У пошуках маленького Маріуполя: як дружина загиблого «Кельта» Ольга Катрич відбудовувала своє життя

Олег Катрич, «Кельт» — боєць «Азову», який здійснив ризикований рейд в оточений  Маріуполь. Він очолив першу групу повітряного десанту, яка прибула 25 березня 2022 року в оточений з усіх боків Маріуполь на допомогу оборонцям його рідного міста. «Кельт» загинув у бою наступного дня неподалік рідного дому від уламкового танкового снаряда.  У героя залишилася дружина та двоє дітей. 

Всесвіт ще не вигадав слів, щоб описати біль втрати. Про те, як сім’я відновлювала своє зруйноване життя, де шукала сили, та як починала з нуля будувати бізнес у Вінниці, розповіла дружина «Кельта» Ольга Катрич.

«Такого, як «Кельт» більше не буде — ні для мене, ні для дітей»

Коли почалось повномасштабне російське вторгнення в Україну, Катричи жили у Словаччині. Але «Кельт», як справжній патріот і воїн, повернувся в перший же день з-за кордону, щоб стати на захист Батьківщини. Він приїхав у Київ, бився у рядах ТрО, а потім на гвинтокрилі прилетів на допомогу побратимам-азовцям. 26 березня 2022 року Олег Катрич, тримаючи в руках зброю, яку сам же і привіз, загинув в нерівному бою проти танків російських окупантів.

«Діти дуже тяжко сприйняли втрату. Для доньки  то була мегатравма. В них з татом був особливий зв`язок і безмежна любов.

А син спочатку ображався на себе, що не спинив тата, потім ображався на тата, що міг нікуди не їхати, залишитися з ним, натомість поїхав у самісіньке пекло. 

«Коли тато був поруч, все в родині було під контролем, все вирішувалось, будь-які проблеми швидко владналися. Тепер всю відповідальність за рожину взяв на себе син. Перед від`їздом в Україну батько наказав йому дбати про сестру і маму.  Тож вже з 16 років син став головною опорою родини», — розказує Ольга Катрич. Каже, що хоч зараз син навчається закордоном, але хоче  повернутись в Україну і швидше за все вступить до лав ЗСУ.

«Діти дуже вдячні за все, чому їх вчив батько. Олег  був дуже мудрою людиною.  Їм його не вистачає. Донька була його маленькою принцесою, а син міг завжди порадитися з ним по будь-якому питанню. Зараз син каже: «Знайди мені людину-наставника, який буде вчити мене життю так, як це робив тато». Але такого більше не буде», — з болем говорить Ольга Катрич. Вона  зізнається, що вона та діти досі живуть порадами «Кельта». 

Тіло захисника вдалося евакуювати з Маріуполя на підконтрольну територію при першому обміні, в червні 2022.

«Ми впізнали його по татуюванню. Стан дозволяв. Я приїхала та побачила. Мені потрібно було побачити Олега на власні очі. В іншому випадку я б просто не повірила», — каже Ольга. Жінка до останнього сподівалася, що чоловік живий, десь знайшов схованку у Маріуполі, своєму рідному місті, яке дуже добре знав, і десь партизанить, щоб потім повернутися в Україну. Але надії виявились марними. 

Перший рік усвідомлення цього був для неї найважчим.

 «Я була за кордоном. Все навкруги чуже і непотрібне. Була затяжна депресія. Потім зорганізувалася онлайн-спільнота родин загиблих. Ми в буквальному сенсі витягували одна одну із прірви», — розповідає Ольга. Жінки писали своїм подругам по горю, і ці листи для багатьох дійсно ставали рятівними. Потім вона стала займатися волонтерською діяльністю, і це надало її життю сенсу та змістовності. 

«Коли ти комусь допомагаєш — тоді  відключаєшся від свого горя. Тож, коли  я допомагала родинам інших загиблих, це рятувало і мене», — каже маріупольчанка.  

Нове життя на новому місці

Родині Катрич місцевий меценат подарував  квартиру у Вінниці. Ольга з дітьми на той час жили у Словаччині, але дуже хотіли додому. 

«Ми приїхали у Вінницю влітку  2023 року. Спочатку було важко. Повоєнна адаптація, плюс стрес та депресія нікуди не ділися. Більш пів року я була без роботи, не могла знайти те, що мені підходить і подобається. Закінчила  курси бариста, щоб відкрити кав’ярню, але воно не пішло. Діти мені сказали: «Мам, роби що вмієш, що знаєш», — каже Ольга.

В Маріуполі до повномасштабного вторгнення у Ольги Катрич був власний магазинчик етноодягу. Тож вона вирішила знов відкрити магазин вишиванок, як це і було у Маріуполі. Назвала його «Сонях» на честь загиблого чоловіка.

«Сонях» — це та квітка, яка здавна є символом любові до Батьківщини. Як соняшник повертається за сонцем, так і людина думкою і ділом звернена до своєї Вітчизни. Олег не міг би мовчки сумувати за рідною землею, яка палала у вогні, на чужині, і тому він повернувся», — гірко промовляє вона.

