Новости Донбасса
novosti.dn.ua
БЕСПЛАТНО – В App Store
Зруйнований стадіон «Металург» у Бахмуті внаслідок обстрілу. Фото: соцмережі
Бахмут на Донеччині за останні роки став хабом для українських спортсменів. Після захоплення Донецька російськими силами у 2014 році до міста переїхав коледж імені Сергія Бубки, який готує молодих спортсменів до міжнародних чемпіонатів та Олімпіад. Держава відкривала в Бахмуті нові спортивні об'єкти та реконструювала ті, що залишилися з часів СРСР. На цьому поставила крапку повномасштабна війна, розв'язана Росією. «Новини Донбасу» поговорили зі спортсменами, які жили та тренувалися в Бахмуті, про пережитий рік війни та ставлення до атлетів із РФ.
Христина Юрчук. Фото: Василь Живков
Спортсменка із Бахмута. Встановила рекорд України, у дисципліні біг із бар'єрами, з результатом 8,46 секунди. Кар'єра Христини розпочалася ще у шкільні роки, коли вчителька фізкультури помітила талант дівчини. У той рік у Бахмуті відкривався коледж олімпійського резерву імені Сергія Бубки. Але спортсменка разом із батьками вирішила, що перший рік освоїться, зрозуміє, чи подобається їй легка атлетика, а вже потім буде поступати. Так за рік Христина почала професійно тренуватися до коледжу. А після закінчення навчання у ньому вирішила продовжити професійне зростання у Сумському державному університеті за спеціальністю фізичне виховання.
Початок повномасштабної російської агресії рекордсменка застала у Сумах.
«Був такий варіант, щоби виїхати на збори за кордон. Але тренерів туди не брали, лише спортсменів. І на той момент навіть не всіх. Тренер сказав, щоб я виїжджала, оскільки йому буде спокійніше, що я в безпеці», — згадує дівчина.
Перебуваючи на зборах у Болгарії, вона розуміла, що у Бахмуті ситуація тільки загострюється. Повернувшись до України, вона усвідомила, що не зможе приїхати додому.
На щастя, родина спортсменки остаточно виїхала з міста та навіть забрала з собою медалі, які Христина виграла на змаганнях.
Оскільки в рідному Бахмуті тривають запеклі бої, Христина стежить за новинами в мережі й навіть бачила свою квартиру, в якій повністю вибиті вікна. Дівчина поки що не будує планів на повернення навіть після деокупації всієї території — вважає, що вже нема куди повертатися. Дуже багато руйнувань як у самому місті, так і у спортивному манежі, де вона проводила більше часу, ніж удома.
Дитячі змагання у манежі стадіону «Металург», Бахмут 2020 рік. Фото: 06247
Але Христина впевнена: якщо Донеччину почнуть відновлювати, вона повернеться назад. «Звичайно, бо ти там виросла, прожила все своє життя, у тебе там усе рідне. У тебе все було в Бахмуті, а ти поїхала... У Бахмуті все набагато краще»,— каже дівчина.
Наразі спортсменка продовжує тренуватися та готуватися до літнього сезону. Попереду молодіжний чемпіонат Європи, на який вона планує відібратись.
Дівчина каже, що вона не мала приятельських відносин з російськими спортсменами і до великої війни.
«Зараз я проти того, щоб вони взагалі виступали на якихось змаганнях. Вони почуваються чудово, а в нас в Україні гинуть спортсмени», — наголошує Христина.
Вона додає, що «росіяни тренуються в добрих умовах, а ми тренуємось під звук сирен, коли над нашими головами літають ракети».
На питання, що має зробити народ Росії, щоб українці їх пробачили у майбутньому, Христина відповідає: «Мені здається, щоб вони не робили, українці їх більше не пробачать. Зрозуміло, що винні не вони, а їхній президент. Але ж вони підтримують це! І ніхто в них не може висловитись на підтримку України тому, що бояться зробити це. Виходить, що всі його підтримують».
Аліна Логвиненко. Фото: Відділення НОК України у Донецькій області
Легкоатлетка з Бахмуту, на рахунку якої золото, срібло та бронза різних чемпіонатів Європи. Найвагомішим здобутком стала бронза на олімпійських іграх у Лондоні. У зв'язку з війною в Україні з квітня місяця перебуває в Німеччині. Також через російську агресію вирішила перейти на українську мову для самоідентифікації. Аліна відзначає зовсім інше ставлення до себе в чужій країні. За її словами, люди більш позитивно реагують, чуючи українську мову. Хоча спортсменка зізнається, що у побутовому житті іноді використовує російську мову.
У лютому 2022 року вона знаходилася на зборах у Португалії і мала прилетіти до Сум на чемпіонат України. Оскільки до 24 лютого вже були великі перебої з авіарейсами, дівчина дісталася Києва з пересадками. 23 лютого вона зупинилася у свого хлопця в українській столиці та готувалася вирушити на чемпіонат, але почалася війна і їй довелося залишатися у Києві ще кілька днів. Після чого виїхала до своїх друзів до Київської області, а у березні вирушила до Німеччини.
Аліна також згадує, що для неї це повторення подій у Донецьку. 2014 року вона була на стадіоні біля Інфіза, коли полетіли літаки. Для неї це було щось незрозуміле, тому що таке можна було побачити лише у підручниках з історії. Після цих подій вона з тренером вирішила, що треба їхати із міста. Виїжджаючи на останньому поїзді із Донецька, спортсменка думала, що це лише на кілька тижнів, але у війни були свої плани.
