Ми вас туди (не) посилали. Як допомогти білоруським добровольцям після війни

Іноді «Тихий» надсилав додому фотографії «з нейтральним фоном». Його родина думала, що цей «нейтральний фон» — Варшава. Насправді більшість фото знято на півдні України. Білоруський доброволець брав участь в операціях, про які ви читали в новинах, — у визволенні Херсонщини, у літньому контрнаступі України.

Але днями на його фото справді з'явилася Варшава. Після двох років служби він вирішив повернутись у мирне життя, але не зміг легалізуватися в Україні. Довелося виїхати до Польщі.

У Варшаві «Тихому» важче, ніж під Херсоном. Немає роботи, немає побратимів — лише ПТСР та депресія. Коли білоруси в еміграції дізнаються, де «Тихий» провів останні два роки, вони кажуть «вялікі дзякуй» (прим. – велике дякую). Тільки цього мало, щоби розпочати нове життя, розповідає «Єврорадіо».

«Сонечки, котики і наші найкращі хлопчики»

Чоловік киянки Ольги Галченко пішов добровольцем на війну 2014 року. Тоді він мав російський паспорт. А 2022 року добровольцем став і її батько. З 2014 року Ольга спостерігає хвилі сильної любові до військових з боку суспільства, за якими накочують хвилі такої ж сильної байдужості.

— Це природний стан суспільства у всіх країнах. Спочатку – пік популярності військових. А коли ці військові повертаються та намагаються інтегруватися у громадянське життя, відбувається відкат. У 2014-15 роках у нас усі були "сонечки, котики та наші найкращі хлопчики". А потім почалося "ми вас туди не посилали", "а що це у вас пільги, а чому це у вас безкоштовний проїзд". Ми це проходили.

Ольга Галченко з чоловіком. Фото з архіву співрозмовниці «Єврорадіо»

Але коли в українського суспільства закінчувалася емпатія, у військових залишалася держава з її гарантіями (нехай навіть іноді дивними — закон про ветеранів старий, і по ньому учасникам бойових дій досі гарантовані… безкоштовний стаціонарний телефон і радіоточка).

Але білоруські добровольці не мають держави, яка про них подбає. І якщо громадянське суспільство «відкотить» емпатію, у них взагалі не залишиться нічого.

— Ветеран пожертвував часом, здоров'ям, кар'єрою, іноді навіть родиною. Що суспільство може дати людині, щоб компенсувати цю жертву? — міркує Ольга Галченко. — Найгострішим запитом буде допомога з реабілітацією . Перше, що хвилюватиме ветерана чи ветеранку – відновлення здоров'я. І фізичного, і ментального. Не потрібно бути державою, щоб надати фінансову допомогу, дати можливість людям ходити до психолога, масажиста, ерготерапевта (фахівець з відновлення навичок у людей з інвалідністю).

Ще один важливий запит з боку ветеранів — дотримання певного церемоніалу щодо загиблих товаришів та допомога їхнім сім'ям. Для них важливо пронести пам'ять про своїх друзів, важливо, щоб поважали подвиг полеглих .

Третій запит — допомога із самореалізацією далеко від фронту. І це може бути допомога у працевлаштуванні, відкритті власного бізнесу, навчанні, отриманні нових навичок. Адже часто, коли люди повертаються, вони потрапляють у світ, що змінився, особливо якщо вони працювали в сферах, що динамічно розвиваються.

Наприклад, якщо людина була айтішником, вона дізнається, що за два роки її навички застаріли, і потрібно пройти навчання, прокачати скіли, щоб знову бути конкурентоспроможним на ринку праці. І добре, якщо хтось допоможе знайти підходящі курси та засоби для того, щоб їх пройти.

Добре, якщо чекала сім'я — але чекають не на всіх

«Але ж життя зовсім інше», — думав нещодавно «Тихий», коли сидів у компанії білорусів та українців у Варшаві. Але яке — нікому з компанії так і не розповів. Про те, що у спальнику на півдні України спати було комфортніше, ніж на ліжку у Варшаві, також не розповів.

Військові не дуже люблять приїжджати навіть у відпустку до умовно мирних міст на кшталт Києва чи Львова. Вони звикають до напруженого життя на бойових виїздах і не завжди знають, що робити, коли цієї напруги більше немає, каже невролог реабілітаційного центру «Ланка» Марина.

Арт-терапія у реабілітаційному центрі «Ланка» / фото з архіву центру

— Не варто розпитувати людину про те, що з нею відбувалося. З часом, коли зміцніє довіра, він і сам розповість вам про ці події, щоб їх прожити.

Тим, на кого у мирному житті чекала сім'я, адаптуватися буде простіше. Але серед добровольців є ті, хто з початком війни не міг зберегти зв'язку з близькими. Є ті, чиї близькі мешкають у Білорусі. І є сім'ї, які не знають, що нейтральний фон на фото — це український Миколаїв, а не Варшава.

