З Норвегії — у модульний будиночок. Чому біженка з п'ятьма дітьми повернулася в Україну

У березні 2022 року, вивозячи сім’ю з окупованої Херсонщини, Ганна Швець сказала своєму синові-п’ятикласнику: «Якщо дорогою зі мною щось трапиться, врятуй дітей».

Зараз жінка вважає, що не мала говорити такого Сергієві. Проте й вибору іншого теж не мала. «Я тоді дуже злякався. Страшно було за маму, за сестричок, за брата», — згадує ту розмову Сергій.

Ганна та її п’ятеро дітей тоді подалися від росіян спочатку до Польщі, потім — до Норвегії, – пише hromadske.

«Влас втратив відчуття дому», — дійшов висновку психолог у норвезькому дитсадку. Ці слова про сина зміцнили рішення Ганни їхати в Україну після майже двох років життя в Європі. Щоб до її дітей повернулося відчуття дому.

«Це так важко — ходиш за кордоном серед людей і не розумієш жодного слова, і сам не можеш до них заговорити. Там зовсім нічого робити, усе чуже», — розповідає 13-річний Сергій Швець.

Коли вони з мамою тікали з окупованого села, йому було лише 11, Еліні — 8, Власті — 6, а Власу — 3. Ще була 19-літня Ася, яка за кордон виїхала з Одеси, де навчалася в коледжі. Зараз вони всі подорослішали на два роки.

П'ятеро дітей Ганни: Еліна, Ася, Влас, Сергій та Власта. Фото: Олена Максименко / hromadske

Запитую у Власа, чи пам’ятає він своє село. «Ми там кавуни збирали, там багато кавунів», — сміється малий. У зеленій футболці з налитими щічками він і сам як кругленький кавунець.

«Щойно наші звільнять Херсонщину, ми повернемося додому, а поки поживемо тут», — запевняє Ганна.

Вулиці модульного містечка. Фото: Олена Максименко / hromadske

Тут — це в модульному містечку для внутрішньо переміщених осіб, яке Польща і Литва збудували в Бородянці на Київщині. Ми поїхали до Ганни і її дітей у гості, щоб поговорити про європейську облаштованість, повернення на Батьківщину та реалії українського життя під час війни.

Ціна порятунку - 12 тисяч гривень

У Новомиколаївку, що у Скадовському районі на Херсонщині, російські колони зайшли 24 лютого 2022 року о 12:30.

«Нас ніхто навіть і не намагався вивезти. Було дуже важко і страшно. Ми розуміли, що не маємо захисту: кругом ка*апи, а позаду тільки море. Я боялася не вберегти дітей. Треба було їх вивезти. Але як? Своєї машини немає, а хто ризикне зв’язуватися з купою дітей?», - питає біженка з Херсонської області Ганна Швець.

Через місяць окупанти пустили першу маршрутку з Новомиколаївки до окупованого Херсона. Ганна вирішила ризикнути. Кожній дитині на спину — рюкзак з документами та змінною білизною, трохи їжі. Мама наказала дітям, аби на блокпостах вони не дивилися в очі росіянам, не заговорювали до них і не провокували на агресію.

Уже з Херсона за 12 тисяч гривень знайшла перевізника до вільного від росіян Миколаєва. Проїхали 17 російських блокпостів, поки нарешті дісталися українського. Дорога від села до польського табору для біженців зайняла 4 доби.

«Мене паніка гнала, страх. Я ніколи не мріяла жити за кордоном. Хіба хотіла побачити озера Словенії та справжню зиму зі снігом і хурделицею в Скандинавії. А тут — біженка!» – ділиться Ганна.

У Польщі спочатку жили на туристичній базі, потім волонтери організували для них житло: своя кімната, кухня. Отримували допомогу від польського уряду. Ася і Ганна знайшли роботу в продуктовому магазинчику, молодші діти пішли в школу і садок. Потім виникла змога займатися онлайн з українськими вчителями. Тоді сім’я вже доволі пристойно спілкувалася польською. Але...

Ганна Швець, біженка з Херсонщини. Фото: Олена Максименко / hromadske

Спочатку Власта відмовилася відвідувати польський дитсадок — її там ображали. Потім незатишно серед польських ровесників стало й Еліні та Сергію. Хлопець пояснює: «Поляки різні. Мій тренер з кікбоксингу, наприклад, до мене дуже був добрий. Він навчав мене розмовляти так, як польська молодь спілкується, а не так, як вчать на курсах. А були поляки, для яких Україна й українці — гівно. Хотілося їх на місце поставити, але не можна бити, там за таке покарають».

