Як жінки наближають перемогу: Історії тих, хто виконує свою роботу на передовій

Раніше відомий слоган «жінки — це 50% успіху України» можна актуалізувати до «жінки — це 50% перемоги України, адже з початком повномасштабного вторгнення українки швидко опанували нові ролі. Все більше жінок є у війську, як на штабних, так і на бойових посадах, чимало стають волонтерками, хтось, відчайдушно розповідає світові про українську війну прямо з лінії фронту.

Таких жінок легко можна знайти у будь-якому українському регіоні: на Харківщині чи Волині, на Одещині чи в столиці й ці історії — типові приклади, а не виключення з правил. Журналісти з «Першого Криворізького», «Накипіло», «Вароша» та «Новин Донбасу» зібрали кілька показових історій про українок на війні.

«Люди постійно гинуть, зазнають поранень. Про це треба говорити»

«8 червня я потрапила під обстріл у Херсоні. Готувалася до прямого включення. Думала, що класно було б включитись з човна. Тоді з-під води було видно лише дахи будинків. Вода піднялася метрів на сім. Почався обстріл. Неподалік від нас прилетів російський снаряд. Ми почули, як посипалися уламки. Вирішили швидко тікати, але пробили наш гумовий човен. А я не вмію плавати. Та ще й у бронежилеті та в рятувальному жилеті зверху. Нас врятували місцеві мешканці, які допомагали евакуювати тварин. Не забуду ніколи. Потім я ще на мокрій траві, у комарах, хвилин 20 лежала на березі, бо обстріл тривав», — так журналістка Дар’я Літовченко згадує перші дні після підриву греблі на Каховській ГЕС.

Дар’я Літовченко

Вже півтора роки вона живе у Херсоні, хоча сама родом з Донеччини, зі Слов’янська. Саме там сім років, з 2015 по 2022-й, Дар’я фіксувала перебіг війни на Донбасі. Але повномасштабне вторгнення кардинально змінило її життя. 

«Я пережила окупацію Слов’янська у 2014 році. Ми тоді вже бачили катівні, братські могили — те, що робила російська армія. Це було не в такому масштабі, як у 2022 році, але коли почалася повномасштабка, було розуміння, що коли російська армія зайде до міста, буде те, що ми бачили в Бучі. Що на активістів, волонтерів та журналістів полюватимуть в першу чергу. Так вийшло, що я ніби три в одному», — розповідає Дар’я. Дівчина разом із родиною виїхала у Львівську область, де продовжила працювати, але їй не вистачало роботи в полі, ближче до передової. До повномасштабного вторгнення Даша часто їздила у прифронтові міста. Тож, після 24 лютого хотіла й далі документувати війну. Восени 2022 року їй запропонували поїхати на південь. «Як мені пояснювали, мало журналістів, які хочуть туди їхати, всі бояться. Я погодилась. Тоді ще був початок повномасштабної війни. Ти або хочеш одразу брати зброю і йти воювати, або хоча б щось таке робити, щоб відчувати свою важливість», — розповідає Дар’я Літовченко.

7 жовтня 2022 року вона приїхала до Миколаєва, розуміючи, що після звільнення Херсона поїде туди. Раніше Даша не просто не жила на півдні, а жодного разу не була ані в Миколаєві, ані в Херсоні. Вісім місяців дівчина їздила з міста в місто, а після підриву греблі на Каховській ГЕС залишилась в Херсоні остаточно. Її сім’я переїхала в Київ, тож тепер Дар’я Літовченко знову живе на два міста. Працює в Херсоні та періодично їздить у столицю до родини. У журналістки є 13-річний син, який пишається своєю мамою, як каже Даша, більше, ніж вона сама.

