельним, оскільки він працює на здешевлення і на створення кінцевого продукту, в даному випадку металу, який ця фінансово-промислова група успішно продавала та вигравала конкуренцію у найбільших металургійних компаній світу. Тому якщо приватна структура вважала, що вугілля можна добувати, то це явно вона робила не на шкоду собі. Відновлювати ці технологічні ланцюжки потрібно буде починати саме з вуглевидобутку, потім відновлювати виробництво електроенергії, потім виробництво металу, коксу, а потім уже й нарощувати параметри машинобудування. Тобто ланцюжок відновлення наступний: відновлюється вуглевидобуток, він запускає виробництво електроенергії на теплових електростанціях та виробництво коксу на коксохімічних заводах. Відповідно, запуск електроенергії та виробництво коксу запускає виробництво металу на металургійних комбінатах, виробництво металу, запускає роботу машинобудівних заводів, які цей метал споживають.