Ганна висловлюється категорично: «У якийсь момент я зрозуміла, що вже втомилася бути в Польщі «українською к*рвою». І що я не хочу, аби Асю так теж називали».

«Дуже неприємно було. Часто плакали, дуже багато нервів з'їли», - додає Ася.

Однак страх перед війною ще був сильнішим від туги за домівкою. До того ж Ганну завжди цікавила система освіти в Норвегії. Через волонтерів вона домоглася переїзду з дітьми до цієї країни.

Похмура Скандинавія

Евакуаційний транспорт довіз сім’ю до табору біженців у норвезькому Рьоде, де разом жили українці, сирійці, еритрейці та люди з країн, про існування яких Швеці раніше і не здогадувалися. Потім був гуртожиток, а згодом окремий будиночок для їхньої сім’ї неподалік Осло.

Хоч спершу Ганні подобалися нові умови, і на новому місці виникали проблеми: «Моя мрія здійснилася — діти навчалися в Норвегії. Там головне, щоб дитина була здорова, щаслива і не перевантажена. Але онлайн-уроки з українськими вчителями стали неможливими. Власта навчилася читати й писати норвезькою, та ще не вміла читати й писати українською. Мені це муляло».

«Моя прабабуся мене напучувала: не забудь, хто ти є. Тобто не забудь історію свого роду, голодомори, репресії. Я завжди старалася, щоб мої діти теж це знали та не забували. Наша сім’я україномовна. В Європі я через інтернет вмикала українські програми, мультики, пісні, навіть рекламу — щоб діти постійно чули українську мову», — зазначає Ганна Швець, біженка з Херсонської області.

Ася порядкує в кімнаті. Фото: Олена Максименко / hromadske

У Норвегії вони зі старшою донькою Асею не працювали. Дівчина відвідувала мовні курси для біженців. Родина отримувала соціальну допомогу, від сплати за житло і комунальні послуги їх звільнили, а на сезонний одяг видавали окремі кошти.

Проте мама помітила: Сергій стає все більш апатичним, похмурим. Усе частіше бурчить, що в Україні краще. Уголос про повернення додому першою заговорила Ася — їй в Норвегії бракувало спілкування. На початку 2024-го родині стало очевидно: час повертатися додому.

Спартанські умови

Дочекалися закінчення навчального року — і 10 червня вирушили в Україну. Перевізник трапився добрий: з Ганни й Асі узяв до Києва по 250 євро, а за кожного малого — по 200. Ще й клумаки біженців повіз безкоштовно. А завдяки клопотам українських друзів Швеців уже чекали в Бородянці, що на Київщині.

Ганна в Норвегії попередила дітей: в Україні ще війна, умови життя будуть спартанськими. Повертаються вони не у свій шестикімнатний будинок у Новомиколаївці — з газом, водогоном і садом. Вони їдуть жити в «розорену війною Бородянку». Сергій відповів, що після табору для біженців у Рьоде й тамтешньої їжі жодні труднощі їх не налякають.

Коли ж нарешті перетнули польсько-український кордон — розплакалися. «Я уже забув про страхи 2022 року та росіян на блокпостах. Згадували про Україну тільки хороше: кавуни, людей у нашому селі, нашу смачнючу їжу», — розповідає Сергій. Утім, його менша сестричка Еліна ще не забула своїх страхів.

Еліна Швець. Фото: Олена Максименко / hromadske

«Здавалося, що ми зараз приїдемо, а там десь стріляють. Але я подумала, що скоро це все мине — і ми нормально вчитимемося в школі, ми ж додому повернулися. Я за кордоном відвикла від України. Приїхали — а тут «Живчик»! Я за ним дуже скучила, бо в Європі з нашого був тільки квас. І за морозивом нашим скучила!», — зізналася 10-річна Еліна Швець.

У модульному містечку сім’я має дві кімнатки: кожна трохи більша за 12 квадратних метрів. Жорсткі двоярусні ліжка — через поролонові матраци металеві поперечні планки в’їдаються в тіло. Стіл з казенним посудом. Металеві шафки, як у спортзалі, не вміщають одягу, тому він у сумках на підлозі — разом з іграшками. Туалет, душ, кухня, пральня — у спільному користуванні для усіх мешканців будиночка.