«Щоб повноцінно знімати у фронтовому місті, найкраще — перебувати тут весь час»

«Я хотіла переїхати в Херсон. Щоб повноцінно писати, знімати у фронтовому місті те, що відбувається, найкращий варіант — перебувати тут весь час. Ти більше розумієш мешканців, які переживають ці події. Ти стаєш частиною міста. Мені здається, не повноцінно просто приїжджати і знімати», — каже Дар’я. Журналістка бачила херсонців одразу після звільнення міста, їх піднесення та абсолютне щастя. Бачила горе — як після обстрілів люди дивляться на свої зруйновані будинки, від яких лишилось лише каміння, а екскаватори збирають ковшем все їхнє життя. Бачила єднання та турботу одне про одного — як від великої води херсонці рятували тварин, фотографії та інші дрібниці, які такі важливі для кожного. «Я пишаюся, що була тут після звільнення Херсона. Це справді найяскравіші спогади, які в мене будуть. Такої феєрії, таких емоцій я ніколи не бачила. Я тоді стала частинкою цього, розділила все, що відчували мешканці Херсона, коли вони плакали, обіймали мене. Це було неймовірно. І у цій ейфорії були всі ми. Коли ти плачеш від того, що розповідають люди, намагаєшся все одразу задокументувати. Після радості оголилися трагедії. Всі злочини російської армії, кількість катівень. Зараз, коли спілкуєшся з місцевими жителями, питаєш, чи страшно їм жити під постійним вогнем, всі як один кажуть: “Після окупації нам нічого не страшно”», — згадує Даша.

Окрім звільнення Херсона, вона добре пам’ятає й день підриву греблі Каховської ГЕС. Тоді працювати доводилося в режимі нон-стоп: постійні прямі включення та зйомки. Вода прибувала з неймовірною швидкістю. 6 червня по Херсону ще можна було вільно пересуватись, але вже наступного дня частина міста пішла під воду. Місцеві мешканці, які жили в приватних будинках та ті, чиї квартири були на перших поверхах, фактично залишились без своїх осель. «Це все непросто, бо коли ти це знімаєш, переживаєш — це складно, та від цього неможливо дистанціюватись. Але люди в Херсоні мене захоплюють. У кожного своя унікальна історія, яка заслуговує на увагу. Все, що вони пережили, все, що вони роблять, — це неймовірно. Вони не опускають руки. І це додає більше ентузіазму до роботи, дає більше сил», — каже журналістка.

Дар’я Літовченко

Після звільнення Херсона Росія постійно обстрілює місто. До захоплених Олешок, де вже перебувають окупаційні війська, напряму менше 10 кілометрів. В Херсон дістає артилерія, міномети і танки РФ. Над містом літають російські безпілотники, які іноді скидають вибухівку. Б’ють ракетами та авіабомбами. Обстріли в Херсоні настільки хаотичні, що неможливо передбачити, куди впаде ворожий снаряд. У той же час місто живе. Працюють магазини, кав’ярні, салони краси. «Коли ти весь час перебуваєш тут, то краще розумієш специфіку регіону, міста та фронтового життя Херсона. Але, як і всі місцеві, починаєш звикати до постійних вибухів, обстрілів. Це адаптація. У Херсоні життя схоже на лотерею, коли ти прокидаєшся вранці: “Фух, прокинувся! Живемо далі”. Але життя тут відчувається набагато яскравіше», — розповідає дівчина.

Окрім власне загрози життю, за словами Дар’ї, журналістам на півдні складно працювати й через катастрофічні обмеження. Херсон дуже закритий, знімати роботу Сил оборони та й просто людські історії військових майже неможливо. Ймовірно, такі обмеження є однією з причин, чому про Херсон інформації у ЗМІ все менше. Складна ділянка фронту, місто, яке щодня руйнує російська армія, майже зникло зі стрічок новин. Залишились хіба що сухі звіти офіційної влади. Саме тому, за словами Дар’ї Літовченко, люди в Херсоні відчувають себе забутими. І саме тому, на її думку, так важливо, аби тут, хай і в небезпеці та під постійними обстрілами, залишались журналісти та журналістки: «Люди постійно гинуть, травмуються, зазнають поранень. Хочеться про це якомога більше розповідати та говорити. Але про Херсон ніби забули. Так склалося, що більшість уваги прив’язується до якоїсь трагедії. 6 червня, коли підірвали дамбу, увага всіх ЗМІ — українських і світових була прикута до регіону. Сюди йшла величезна кількість допомоги. Як тільки вода відійшла, а тема всім набридла, люди почуваються покинутими. Коли приїжджаєш в якесь село у Херсонській чи Миколаївській областях, ти не просто знімаєш людей. Ти ще й роздаєш гуманітарну допомогу, поєднуючи роботу з волонтерською діяльністю. Це теж цінно. Бачити очі людей, коли вони отримують допомогу. Вони радіють абсолютно всьому». 