«Для мене це не вперше. Так, масштаби більші. Так, більше руйнувань. Цілий місяць обговорювали, буде чи не буде, але мені здавалося, що цього не може бути. Яка війна?» — згадує Аліна.
Дівчина каже, що в житті не панікер, тому рано-вранці 24 лютого вона вирішила спокійно поснідати і ухвалити рішення щодо подальших дій. Однак коли вона вийшли на вулицю, то навколо вже була паніка, все було закрито, тільки в супермаркетах великі черги.
«Для мене було великою несподіванкою, що війна почалася у Києві. Бо я думала, що піде це все з районів "Л-ДНР". Я боялася за свою сім'ю тому, що моє рідне місто Бахмут. І я думала, що все відбуватиметься там», — розповідає Аліна.
Аліна Логвиненко на Олімпіаді у Ріо-де-Жанейро. Фото: НОК України
Досі спортсменка не може зрозуміти, чому цілий світ не може зупинити одну людину.
Зараз легкоатлетка почувається трохи спокійніше, оскільки її родина виїхала з Бахмуту, забравши з собою собаку і кота. Але, на жаль, до будинку батьків прилетіла ракета, і все майно згоріло. Розповідаючи все це, Аліна ледве стримує сльози. «Таке відчуття, що винищують мою пам'ять та моє дитинство. Звичайно, це все можна відбудувати, оскільки найголовніше — це людське життя, але дуже боляче дивитися як руйнується вся інфраструктура міста. Не лише у Бахмуті, а скрізь», — ділиться дівчина.
Руйнується і спортивна інфраструктура, яка для багатьох була єдиною можливістю тренуватися в Україні. Наразі доводиться шукати варіанти за межами нашої країни.
Із російськими спортсменами Аліна не спілкується. Могла зустрітися з ними раніше на якихось міжнародних змаганнях і перекинуться кількома словами, але щоб спілкуватися — каже, такого не було. Вважає, що все у світі взаємопов'язане і не бажає більше бачити спортсменів із Росії на міжнародній арені.
«Те, що зараз говорить [президент Міжнародного олімпійського комітету] Томас Бах про допуск під нейтральним прапором — я вважаю неможливим. Бо це показує, що Росія має владу над олімпійським комітетом. Поки йде руйнація нашої країни і поки все не відбудується з відшкодуванням збитків, то жодних допусків спортсменів до змагань не може бути», — переконана вона.
Аліна також наполягає на визнанні росіянами всього того, що сталося з Україною, та на судовому процесі над Путіним.
Сергій Смелик. Фото: НОК України
Чемпіон Європи з легкої атлетики. Як і Аліна Логвиненко, він був змушений достроково повернутись зі зборів у Португалії. 23 лютого Сергій вже був у Києві та сів на потяг до Костянтинівки. «У поїзді мене розбудила мама та сказала, що полетіли літаки. Я одразу ж зателефонував дружині, яка була в Бахмуті, і спитав як справи. Але вона сказала, що нічого поки не чує», — згадує перший день війни хлопець.
Повернувшись додому, спортсмен зі своєю родиною продовжував перебувати в Бахмуті. Незважаючи на близькість лінії фронту, не поспішали виїжджати, бо боялися потрапити по дорозі в біду. У ті дні дуже багато людей чули про рух колон російської техніки трасами і розстріл мирних жителів. На той момент у місті була досить мирна ситуація, хоча до захопленої росіянами Горлівки було не більше 25 кілометрів. Сергій, виходячи ввечері на вулицю, вже починав чути великокаліберні кулемети, після чого підштовхнув родину все ж таки залишити місто.
Для легкоатлета це вже не перший вимушений переїзд. У 2014 році була аналогічна ситуація, коли Сергій був на зборах та готувався до Чемпіонату світу, а дружина залишалася в Луганську. Як тільки пішли танки по місту, дружина зібрала всі речі і з дитиною виїхала до Києва. Після цього сім'я вже не змогла повернутись додому.
Сергій Смелик на Олімпіаді у Токіо. Фото: НОК України
До повномасштабного вторгнення на окупованій території у Сергія залишалися батьки і лише кілька разів вдалося відвідати їх. Він радий, що батькам все ж вдалося виїхати з так званої «ЛНР» у безпечне місце. При цьому спортсмен зазначає, що на непідконтрольних Україні територіях ще небезпечніше залишатися людям призовного віку.
«Був товариш, якого забрали до армії і за два-три тижні хлопця привезли батькам [у труні]. Там дуже багато загиблих та тих, хто досі воює, але я з ними не підтримую контакт. Та й що запитаєш людей, які стоять по той бік зі зброєю?» — каже атлет.
Напередодні війни Сергій отримав квартиру в Бахмуті, зробив ремонт та почав обживатися у ній зі своєю родиною. Ідилію було зруйновано вторгненням окупантів. «Я постійно моніторю інформацію, хоч і розумію, що цього не треба робити. Тому що такими темпами і збожеволіти можна. Але я не можу інакше, у мене там дім», — зізнається хлопець.
Сергій каже, що спілкування зі спортсменами з Росії у нього особливо й раніше не було, а після початку бойових дій контакти з ними повністю обірвалися.
«У мене в Бахмуті розбили місце, де я готувався до Олімпійських ігор 2021 року. А вони приїдуть на змагання, як нічого не було. Я маю й інші емоції, але вони будуть зайві», — наголошує він.