— Звичайно, почуття, що ти в безпеці, що тебе люблять, що на тебе чекали, дуже допомагає. Якщо ваш близький повернувся з війни, я радила б включати його в прості побутові дії. Наприклад, у нас у «Ланці» перший день у центрі дається на адаптацію, а потім хлопців просять підключатися до щоденної рутини.

До речі, ще можна подарувати людині домашню тварину — так, це відповідальний крок. Але прості дії — у тебе є собака, ти повинен з нею гуляти, ти повинен її дресирувати — добре заземлюють.

Знаю, що багато військових люблять зустрічатися з побратимами, з тими, хто має схожий досвід. Не варто зациклюватися на спілкуванні лише усередині свого мікросоціуму. Але добре, якщо ви зможете налагодити регулярні зустрічі із зрозумілим графіком. Тоді вони стануть заспокійливою рутиною.

«Від нас усі відхрещуються: на рахунку нуль злотих»

Коли не знаєш, куди йти, шукаєш своїх. У Польщі є ветеранська організація — Асоціація білоруських добровольців. Свої допомагають своїм знайти житло, дістати одяг, влаштуватися на роботу. Це просто чат у месенджері.

— Днями наш побратим шукав житло та роботу на околицях Варшави. Ми кинули клич серед друзів та допомогли хлопцеві. Знайшли, — розповідає представник організації Павло Мар'євський. — Іноді скидаємося, щоб сплатити людині місяць у хостелі. Буквально сьогодні просто переказав товаришу грошей на карту, скільки зміг. Якщо потрібна більш серйозна допомога, звертаємось до BYSOL та відкриваємо збори на реабілітацію.

Якогось центру, де нас можна було б знайти, куди під'їхати, ми не маємо, бо й фінансування ніякого немає. У сенсі зовсім немає. Ми зареєстрували фонд у Польщі для вирішення проблем наших хлопців та дівчат. Але на ньому нуль злотих.

Донатів — нуль, і грантову підтримку теж не вдалося отримати — донорські організації вважають нас комбатантами і не хочуть з нами співпрацювати. У нас є мрія: знайти фінансування, щоб мати можливість сплатити хлопцям хоча б тиждень-два в хостелі. Але поки що від нас усі відхрещуються.

Коли Павло влітку 2022 року повернувся з України, його прихистили друзі. У перший місяць лякали звуки літаків та гелікоптерів, які літають над Варшавою.

— У багатьох тут проявляється ПТСР. Когось лякають трамваї, у когось починаються панічні атаки, бо тиша за вікном ніхто не стріляє.

Варшава. Фото: Pixabay

Загалом пошук психолога стає однією з найгостріших проблем. І ми насамперед допомагаємо хлопцям знайти психолога, і лише потім роботу. На роботу ти можеш піти завтра, а без допомоги психолога наробити безлад ти можеш тут і зараз.

Проблема в тому, що мінімальна вартість години роботи з добрим психологом у Варшаві — 70 євро, каже Павло. Є психологи, які допомагають білоруським ветеранам безплатно. Іноді хлопці звертаються до організацій, які займаються допомогою політв'язням, там допомагають знайти спеціаліста.

У реабілітаційному центрі «Ланка» теж намагалися підшукувати психологів для військових серед білорусів, які працювали з жертвами репресій 2020 року. Але виявилося, що опрацювати військову травму більшість із них не може.

— Поки що співпрацюємо лише з українськими психологами, які мають досвід роботи в АТО. Вони мають напрацьовані методики. Хлопці та дівчата кажуть, що робота з цими фахівцями їм підходить, що їм стає краще у процесі.

А ось від допомоги білоруських психологів військові часто відмовлялися, встановити довірчі стосунки не виходило.

Якщо хтось читає цей текст і думає, що його компетенції підходять для роботи з військовою травмою, дайте знати. Напишіть нам до «Ланки» або до Асоціації білоруських добровольців (контакти обох організацій є в редакції «Єврорадіо»).

А ще нам дуже потрібні фахівці з роботи із залежностями. У момент, коли в людини формується ПТСР, у неї легко формується і залежність, ці стани добре дружать один з одним. У такій ситуації залежність злоякісна — дуже швидка та руйнівна. І якщо людина усвідомлює проблему та звертається за допомогою, добре, якщо є можливість надати її швидко.

А знайти білорусько- чи російськомовних фахівців у Європі складно, і лист очікування великий.

Ми не афішуємо, що пропонуємо роботу хлопцям із бойовим досвідом

Але ж пропаганда так любить розповідати історії про те, що найманці їдуть воювати в Україну заради грошей! Як виходить, що після повернення з війни у хлопців часто немає коштів навіть на хостел?