«Вона 24/7 на телефоні: щось дістає, комусь щось передає»

Світлану Янович у Кривому Розі знають сотні, якщо не тисячі людей. З перших днів повномасштабного російського вторгнення вона поринула у волонтерство. За вже майже 2 роки за допомогою команди волонтерів, у якій працює і Світлана, вдалось закрити зборів для військових на щонайменше на пару мільйонів гривень і передати безліч допомоги.

У Світлани власна мотивація волонтерити: її чоловік, Володимир Янович, служить в підрозділі аеророзвідки "Люфтваффе" 129-ї окремої бригади територіальної оборони. У відео 1kr.ua — як кардинально змінилось життя подружжя Яновичів за час «повномасштабки», неймовірні здобутки Світлани як волонтерки та щемка історія особистих переживань і любові.

«Військовослужбовці боронять землю з автоматом у руках, я зі словом» 

Анастасія Волкова працює в Донецькій області. Її репортажі зазвичай — з міст та сіл, в які іноді не їздять навіть волонтери. Бахмут, Вугледар, Авдіївка — все це стало життям дівчини. До звуків обстрілів вона вже звикла, бо на передову їздить постійно. Буквально останній репортаж Насті — з Сіверська. Це прифронтове місто на північ від окупованого Соледару. Воно — під постійними обстрілами російської армії. Дівчина у журналістиці вже 12 років. 10 із них — у війні. Вона завжди мріяла пов’язати життя саме із телебаченням. Народилась у Щасті на Луганщині. Війну в 2014 році застала у Луганську. 

«У листопаді я виїхала із Луганська і більше туди не повернулася. Мені не подобалося те, що я бачила. Коли я виїжджала, то на одному з блокпостів мене хотіли витягнути з машини, бо я незаміжня. Чеченці. За мене заступився хлопець, якого я не знала. Цей випадок привів мене до остаточної думки, що додому я більше не повернуся, доки там буде так звана “ЛНР”», — згадує Настя. 

Сім’я Анастасії залишилася в окупації. Батьки не захотіли виїжджати та кидати будинок. Дівчина їх не звинувачує. Вона не звикла до того, що родина далеко, але вважає, що кожен сам приймає рішення, евакуюватись чи ні. Сама вона переїхала у Сєвєродонецьк, де й почала працювати на телебаченні. З 2014 року Анастасія документує війну та те, як вона змінює людей. «Я не можу інакше, адже війна забрала мій дім. Двічі. Я вже звикла до Сєвєродонецька, вважала його своїм домом. Обживала квартирку, купуючи всякі дрібниці на кшталт столового приладдя. Потім туди знову постукали окупанти. Я не хотіла виїжджати до останнього. Хотіла бачити, що відбувається з містом та доносити це до всього світу. Коли почалась повномасштабка, у мене не було паніки. Я встала з першими вибухами, заклеїла вікна, купила крупи, макарони, чаю та кави. Потім пішла працювати. Знімати черги у банкомати, паніку людей. Я вже знала, що буде. І знала, як треба діяти. У мене був великий запас води, сірники, свічки. 2014-й навчив мене, до чого треба готуватися», — розповідає Анастасія Волкова.

