Сім'я поховала руку військового, думаючи, що він загинув. Через півтора роки він повернувся додому живим

Я ще ніколи не бачила такого перекидного календаря. Усі сторінки в ньому чорні. І фото загиблих. Це білоруси, які віддали життя за Україну. Гортаю. Ось серпень — жнівень білоруською. 30-го народився Василь Парфенков (Сябро). Він був чоловіком українки Олени Гергель.

Вона кохала свого Василя, активіста з Білорусі, який десятиліття боровся з режимом Лукашенка, сидів за це у в’язниці, а з 2015-го воював за вільну Україну. Тільки так вбачав для себе шлях звільнити свою Батьківщину.

А Василь кохав Олену, виховував її первістка від першого шлюбу, їхніх двох спільних дітей.

Сябро загинув у червні 2022-го під Лисичанськом. Хоча й офіційно вважається зниклим безвісти, бо тіла не повернули. Але Олена точно знає, що він не вижив: друзі-медики сказали, що з такими критичними кровотечами, як у нього, а їх бачили побратими, шансів нуль. Крім того, жінка знайшла відео з ворожого пропагандистського каналу, де впізнала тіло коханого, шеврон, пояс, який йому подарувала. Василя навмисно виклали з піднятими вгору руками, наче він ішов здаватися. А потім отримала аудіозапис останнього бою з рації: там чутно, як її чоловік кричить від страшного болю.

Два роки тому жінка була у розпачі. Hromadske розповідає історію кохання та втрати.

З липня минулого року вона пішла служити сама: курує пошук зниклих безвісти у 93 окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». І розмова наша зараз про це.

Той календар. Фото: Hromadske

45-річна військова сидить навпроти мене у своєму офісі в Краматорську, замаскованому невинною вивіскою магазину. Її обличчя бліде і спокійне: не реагує жодним м’язом на постійні сирени й віддалені вибухи. За руде волосся її прозвали Лисицею. Вона прагне відповідати цьому позивному: жилет із хутра лисиці висить біля військового кітеля, на стіні — малюнок, листівки з цим звіром, на чашці теж, є й плетена іграшка лисички. На столі фото: вона з Василем і дітьми.

Підрозділ, у якому вона служить, називається ЦВС (цивільне військове співробітництво, або служба супроводу). У народі на нього кажуть «патронатна служба», за прикладом «Азову», де така служба утворилася вперше. У бригаді Олена опікується похованнями загиблих, протезуванням поранених і, зокрема, зниклими безвісти.

Я так розумію, що на той час тіло вашого чоловіка не вдалося повернути?

Тіла повертають із тих напрямків, де більш-менш тихо. Якщо з Донецького ще ледве-ледве, то з Луганського, де загинув Василь, ні, бо та сторона дуже обстрілюється й там усе заміновано. Є інформація з приблизними координатами, де вони з побратимами поховані у братських могилах. Але поки дістатися туди неможливо.

Загалом з обмінами тіл у нас усе погано. Зараз в Україні немає обмінного фонду як такого через те, бо ми відступаємо весь час. Не забираємо своїх, не забираємо чужих.
Тобто це не той випадок, що ми, такі класні, своїх забираємо, а кацапи-сволоти — своїх ні. Така реальна обстановка на фронті, що все небо гуде від дронів, не можна носа висунути.

Ваш вибір - займатися питаннями зниклих безвісти - чи пов'язаний із особистою історією?

Бажання служити завжди в мене було, але коли загинув Василь, діти ще були дуже малі. Займалася такмедом, я — інструктор з 2015-го. Але коли минулого року моя менша донька Соломія пішла в перший клас, а старшому Любомиру виповнилося 18, я відчула, що час настав. Його повноліття — така собі страховка на той випадок, якщо щось може статися нехороше. Він може бути опікуном молодших. Також мої батьки живі-здорові й можуть підтримати. Діти зараз живуть у них.

Я розглядала варіанти, куди піти. Аліна Карнаухова, удова загиблого військового, яка долучилася до армії раніше, запропонувала мені доєднатися саме до патронатної служби, яку вона очолює в 93 бригаді. І я взялася за напрям зниклих безвісти. Мені він максимально зрозумілий: я як ніхто знаю, з якими проблемами стикаються родини. Для них цей статус найбільш стресовий з усіх, і вони дуже часто не знають, що робити. Вони розгублені. Це травма, яку важко пережити через невідомість, яка на них очікує. Завдання патронатної служби — допомогти рідним розібратися, як діяти.

