«Щоб не воював»: Бійцю зі Слов'янська у полоні «вагнерівці» відрізали палець

Ведмедя можна назвати щасливчиком. Він потрапив у полон, а пораненого побратима вбили на його очах. В полоні його били струмом, допити організував Апті Алаудінов, права рука Кадирова, але він вижив. Ведмедю відрізали палець, ламали морально та фізично, та він повернувся додому натхненний ідеями волонтерства для ЗСУ.

Про свій шлях на війні та в умовах примусової ізоляції Ведмідь розповів журналісту «Новин Донбасу».

Не вибирав, де народитись

Своє місце народження він називає «цікавим». Цей факт зіграв неабияку роль у його біографії.

«Я народився в Російській Федерації у 2003 році, але нічого більше сказати про це не можу. Пожив я у місті Саратов лише рік, і моя родина переїхала в Донецьку область», — говорить Ведмідь.

Ведмідь у мирному житті. Фото з особистого архіву

Хлопець розповідає, що жив у місті Слов’янськ, мав звичайне дитинство, як усі хлопці його віку, любив гратися на вулиці з друзями. Лише одне відрізняло його від інших: з малого віку він вирішив, що піде служити у військо.

«Я вирішив це в років п’ять. Події в країні та АТО тільки підсилили мій патріотичний дух. А коли у свої сім років після звільнення Слов’янська побачив українських десантників, кремезних дядьків у тільняшках з автоматами — це бажання тільки зміцніло», — говорить він.

Хлопець усім казав, що в 18 років піде у військо, та стримав своє слово.

«Правильна дідівщина»

21 серпня 2021 року Ведмідь відсвяткував повноліття, а 3 вересня він прийшов у військкомат та попросився на службу. Керівництво, побачивши молодого хлопця, рекомендувало йому продовжити навчання, але він відмовився та наполіг на тому, що свій вибір вже зробив.

Фото з особистого архіву

Вже 7 жовтня 2021 року хлопець з Маріупольського військкомату сів на автобус та відправився у військову частину в Житомирі. Там хлопець відчув на собі те, що досі називається «дідовщиною».

Попри офіційні заборони та реформи, проблема «дідівщини» в українській армії повністю не зникла і подекуди все ще трапляється. Йдеться про неформальну ієрархію та зловживання старослужбовців щодо молодших військових, що може проявлятися у психологічному тиску, приниженні або несправедливому розподілі обов’язків.

Водночас це явище вважається негативним і шкідливим для бойового духу, дисципліни та довіри всередині підрозділів, тому командування та військова служба правопорядку декларують боротьбу з ним.

В нашого співрозмовника щодо цього власна думка.

«Так, я добровільно пішов на строкову службу, щоб підписати контракт, про який мріяв з дитинства. Спочатку я був просто «слоном», робочою силою без думок та почуттів. Але це саме те, чого я і очікував. На першому вишколі я отримав декілька ударів від сержанта-боксера по корпусу за те, що посміхався. Такий процес виховання», — пригадує він.

Ведмідь у формі. Фото з особистого архіву

Але загалом ставлення до себе під час строкової служби хлопець називає «правильною дідівщиною», коли було багато навчань та фізичної підготовки, а різноманітні покарання застосовувалося тільки до тих, хто грубо порушував дисципліну.

«Старшина казав, що він тут головний «дід». Ми люблячи називали його «Батя», — каже він.

Початок повномасштабного вторгнення Ведмідь зустрів в Житомирі. Але скоро, як і тисячі інших військових, швидко опинився в новій реальності Великої війни.

На 11-му місяці строкової служби Ведмідь підписав контракт та був переведений в Одесу. Там він дослужив до 19 листопада 2024 року, а після був відряджений у бойову бригаду, а точніше — в 5 ОШБ на Донбас.

Після двох тижнів вишколу на полігоні та тижня відпочинку доброволець опинився на бойовій позиції.

Бій — штурм — полон

15 діб без перерви Ведмідь перебував з побратимом на бойовій позиції. Це були бойові чергування. Постійне напруження вдень і вночі, а провіанту ставало все менше і менше.

«А 23 грудня я побачив противника та вбив його. Наступного дня за ним прийшла пошукова група, і ми вступили в бій з нею. Вони відійшли, а наступного дня почалися «веселощі», — пригадує боєць.

Він почув, що росіяни вже поряд та кричать один одному, що треба обходити по флангах.