Анастасія Волкова

У Сєвєродонецьку вона познайомилась із Артемом, який став не лише хлопцем Насті, але й водієм та оператором. Він підтримує всі їдеї журналістки щодо зйомок у прифронтових містах, які сама Настя називає часто божевільними. З Сєвєродонецька дівчина виїхала за два дні до окупації — наприкінці червня 2022 року. Тоді там вже було чутно стрілецькі бої. Через певний час квартира Анастасії згоріла. Після короткої перерви у Дніпрі журналістка повернулась на Донбас. Їздила в Лисичанськ до його захоплення російськими військами у липні 2022 року. «Я зрозуміла, що залишусь. Не поїду кудись, де безпечніше. Працюватиму на передовій. Адже я пройшла шлях військової журналістки із 2014 року. Так, тоді війна була не такою. Але сукупність всіх дій навчила мене, як виживати без води, світла і газу. Навчила працювати в екстремальних умовах. Я вважала, що такі люди, як я, зараз дуже потрібні — треба доносити правду. Показувати, як росіяни вбивають мирних українців, як вони позбавляють дітей їхніх батьків. Показувати, що від нас йдуть захищати країну найкращі», — каже Настя.

Анастасія добре пам’ятає поїздку в Рубіжне Луганської області, коли воно було вже частково окуповане. Тоді з частини міста, ще підконтрольної Силам оборони України, вивозили місцевих.  «28 квітня ми поїхали з Артемом зняти евакуацію. Заховали машину між будинками, щоб у разі обстрілу вона не була пошкоджена. Ми пішли пішки до ДК, де проходила евакуація. І, мабуть, нас засік ворожий дрон. Почалися сильні обстріли саме того квадрата, де ми були. Ми зайшли до ДК, я знайшла котельню, де не було вікон, де можна було перечекати обстріли, сподіваючись, що не буде авіаудару. Весь цей час я продовжувала знімати та робити свою роботу. Коли закінчилися обстріли, Артем їхав так швидко, як це взагалі було можливо», — згадує Настя.

Потім були поїздки в Бахмут, у сусіднє селище Курдюмівка перед його окупацією, куди вже не наважувались їхати волонтери. 1 січня 2024 року Настя провела у Часів Ярі, від якого до окупованого Бахмуту менше 10 кілометрів. Разом із волонтерами вона роздавала гуманітарну допомогу місцевим мешканцям та працювала. Журналістка каже, що її головна мотивація — показувати світу жахи війни в Україні та те, хто винен у цій війні, у смертях сотень людей. Анастасія Волкова наголошує на тому, що не всі на Донбасі чекають на Росію. Це стереотип. У підвалах Авдіївки чи Бахмута були ті, хто розуміє, що Путін та мир — слова-антоніми. Багато й тих, хто чекає на перемогу України. І про це, на її думку, треба говорити. 

«Всім страшно. На передовій військові жартують, що не страшно лише дурню. Але є ціль. Військовослужбовці боронять українську землю з автоматом у руках, я зі словом. В нас різні фронти. Мій — інформаційний. І поки є сили і здоров’я, я продовжуватиму боротися. Перемагаючи страх. Тому що я захищаю своїх знайомих, які залишилися в окупації і раз на тиждень запитують у мене стабільно: коли нарешті вони розгорнуть прапор України та зможуть заспівати гімн рідної країни? Так. В окупації мешкають проукраїнськи налаштовані люди. І вони чекають на деокупацію», — каже Анастасія.

Анастасія Волкова

Віддача своїй справі, постійний ризик життям та зануреність в людське горе даються взнаки. Періодично Анастасія звертається до психолога, коли розуміє, що сама не може впоратись зі своїм емоційним станом. Всі герої журналістки посічені війною, багато хто мешкає у підвалах майже без сонячного світла. Хтось втратив рідних, хтось свій дім. Настя дуже хвилюється за них, за те, як складеться їхнє життя. Працювати відчужено, не пропускати людське горе через себе та не приймати роботу близько до серця в неї не виходить. «Іноді доводиться йти на курси психотерапії, приймати антидепресанти, їхати кудись у відпустку, бо історії з війни накопичуються та залишають у душі слід. Психологи рекомендують займатися хобі. До війни я любила читати, грати на піаніно, гуляти на свіжому повітрі та займатися у спортзалі. До занять у спортзалі нещодавно повернулася. Повернула прогулянки на свіжому повітрі. Почала займатися англійською. Цього року ще хочу повернутися до читання книг і якщо дозволять фінанси — придбати невеликий синтезатор», — розповідає Анастасія.