Значить, як чинити. Ситуація: у сім'ї зник зв'язок із воюючою рідною людиною. Через який час він вважається зниклим безвісти?

Згідно з процедурою, командир підрозділу робить доповідь про втрату зв'язку з військовослужбовцем, тобто коли його рація не відповідає. Стройова служба робить сповіщення для ТЦК. Сповіщення про це надходить у ТЦК, і звідти протягом трьох днів мають повідомити сім'ї. Не просто подзвонити, а прийти особисто і сказати. Хіба що родичі за кордоном — тоді телефоном. До родини вирушають офіцер, психолог, медпрацівник, іноді капелан. Вони роз'яснюють, що ваш рідний зник безвісти, ви маєте звернутися із заявами туди й туди.

Далі буває так: військовий знаходиться. Скажімо, хлопці могли десь переховуватися, вийти на свою позицію, зв'язатися з підрозділом. У нас за останній місяць трапилося кілька таких випадків: бійців поранили, вони ховалися в бліндажі. Але це рідко.

Переважно, якщо людина зникла, вона або загинула, або в полоні. Яка з цих часток більша, важко сказати. До повномасштабного вторгнення саме в нашій бригаді зниклих безвісти було дуже мало. Усіх загиблих витягали. У 2022-му і 2023-му теж була можливість евакуювати тіла самими підрозділами. А зараз така інтенсивність бойових дій, так багато дронів, що евакуація дуже ускладнилася. І зараз зниклих безвісти більше, ніж загиблих.

Що робити сім'ї?

Вони мають написати дві заяви в ТЦК: на грошове забезпечення військовослужбовця і на витяг з акта службового розслідування. Кошти виплачуються безстроково в розмірі 120 тисяч гривень на місяць. Є хлопці, зниклі безвісти ще в Іловайську у 2014-му, і родинам досі виплачують гроші (по 40 тисяч гривень). І так буде, поки не зміниться статус або людину визнають загиблою (через тест ДНК або через суд). Тоді родині призначають одноразову виплату у 15 мільйонів гривень.

За полонених виплачують так, як і за зниклих безвісти. З 1 лютого цього року відбулися зміни в законодавстві. Якщо до цього кошти виплачували офіційній дружині військового чи матері спільної дитини, з якою він був розлучений, то тепер 50% виплат залишатимуться на рахунку чоловіка і він зможе ними скористатися після повернення з полону. Якщо ж підтвердиться його загибель, заморожені кошти розподілятимуться як спадок між усіма родичами.

Що стосується одноразової виплати у 15 мільйонів, то там нічого не змінилося, крім одного: якщо на момент загибелі бійця його дружина вагітна, то ця ненароджена дитина тепер має право на свою частку.

Щодо акта службового розслідування. З його результатами мають ознайомити родину.
Далі. Родичі також мають звернутися до багатьох офіційних структур. Ось у мене цілий список. Зокрема, до поліції, щоб там відкрили кримінальне провадження, зробили тест ДНК. Також до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Там зазначити дані: чи були татуювання, родимки, шрами. Усе це збирають у Всеукраїнську базу. На сьогодні в ній близько 50 тисяч зниклих безвісти військових з особистими даними, зокрема ДНК.

І чекати. У воєнний час немає терміну, коли зниклого безвісти можна вважати мертвим. Через пів року родичі можуть звернутися до суду, якщо на той момент у них будуть нові докази його загибелі чи з’ясуються нові обставини. Суд може ухвалити рішення про визнання такого військового загиблим і видати свідоцтво про смерть.

А навіщо сім'ям підтвердження смерті, якщо вони не перестають сподіватися? Чи хочуть поховати, погорювати і жити далі?

В усіх може бути різна мотивація. Наприклад, хай як це сумно, через гроші. Скажімо, дружина отримує за чоловіка 120 тисяч на місяць, а батьки — нічого. Їм простіше, щоб його визнали загиблим, тоді з одноразової допомоги у 15 мільйонів щось дістанеться і їм. Так буває найчастіше з батьками, які мали погані стосунки із сином чи донькою, які є військовими. Вони могли навіть не спілкуватися, але ж офіційно батьківських прав не позбавлені.

Ще є важливі моменти. Наприклад, жінка хотіла віддати дітей у школу біля будинку, де вони проживають. А прописані вони в іншому районі того самого міста, школа закріплена за ними інша. І їм кажуть у ЦНАПі: «У вашій родині статус батька — “зниклий безвісти”, а від нього має бути згода на зміну місця реєстрації проживання дитини». Це можна врегулювати, пройшовши певні бюрократичні коридори, але це вже завада. А якби в чоловіка статус був «загиблий», то жінка сама б розв'язувала такі питання.