Влас проводить екскурсію будиночком. Фото: Олена Максименко / hromadske

Система опалення на електриці: є світло — тепло, та як немає — дрижаки. Тож генератори тут на чільному місці. Ще переселенці отримують безплатний обід, але сніданок і вечеря — уже їхня особиста справа.

Ці блокові будинки створювали для потреб польської армії. Але польські та литовські інженери допомогли облаштувати їх для проживання цивільних. Модульне містечко наразі перебуває на утриманні Бородянської громади та дуже потребує спонсорів.

«Треба притертися»

За кілька днів у Бородянці сім’я ще не оговталася від різких змін у житті. Швеці стали на облік як ВПО (Внутрішньо переміщені особи), на черзі відкриття рахунку для отримання соціальної допомоги. Для проживання в будиночку Ганна й Ася мусять надати довідку про відсутність судимості, сертифікат від нарколога про відсутність алко- і наркозалежності. Крім цього, уся родина мусить пройти флюорографію — довести, що не має туберкульозу.

Ганна обживає територію. Фото: Олена Максименко / hromadske

Від цих усіх «треба» Ганна трохи розгубилася. За довідки та сертифікати необхідно заплатити майже 2,5 тисячі гривень, а в родини наразі немає таких грошей. Її вже попередили, що без цих документів вона не має права перебувати у містечку. «То що, мене з дітьми виселять на вулицю?» — панікує жінка.

Довелося начальнику сектору інформаційної політики Бородянської селищної ради Костянтину Морозу узяти шефство над Швецями.

«Особисто заведу їх у поліклініку, щоб вони підписали декларацію з сімейним лікарем — а той уже направить на безплатну флюорографію. Ганна повідомить номер картки й отримає волонтерські гроші, з яких оплатить довідки. Швецям просто треба притертися до громади, зрозуміти її вимоги, а громаді треба з’ясувати, які потреби має сім’я. Усе владнаєтьс», – запевнив він.

Ганна наче й вірить у це, а водночас ніби й не до кінця. Ще ж треба вже думати про садок для Власа і школу для старшеньких. Рік навчання в Норвегії для них, вважай, пропав, а отже, Власті доведеться йти до першого класу у 8 років. Та й Еліна з Сергієм відстали від своїх українських однолітків.

Ганні вже телефонували з центру зайнятості щодо якихось курсів, але жінка поки не наважується відриватися від цих клопотів на пошук роботи. Спершу варто владнати первинні питання проживання.

Усі ці клопоти відривають її від головного — повнокровного життя в Україні, якого вона так прагне.

Діти Ганни на майданчику. Фото: Олена Максименко / hromadske

«Усе нормально»

«Хочеться бути корисною. Є таке відчуття провини: мене ж два роки не було. Хтось щось робив, а я десь гуляла», — ділиться жінка.

Ася, яка в коледжі здобула професію метролога, тепер мріє вчитися на дитячого психолога. «Діти дуже беззахисні перед сваволею дорослих, я хочу їм допомагати», — пояснює дівчина.

Ми всі разом ідемо на ігровий майданчик. Діти радіють квітам на клумбі — Власта розповідає, що такі красиві квіти були в їхньому селі. Продовжує пригадувати, що там багато веселих котів і собак, а сусіди завжди частували її цукерками.

Влас та Власта. Фото: Олена Максименко / hromadske

Зайшлося про те, що чимало людей не зрозуміє їхню сім’ю: покинули країну з високим рівнем життя, щоб повернутися туди, де обстріли, уроки в шкільних укриттях, блекаути...

За словами Ганни, зараз в Україні відчувається в усьому драйв. Війна — а люди відбудовують усе, щось нове, цікаве творять. В Європі цього драйву немає, там нудно.

«Я від України очікувала гіршого, якщо чесно. Подруга мені говорила про високі ціни, малі зарплати. Приїжджаю — і розумію, що так, ціни зросли, та нічого трешового немає. Усе нормально», — зізналася 21-річна Ася Швець.

Старша донька під час розмови пильнує малих на гірці. Зі своїми молодшими вона поводиться, немов із кошенятами: і грається, і голубить. «Це так круто, що є люди, які завжди будуть за тебе, яких ти любиш так сильно, що просто… не знаю… розірватися можна». Поки вже доросла Ася розповідає про сім’ю, 5-річний Влас обіймами заважає їй говорити та наспівує: «Дзінь-дзінь, дзень-дзелень, весело співаймо».

Вони разом. І вони вдома.