Кидати свою справу вона в жодному разі не планує, бо займається важливим. Розповідає про війну: «Путін позбавив мене і ще тисячі людей дому, можливості бачитись з рідними та близькими. Я не знаю, коли зможу прогулятися знайомими стежками, пройти до знайомого озера, погодувати лебедів. А якщо стежок цих вже немає? Озеро висохло. А лебеді туди ніколи не повернуться. Десять років я не бачила рідне місто. І я така не одна. Тому для мене це справа життя. Показувати міста та села, як у них виживають люди. Показувати тих, кого війна не зламала та кого зламала, адже все це — людські історії. За всіма моїми сюжетами стоять історії про людей. Я знаю, що багато хто чекає на мої сюжети. І це вселяє в мене надію, що все недаремно. Що я на своєму місці».

Із топ-менеджменту — в армію: шлях Касатки

До повномасштабної війни — керівниця з розвитку Західного регіону компанії «Золотий вік», — від лютого 2022 року й понині Ганна є військовослужбовицею 68-го окремого батальйону тероборони «Закарпатські шаркані», — розповідають журналісти видання «Варош». За майже 2 роки повномасштабної війни вона з нуля освоїла нову військову професію, отримала звання сержантки ЗСУ, разом із бойовим підрозділом побувала у самому пеклі війни, вийшла заміж наодинці і весь цей час лише кілька разів мала змогу міцно обійняти доньку.

Струнка, світловолоса, з відкритим ясним поглядом і м’якою щирою посмішкою — якби не військова форма та незліченні стоси товстенних папок у кабінеті, ніщо би не вказувало на те, що на її тендітних плечах останні кілька місяців тримається весь документообіг військового підрозділу. Ганна Штефанюк несе службу у стройовій частині батальйону «Закарпатські Шаркані» — структурному підрозділі військової частини, що відповідає за документообіг та облік особового складу.  Нині Ганна Штефанюк несе службу в пункті постійної дислокації батальйону на Закарпатті — перевелася, аби бути поруч із чоловіком Іваном. Від початку повномасштабного вторгнення він захищав Україну у лавах 128-ої бригади, брав участь у боях за Гуляйполе, Херсон, Мар’їнку. 

Ганна Штефанюк

Був важко поранений торік у грудні під Соледаром, тривалий час перебував на лікуванні у шпиталі. Відтак, звільнений із військової служби за станом здоров’я, продовжує лікування вдома. Побралися Ганна з Іваном, вже будучи у війську і на відстані: на розпис чоловіка з фронту відпустити не могли, тож оформляли шлюб дистанційно. 

До війни не мала «зеленого поняття» про армію 

На момент, коли прийшла у військкомат, Ганна, як каже, не мала й «зеленого поняття» про армію та її устрій. Згадує, як почувши про тероборону, навіть деякий час думала, що це «якась типу громадська організація».

«Мене чомусь навіть не збентежило, що оформлятися треба через військкомат, — посміхається жінка. — Лише коли побачила своє прізвище в наказі й отримала форму, усвідомила, що я — у війську». Одразу на початку повномасштабного вторгнення свою тоді ще 13-річну доньку Ганна вивезла до батьків у Чехію. Сама ж повернулася додому і трохи пізніше телефоном сповістила батьків про те, що йде служити.