«Почалася стрілянина. Полетіли кулі та гранати. Мій напарник впав на гранату, і я вже подумки поховав його. Лише пізніше я побачив, що у нього п’ять рваних ран на нозі та неробоча права рука, але він був живий. Потім кулемет почав розбирати нашу позицію, і вороги наступали. Я крикнув: "Пішли н…й! Слава Україні!" та дав чергу. Одного поранив», — так говорить захисник про бій з окупантами.

Але його також було поранено. Ворожа куля рикошетом влетіла в лопатку. Ведмідь казав в рацію, що потрібна допомога. Над ним висів російський дрон.

«В рацію відповіли, що треба чекати заміну. Ми перечекали ніч та на наступний ранок прийняли рішення рухатися до своїх. Ми обидва були поранені та виснажені, тому робили це поповзом», — пригадує він. Та буквально за 20 метрів бійці натрапили на ворожий патруль, який йшов на контрольну зачистку їх бліндажа.

«Росіяни наказали нам стати на ноги. Я встав, а напарник не зміг. Тому його застрелили на місці. Мені сказали, що я в полоні, і повезли в бік Бахмута», — ділиться хлопець. Дорогою зав’язали очі, обшукали та побили.

«Росіяни наказали нам стати на ноги. Я підвівся, а напарник не зміг. Тож його застрелили на місці. Мені сказали, що я в полоні і повезли у бік Бахмута», — ділиться хлопець. Дорогою зав'язали очі, обшукали та побили.

Полоненого привезли на склад, де базувалися росіяни, він познайомився з найманцями з ПВК «Вагнер».

«Їхній девіз: "Нічого особистого. Нам заплатили". Це були росіяни, а чеченці у них робили брудну роботу. Саме один чеченець підійшов до мене та спитав, правша чи лівша. Я сказав, що правша. Він сказав: "Давай сюди палець. Він тобі більше не знадобиться". Я запитав: «Навіщо?» Він відповів: "Щоб ти не воював"», — розповідає Ведмідь.

Спочатку палець намагались відрубати за допомогою мачете, а коли він затупився, дорубали сокирою. Потім переламали ребра та повели на допит.

«Там я познайомився з "тапіком". Це коли тебе просто б’ють струмом. Неприємна штуковина», — похмуро згадує він.

Наступного дня допити відновилися. У захисника питали про місцезнаходження позицій, кількість особового складу та імена командирів. Також намагалися зламати телефон загиблого побратима, але той був захищений паролем. Росіяни питали, чи знає він пароль, і били за те, що не знає. Потім приставили пістолет до голови та погрожували розстрілом. Але це тільки було першим місцем утримування. Потім почались етапи…

У Світлодарську Ведмідь познайомився з чеченським генералом Апті Алаудіновим, правою рукою Рамзана Кадирова.

«Це такий "інтернет-воїн". Він приїхав допитувати мене та записувати відео. Наприкінці я мав сказати: "Кидайте зброю, брати, та виходьте в полон". Перший раз я затупив — мене побили палицями та шокерами. Так само й ще чотири рази. Генерал сказав, що я чоловік і просто не хочу вимовляти ці слова. Я став йому нецікавим, і він наказав увезти мене в карцер», — пригадує військовий.

«Цікавий екземпляр»

Найстрашніша частина полону на цьому не закінчилася. Через Донецьк його привезли до колонії у місті Торез.

«Перед тим, як вийти з автобуса, я почув, як конвоїри сказали: "Приїхав цікавий екземпляр". Це говорили про мене. Коли треба було називати особисті дані, я сказав, що народився в РФ і виріс у Слов’янську. За це начальник режиму ШІЗО бив мене по обличчю особисто», — говорить Ведмідь.

Це було лише початком «прийомки». Ведмедя та інших били кийками та гумовими палицями по ногах і спині, роздягнених загнали в камеру. На так званому карантині довелося пробути кілька тижнів. Протягом цього часу наглядачі часто приходили, розмовляли з військовополоненими та ставили питання з історії.

«Пощастило, що я цікавився історією СРСР. Міг вільно говорити на різні теми й знав навіть більше, ніж вони. За це мене прозвали "Академіком"», — розповідає він.

Коли військовополоненого перевели в один із бараків, фізичних знущань стало менше. Але моральні приниження залишилися: біг зігнутим навпіл до їдальні та обід за чотири хвилини ніхто не скасовував.