— Та не повертаються звідти мільйонерами, заробіток не такий великий. Ну, серйозно: хто в будь-якому європейському місті погодиться за 2 тисячі доларів ризикувати життям? — каже Павло Мар'євський. — А багато хто купує на ці гроші амуніцію, яку не може отримати на складі чи через волонтерів. Багато хто знімає квартири — не всі живуть на розпалазі. Тому всі повертаються з війни із різним запасом коштів.

Якщо сьогодні у Варшаві ви викличете Uber, на замовлення може приїхати «Тихий». Ви його не впізнаєте: його сім'я залишилася в Білорусі, тому він не розкриває своє справжнє ім'я та свій справжній позивний. Але якщо ви хочете допомогти йому повернутися до мирного життя, напишіть до редакції «Єврорадіо».

Найбільше «Тихому» потрібні не гроші, а робота. Він сподівається, що більш-менш зрозумілий розпорядок дня та цікава робота допоможуть йому зорієнтуватися у новому житті.

Асоціація білоруських добровольців стежить за розвитком білоруських бізнесів у Польщі, акумулює вакансії. Але якби в державі у ветерана були б пільги при прийомі на роботу, то протодержава цього не гарантує.

— Ми не афішуємо, що пропонуємо роботу хлопцям із бойовим досвідом. Я просто прошу білоруські бізнеси розповідати про вакансії, і хлопці відгукуються на них на загальних підставах, жодного пріоритету для нас немає. Наші туди потрапляють інкогніто, — каже Павло.

Іноді добровольцям вдається потрапити до програм перепідготовки, але й у таких групах місць вистачає не всім.

— А хоч у чомусь ветерани мають пріоритет?

— Де, в Польщі? — дивується Павло. — Єдине, що нас відрізняє від решти — більш пильна увага з боку польської влади. Знаю, що процес отримання міжнародного захисту у політв'язнів може йти вдвічі швидше, ніж у хлопців із бойовим досвідом.

«Фронт-енд суспільства має бути готовим до роботи з ветеранами»

Нещодавно додому повернувся один із шведських добровольців, який воював в Україні. Одразу після приїзду до Швеції до нього звернулося кілька організацій, які пропонують психологічну допомогу. Від допомоги він відмовився.

— У мене, правда, немає проблем , — запевняє наш співрозмовник. Навіть у ветеранських спільнотах, які створюються здебільшого заради того, щоб військові підтримували один одного, він не перебуває — мовляв, підтримки й так вистачає.

А якщо мова не про добровольців, а про кадрових — шведські військові беруть участь у закордонних місіях — наприклад, вони були присутні в Афганістані — держава зобов'язується підтримувати їх протягом десяти років після повернення додому.

Прямо зараз у Польщі перебувають близько 10 білоруських добровольців, яким потрібна допомога. Здебільшого — допомога з роботою, кільком хлопцям — з оплатою лікарів. Так мало, що не потрібна велика держава, щоб їм допомогти. Донатів від тих, хто лайкав пости про звільнення Білорусі зі зброєю в руках, було б цілком достатньо, щоб забезпечити цим людям допомогу спочатку.

Ілюстрація: «Єврорадіо»

Але всього через бойові дії в Україні пройшли щонайменше тисяча білорусів, каже Марина. У різний час їм знадобиться допомога діаспор та громадянського суспільства.

А ще суспільство має бути готовим до того, що люди повертаються з війни з новими реакціями. І Ольга Галченко наполягає: це не ветерани мають думати, як би кого не образити, як би влаштуватися у старий, але вже малозрозумілий світ. Це суспільство має розуміти реакції людей, які повернулися з війни.

— Вони можуть заїкатися, можуть втрачати орієнтацію в натовпі, їм може бути непросто та некомфортно, коли довкола багато гучних звуків. Вони можуть гостро реагувати на звичайні для вас речі.

Фронт-енд товариства — медики, юристи, продавці — мають бути готовими до того, що поряд з ними житимуть ветерани, і вони швидше за все будуть серед їхніх клієнтів. У США поліція має певні протоколи, як поводитися в розмові з ветераном. Не можна, наприклад, обходити їх зі спини або оточувати їх, це може викликати агресивну реакцію зі зрозумілих причин.

А ще треба бути готовим до того, що в суспільстві будуть люди з інвалідністю, і в Україні досі є проблема зі сприйняттям цих людей, які досі можуть показувати пальцем чи лізти з питаннями.

Як потрібно поводитися?

В Україні була компанія: побачивши військового прикладали руку до серця, таким чином висловлюючи свою повагу. Я досі так і роблю: якщо бачу в натовпі військового, людину, яка очевидно брала участь у бойових діях, я намагаюся кивнути чи посміхнутися. Зазвичай ветерани не хочуть пильної до себе уваги. Прийняття та розуміння, адекватності у спілкуванні, поваги до їхнього досвіду участі у бойових діях для них достатньо.

Матеріал підготовлений за підтримки Медіамережі