Дуже швидко 68-ий батальйон тероборони перевели в підпорядкування оперативного командування «Схід» і у квітні тероборонівці вирушили на Донеччину. Про те, що висуваються на передову, Ганна рідним не зізналася, каже: вони б лише марно «з’їли» собі всі нерви. Згадує, як уперше відчула неспокій, коли всі отримали наказ вдягнути захисне спорядження. Трохи згодом настав час для справжнього страху — перша в її житті міна прилетіла у трьохстах метрах від їхнього автобуса. “Ми такі «зелені» ще тоді були, розбіглися хто куди. Це зараз вже всі «обстріляні», знаємо, як діяти в тій чи іншій ситуації. А на початках… Звісно, що я боялася: думала, що ми будемо десь в умовно спокійному місці, а нас одразу кинули на бойові, — згадує Ганна Штефанюк. На Донеччині «Закарпатські шаркані» стояли від весни й до кінця літа. 

Ганна Штефанюк

Ганна з теплом згадує, яке сильне приємне враження справила на неї Донеччина, і як перевернулися її уявлення про цей регіон за період перебування на сході України. Каже: їхала з упередженнями та стереотипами про «сепаратистів», готувалася зустріти вороже ставлення. А натомість почула, як діти, споруджуючи іграшкові блокпости чи граючись літніми вечорами у дворах, наспівували українських пісень. А ще побачила, з якою шанобливою вдячністю ставляться до українських військових дорослі. Й понині Ганна дбайливо зберігає цілу колекцію подарованих дітьми дрібничок, яку привезла з українського багатостраждального сходу: плетені зі шнурівочок браслетики, саморобні патріотичні листівки, поробки з жовто-блакитних стрічок…

За час перебування підрозділу на бойових позиціях у батальйоні, за словами Ганни, службу несли 8 жінок: «І жодна з нас, я вам скажу, жодного разу не спасувала. Ми були у дуже важких, небезпечних умовах, але я ніколи не бачила серед наших дівчат паніки, — каже Ганна. — Кожна дівчина у нас — на своєму місці, і кожна — корисна для батальйону. Я би й сама не була тут, якби вважала інакше». Загалом же, каже, в армії, незалежно від статі, кожен може знайти своє місце. Навіть на тій ділянці зовні не завжди видимої, але такої важливої роботи, яку сьогодні «закриває»  Ганна Штефанюк, катастрофічно не вистачає людей. На запитання, що вона робитиме після завершення війни і чи бачить себе надалі у війську, каже: «Ні, в армії не залишуся. Хочу бути з донькою, з родиною, — відповідає Ганна Штефанюк. — Я би могла звільнитися з війська і зараз, оскільки маю неповнолітню дитину. Але я мушу розуміти, що зробила все від мене залежне, щоб моя совість була чиста. Тож поки я тут потрібна, не можу взяти і все кинути. Це важливо, в першу чергу, для мене».

«У хлопців на фронті відсутність у мене страху викликає жарти»

Відома бойова медикиня «Куба» (Юлія Сідорова — парамедикиня 92-ї окремої механізованої бригади, яка служить на Бахмутському напрямку), приїжджає в редакцію «Накипіло» рівно в той час, на який домовились. На ній військова форма, на обличчі — легка засмага: у Куби перша відпустка з початку великої війни, тож поїхала погостити до мами та собачки Бусі за кордон. Скоро їй вертатися на Бахмутський напрямок. Юлія каже, що побратими з перших днів відпустки жартома вимагали повернутися «додому». «Виставила якусь цивільну світлину, побратим написав мені: "Румбік, харе там уже. Повертайся в родину!". Побратими мене називають Кубік, Румбік, Кубінська. Найбільша прив’язка сьогодні — до фронту, і відчуття родини саме там залишається».

Боротися за своє Куба навчилася під час Революції Гідности. Цей досвід знадобився їй у «Госпітальєрах». Не маючи ані навичок, ані досвіду, в 2014 вона пішла на війну. Швидко вчилась, здобувала досвід у найгарячіших точках Донбасу, закінчила курси підготовки парамедиків за стандартами НАТО. 