Хлопець згадує, що працівники колонії питали, хто відрізав йому палець. Коли він відповідав, що це зробили вагнеровці, йому відповідали, що такого підрозділу нема. Коли він уточнював, що це були саме російські військовослужбовці, наглядачі дивувалися й казали, що «вони не садисти».

Ведмідь додає, що його історія не унікальна — у полоні він не раз бачив людей з одрубаними пальцями.

Психологічна та фізична травматизація, неволя та жахливі санітарні умови далися взнаки: за півроку чоловік схуд на десять кілограмів. Але він вирішив боротися й не опускати рук.

«Що мені запам’яталося найбільше? Один товариш якось сказав: "Чоловік за будь-яких обставин має виглядати неперевершено". Я сприйняв це так: треба стежити за зовнішнім виглядом, словами та думками. Завжди — у журбі й радості, у тюрмі й на волі», — розповідає доброволець.

Він каже, що полон і бойові дії навчили його серйозніше ставитися до життя, але водночас не приймати близько до серця дрібні образи та незначні проблеми. Попри свій молодий вік, Ведмідь став дуже релігійним і почав дивитися на життя з висоти свого болючого, але унікального досвіду.

П’ятниця, 13 — щаслива дата

У полоні Ведмідь пробув пів року без одинадцяти днів. Він каже, що це майже ніщо порівняно з тим, скільки сидять інші хлопці, зокрема захисники Маріуполя. Хлопець мріяв про обмін, жив їм та молився кожного дня, щоб знов побачити маму та друзів. І дочекався! Для юнака обмін стався у п'ятницю тринадцятого, яка стала для нього щасливою — 13 червня 2025 року.

«Хлопці, що працювали в їдальні, могли слухати радіо. Вони почули, що в межах Стамбульських домовленостей ухвалено рішення про обмін молодих людей. Прийшли на барак і сказали: "Малий, збирайся додому"», — розповідає Ведмідь.

Спочатку це були лише чутки, але вони ставали реальністю. Ведмедя та інших військовополонених його віку перевели в інший барак, потім викликали до штабу, де зняли відбитки пальців. Потім їх допитував представник ФСБ. Далі почали фотографувати — спочатку у формі, а потім із оголеним торсом. Це вже були добрі ознаки.

«13 червня 2025 року з нашої колонії вивезли цивільних на обмін. А через кілька годин поїхали й ми. Перед воротами вишикували в алфавітному порядку й обережно заводили в автозаки», — каже він.

Оборонців України спочатку привезли до ростовського аеропорту, потім літаком відправили до Воронежа. Там довелося ночувати в ангарі, де від холоду Ведмедя врятував лише тільник, куплений в Одесі. Далі був рейс до Білорусі. Там, у літаку, з військовополонених зняли пов’язки.

«Перед тим, як відкрилася рампа, я на секунду уявив, що це не обмін, а етап. Побачив спецназ у масках, шокери та вівчарок. Але нас чекали автобуси й карети швидкої. Це був обмін! Ми їхали додому!» — каже Ведмідь.

Перше, що зробив хлопець на вільній українській землі, — зателефонував мамі. Він зізнається, що жив лише цим дзвінком: щовечора уявляв його та засинав із молитвою.

«Я — фартовий. Я ж казав тобі, що повернуся», — сказав він мамі та заплакав.

Мрії про волонтерство

Реабілітація Ведмедя проходила в Миколаєві, Києві, Вінниці та Одесі. Окрім медичних процедур і терапевтичних розмов із психологом, хлопець гуляв містами, спілкувався з батьками та навіть ходив на сеанси голковколювання. Це допомогло знайти себе та відновитися.

Зараз він живе в Одесі та навчається в автошколі. Каже, що це не заради розваги, а частина великої мрії — займатися волонтерством масштабно та системно.

«Поки що відчуваю себе марною людиною для країни й перемоги. Але хочу займатися збором допомоги для однієї з бригад, купити бус, їздити до них, возити все, що потрібно хлопцям на "нулі". Робити контент — без цього зараз нікуди, хоча я в цьому розуміюся мало. Хочу не просто знімати звіти, а показувати будні волонтера: як я купую, їду, як живу. Людям легше донатити живій людині, а не абстрактному фонду», — каже Ведмідь.

До свого досвіду виживання він ставиться філософськи.

«Так, я не загинув там, де міг. Так, у мене були думки про самогубство в полоні. Але, мабуть, у Бога на мене інші плани. Я живий, живу і хочу допомагати країні», — говорить він.