Ще момент: дружини, чоловіки яких зникли безвісти. Минув час, а вона не вдова, вона — офіційна дружина. Закохалася, але вийти заміж не може. Ніхто не розлучається зі зниклими безвісти. Лишається жити з іншим без шлюбу.

Що цікаво: у мене в оточенні є знайомі, які втратили чоловіків-військових у 2022-му. Це молоді, здорові жінки, які знову побудували стосунки з військовими, тими, що зараз на позиціях. З цивільними вже не можуть, для них це інша бульбашка.

Що обов'язково має зробити військовослужбовець, щоб полегшити потім своїй сім'ї пошуки у разі свого зникнення?

Передусім, починаючи з навчального центру, повідомити рідним, де він вчиться, куди йде служити: яка бригада, який підрозділ, дати контакти командира. Якщо щось станеться, можна напряму дзвонити йому, а не нам. Можна дати номери телефонів побратимів.

Усі — дорослі люди, і треба подумати про свою родину наперед. Тепер військовослужбовець може зазначити, хто отримуватиме ті 50% його виплат, якщо він зникне (інші 50% будуть накопичуватися для нього в разі повернення). Це допоможе уникнути сварок в родинах.

Колись ви самі почали шукати свого чоловіка. Пройшло два з половиною роки, ви зараз офіційно на службі, яка займається зниклими безвісти. Чи є якісь реальні поліпшення, зрушення в тому, як це відбувається?

У 2022-му було надзвичайно важко, почувалася так, ніби билася головою об стіну. І я вважаю, що дуже добре, що тепер узагалі є куди звертатися. Тепер цей пошук тіл організований і координований. Є система, яка з місяця в місяць покращується.

Наприклад, є електронна карта з усіма зашифрованими координатами безвісти зниклих і загиблих. Це інформація — база на майбутнє, коли до цих територій можна буде дістатися. Щоб коли туди зайдуть пошуковці, не переривали всю землю, а знали, що тут була хата, потім — позиція, її боронив такий-то підрозділ, потім інший. Прилетів дрон, був скид, скільки-то бійців загинуло, їх там засипало чи поховали побратими. На карті ця координата називається, наприклад, «Залізна». Ти на неї натискаєш і маєш усю інформацію.

Що найскладніше у вашій роботі?

Інколи я знаю, що боєць загинув. Телефонує його мати, запитує, де син, а я не маю права їй сказати, бо таку новину має повідомляти ТЦК. Я їй кажу: «Ми зв'яжемося з підрозділом і, коли в нас буде інформація, перетелефонуємо вам». А самі вже ТЦК смикаємо, що принесіть, будь ласка, сповіщення швидше, щоб родина вже знала.
Буває, дзвониш до когось, а тебе криють матами. Таке стабільно раз на тиждень стається. Родичі часто не розуміють, чому не відбувається евакуація тіл: «Ви спеціально не забираєте, ви спеціально їх там кидаєте!» Хоча наші військові й медики стараються пробратися на поле бою і самі через це зникають безвісти. Може, загинули, може, в полоні. Але родичам байдуже: «Хоч і всю бригаду покладіть, а заберіть!»

Інколи тиснуть на побратимів: «А чого ти живий лишився?»

Зрозуміло, що вони в горі й ніколи наперед не знаєш, якою буде реакція: адекватною чи не дуже.

Я розумію, що напрямок у вас непростий і історій з добрим кінцем замало. Але ж вони є?

Ми пояснюємо родинам, що поки у вас не буде збігу ДНК, то житиме надія. Але справді бувають дивовижні історії. Одного разу забрали відірвану руку бійця з поля бою. Провели тест ДНК, був збіг, родині видали свідоцтво про смерть, кінцівку поховали. Через півтора року він повернувся з полону з ампутованою рукою. Це щасливий випадок.

Іншого разу на зустрічі з родинами підводиться донька одного військового й каже: «Я точно знаю, що мій тато загинув. Скажіть правду. Є ж відео: дрон врізався в позицію, ще й свідки є». Минає місяць — і його теж знаходять у полоні. Чоловік під час вибуху кудись відстрибнув і лишився живий.

Авторка: Наталія Мазіна
Фото: Олександра Хоменка