Юлія Сідорова

Її безстрашність викликає у побратимів подив, навіть дехто називає «контуженою». Хоча Куба і має контузії, але тут дещо інша конотація.  «Часто буває, що на війні ти не почуваєш страху. А потім повертаєшся і згадуєш: “Там мене могли вбити, дивом вижив”. У хлопців на фронті відсутність у мене страху викликає жарти. Але всі знають, що я ніколи не відправлю екіпаж у місце, куди сама не можу поїхати. Буває, водій відмовляється. Мовляв, там не проїдеш, можуть обстріляти. Та я кажу: “Є якісь інші пропозиції?” — і ми все одно їдемо».

Юлія переважно працює з чоловіками. Вони перебувають під її керуванням. Хоча потрапити на фронт навіть для мотивованої жінки — задача із зірочкою. Куба офіційно звільнилася із ЗСУ ще у 2019 році, але в 2022-му знову стала військовою.

«Ще на етапі військкоматів не надто радіють жінкам. Коли я перед армією проходила ВЛК, прийшла до хірурга. Він мені: “А як ти будеш із таким манікюром воювати?”. А я до того вже у “Кракені” воювала і мала бруд під нігтями замість манікюру. Я була на війні й так, просто прийшла офіційно оформлюватися. Тож подумала, що він мене засоромив за відсутність манікюру, почала виправдовуватися. А виявилося, що він говорить це кожній жінці, навіть не дивлячись на її руки».

На жаль, часто буває, що жінки не можуть потрапити в армію через те, що вони — жінки. Юлія радить самостійно набувати знань і вмінь. Коли ти маєш не лише мотивацію, а реальні навички — це збільшує шанси.

«А взагалі, це сумно. Є багато чоловіків, які не можуть або не хочуть воювати, а їх змушують. А є багато мотивованих жінок, яких не беруть. Попри те, що мене знає дуже багато людей, до приходу нового комбата, який адекватно оцінює мій професіоналізм, я стикалася з сексистськими моментами. Мовляв, “займайся папірцями, а евакуацією хай інші опікуються. Ти жінка, куди тобі їздити?”. Я за те, щоби жінок мобілізували на рівних із чоловіками, тоді й ставлення буде змінюватися».

Юлія Сідорова

Куба каже, що готувалася до великої війни ще з 2014 року. Точно знала, що вона буде. Пригадує: її посестра у 2017 році тільки-но стала парамедикинею і мріяла когось врятувати. Тоді ситуація була стабільнішою, поранених було мало. Юлія їй тоді сказала: «Війни вистачить на всіх» — і, на жаль, виявилася права. 

«Дуже багато поранених, яким я допомогла»

«Я не знаю, як рахувати. Можна поїхати рятувати людину з легким пораненням, але в такі умови, що ніхто інший її не забрав би. Був такий випадок нещодавно: хлопці дякували, бо не вірили, що хтось приїде. А можна врятувати життя завдяки професіоналізму, але бути в безпечніших умовах. 

Дуже багато поранених, яким я допомогла, але вирахувати, кому врятувала життя, а кому просто допомогла — складно. Іноді рятуєш життя людині тим, що навчив надавати допомогу собі. Буває, пишуть хлопці, про яких я вже забула, бо знайомилися ще у 2015 році. Вони дякують, що я їх навчила, і це врятувало їм життя. Приємно, але це, звісно, не так ризиковано, як їхати витягувати когось на Бахмутському напрямку».

«Я не знаю, що таке “безтурботно”. Насправді хочеться Перемоги, та щоби ця безтурботність була загальною. Нещодавно мала розмову, і мені порадили зробити певні речі, аби “дати всьому лад”. У моєму розумінні лад — це те, чого більше ніколи не буде. Я можу уявити, що все буде добре чи погано, а щоб лад... Не уявляю. Але думаю, що Україна має всі шанси на Перемогу, просто потрібно дуже багато працювати. Усім».