Спочатку Ольга Катрич хотіла налагодити онлайн-торгівлю, але знаходила спокій та лікування моральних травм у живому спілкуванні з людьми. Тому відкрила заново підприємництво. Почала шукати приміщення для магазину.  Саме з ним були проблеми. У центрі Вінниці орендувати дуже дорого. У торгівельному центрі їй відмовили, тож почала шукати в інших центрах,  згадує Ольга. Зараз її магазин працює в одному з торгових центрів біля Західного автовокзалу у Вінниці. Локація на краю міста, досить дорого обходяться  комунальні послуги, оренда та реклама.  Але Ользі дуже допомогли постачальники, які зраділи, що вона  знову «в строю», і пішли назустріч, надавши в розстрочку перші партії товару. 

У Маріуполі конкуренція на вишиванки була значно менше. У Вінниці цими товарами торгують близько 5 магазинів. Тому вести бізнес не просто.

«Можу сказати, що у Маріуполі вести бізнес певною мірою було простіше. У нас була проблема з «ватою» і «сепарами» які не приховували своїх поглядів  і доводилось відганяти їх ледь не битами. Тут же більше контингенту, якому просто «какая разница» або «не на часі». А ще тут ближче до Карпат, і часто люди надають перевагу купувати вишиванки там, коли їздять на відпочинок», — розповідає Ольга. Вона згадує, як у Маріуполі люди з патріотичного осередку приходили до її крамниці «подихати Україною». У Вінниці такої атмосфери нема, але є підтримка від хабу «ЯМаріуполь», побратимів чоловіка з «Азову», родин загиблих героїв. 

«Маріупольці — всюди, і вони радіють за мене»

«Зараз маріупольці є всюди і вони пораділи за мене, коли я відновила свою справу з продажу вишитого національного одягу. Ми розкидані по всьому світу. Мені пишуть люди з Канади, Америки  та Європи. Хочуть купити вишиванки саме в мене. Я із задоволенням  відправляю за кордон, бо знаю, що таке відчувати частинку рідної землі, коли ти за тисячі кілометрів від дому», — розповідає Ольга Катрич. 

Також жінка має пільги як переселенка та вдова загиблого. Отримує гуманітарну допомогу. Все це разом допомагає жити.

Своє життя та роботу Ольга, поки що пов’язує з Вінницею. Багато місць тут нагадує їй Маріуполь. Наприклад, Оля не втрималася — розплакалася, коли вперше побачила місцеву Вежу, що  так схожа на маріупольську. 

«Якось мене попросили провести мініекскурсію Вінницею для звільнених з полону хлопців-маріупольців, що лікувались в шпиталі. Я кажу, що можу показати у Вінниці Маріуполь. Київ, наприклад,  для мене багато. Занадто великий. А от Вінниця мене влаштовує — тут все компактно, тихо і зручно,  хороші та доброзичливі люди. Дай Боже, щоб ми залишалися Україною, та лінія фронту не наближалася», — каже Ольга.

На жаль є ті, хто не розуміє, чому вона не може повернутися до себе додому та вимушена бути переселенкою.

 «Мене просто вб’ють на першому блокпосту. Я дружина військовослужбовця,  до того ж росіяни знають весь патріотичний актив міста. Я не можу просто знаходитися у Маріуполі. Деякі не розуміють тут, що це таке, коли на твою землю приходить окупант», — каже жінка.

В Маріуполі у Ольги залишилися родичі, але з кожним днем зв’язок з ними слабшає, а розуміння стає менше і менше. З кожними телефонним дзвінком розмовляти з ними все важче. Ворожа пропаганда на них має вплив та їх риторика змінюється.

«Вони там виживають. Була велика надія на деокупацію. А зараз вони розуміють, що звільнення навряд чи буде, і треба прилаштовуватися», — говорить Ольга Катрич.

Маса добра та сили

На жаль, з кожним днем кількість родин, які втратили рідних на війні, зростає. На думку Ольги Катрич, держава нічого не робить для їхньої підтримки. Таку важливу місію беруть на себе волонтери та громадські організації. Наприклад, у Вінниці Ользі дуже допомагали волонтери організації «Ліс рук».

«Психологи мене напружували. Вони просять, щоб я розповіла усе. Вивертати все знов я не хотіла. Не могла! Поговориш пів години, а потім місяць відходиш. Представники з організації «Ліс рук» мають інший підхід», — ділиться Ольга. Волонтери організації  водили її на шопінг, займалися арттерапією. «Витримали всі мої «колючки». Я і зараз підтримую з ними зв'язок.  Вони терпляче потроху  психологічно витягували мене з депресивної прірви», — розповідає вона.

Ольга Катрич каже, що у Вінниці також діє міцна організація з мам та дружин «азовців». Організація проводить заходи пам’яті та взаємної підтримки. 

«Я завжди кажу, що  лише у хорошої сильної мами  може бути надзвичайний відважний син. Наші хлопці — мега крутезні воїни та чуйні чоловіки. У них такі ж мами, хоча з виду тихенькі й прості, але насправді дуже сильні жінки. Як би там ні було, чоловіки обирали таких же жінок. У нас є маса добра і сили всередині нас самих», — говорить Ольга Катрич.

Автор: Олександр Гуділін