Маріупольчанка з двома дітьми на руках і мріями про медицину простує по життю з девізом: «Бачу мету — не бачу перешкод»

До повномасштабної війни у Каріни Ворожеєвої в рідному місті було налагоджене життя, чудова родина і кілька кроків до омріяної з дитинства мети — стати лікаркою. Через три тижні після початку повномасштабної російської агресій вона з доньками опинилась за тисячу кілометрів від Маріуполя, на центральній площі міста, яке на них не чекало. Каріна тримала молодшу на руках і плакала. Старша стояла поруч. Вони не знали, куди йти і що робити далі.

Коли доля має на тебе свої плани

В університеті з одногрупницями. Фото: надане героїнею матеріалу

Все життя Каріни пройшло в Маріуполі. Разом з батьками і молодшою сестрою вона жила поруч з просторим парком імені Гурова, де знаходився сучасний Палац металургів. В парку дівчатка полюбляла днями бігати з однолітками, граючи в козаки-розбійники. А в палаці з захопленням займалися в зразковому театрі пісні «Ребята» (пізніше — «Радість»).

Завдяки ініціативі та участі керівника металургійного комбінату імені Ілліча, так званого “червоного директора” Володимира Бойко, дитячий театр, як і більшість колективів палацу, мав можливість брати участь в міжнародних фестивалях. В його складі Карина побувала в Німеччині та Австрії: «Для нас було дуже важливо представляти за кордоном Україну, виступати, отримувати нагороди. Із Німеччини ми привезли диплом за третє місце, з Австрії — за друге».

Дівчина жила своїм доволі веселим та активним життям, незважаючи на те, що багато років мала серйозні проблеми із здоров'ям. Щодо їх вирішення і тут не обійшлось без участі Володимира Бойко. Річ у тому, що його дружина Клавдія Олександрівна з юності товаришувала з Каріниною бабусею Лідією Григорівною, — разом навчалися в професійному училищі. Тож коли узнала, що онука подруги страждає від рідкого захворювання, взяла дівчинку під опіку і возила на обстеження та лікування до кращих фахівців Донецька й Маріуполя.

Каріна росла в цілком благополучній родині, але ще підлітком вирішила заробляти самостійно. За підтримки мами у дев'ятому класі навчилася робити манікюр і займалась тим після уроків. Дівчину дуже тішило, що вона настільки фінансово спроможна, що має можливість «навіть оплатити родині інтернет».

Каріна з дитинства марила медициною, тож після закінчення школи-ліцею намагалася вступити до Донецького національного медичного університету, щоб вивчитися на стоматолога, але не вистачило набраних балів. Тож, дівчина продовжила працювати, а незабаром зустріла хлопця, з яким вирішила зв'язати свою долю. У пари народилася донька Кароліна, проте відносини не склалися і Каріна повернулася до батьків. 

Але ця юна леді не з тих, що здається будь-яким негараздам. Каріна відчайдушно полюбляє життя, і воно відповідає взаємністю — подарувало дівчині нове кохання, яке триває й досі.  З хлопцем, якого тоді зустріла, Каріна створила родину, а згодом на світ з'явилася маленька Мілана, рішуче порушивши мамині подальші плани. 

Річ у тому, що сімейні клопоти не згасили прагнення дівчини до саморозвитку. В 2017 році вона закінчила професійні курси, отримавши спеціальність подолога — фахівця, який займається проблемами стоп. Каріні здавалось, що так вона ближче до медицини. А за рік, вирішивши, що переїзд Донецького медуніверситету з окупації до Маріуполя — знак долі, почала готуватися до вступу. Пів року займалася вечорами біологією та хімією зі своєю шкільною вчителькою. Але доля — ще та жартівниця! Коли до здійснення мрії вже залишилося кілька кроків, Каріна дізналася, що вагітна другою дитиною, тож вже було не до навчання.

Ще одну спробу вступити до вишу, хай вже й на психолога в Маріупольський гуманітарний держуніверситет, вона зробила на початку 2022 року. В лютому отримала з Києва відповідь, що зареєстрована на участь в ЗНО, але менш ніж за два тижні почалася повномасштабна війна. Чоловік, який був моряком далекого плавання, в той час перебував у черговому рейсі, тож дружина з доньками могла покладатися тільки на себе й батьків.

Я завжди була самостійною. Тато про мене казав: “Каріна у нас бойова, рідко просить про допомогу.  І дійсно, я майже не зверталась до батьків навіть з проханням приглянути за дітьми. Один з небагатьох разів — коли збиралась на корпоратив, присвячений десятиріччю “Академії краси”, в якій я працювала. Він відбувся за місяць до вторгнення».

«У двір прилетіла ракета, не знала, яку з доньок рятувати першою»

Доньки Каріни. Фото: надане героїнею матеріалу

Каріна навіть думати не хотіла про те, що може розпочатися велика та нищівна війна. 22 лютого під час прогулянки з подружкою до драматичного театру прийшло повідомлення від кума, який ще з 2015 року служив у ЗСУ в Донецькій області: «Збирай терміново дітей і їдьте на Західну, тому що відбувається щось незрозуміле». Як і більшість маріупольців, подібні попередження Каріна серйозно не сприйняла, бо звикла, що війна вже багато років поруч: «Ну, трошечки постріляють, наші прийдуть і відіб'ють!»

Не злякали її й вибухи, які почула під ранок 24-го. До тями привів тільки телефонний дзвінок з мікрорайону, який був найближчим до лінії фронту:

«Чого спиш? Війна почалась!»Три дні Каріна з малими просиділа вдома. Почав зникати зв'язок, з вікон було видно, як в одній частині міста є світло, а в іншій — суцільна темрява. Прибігла мама: «Швиденько збирайтеся, їдемо до нас!»

Потім Каріна ще декілька разів поверталася в квартиру, щоб взяти важливі запаси: їжу, баклажку води.

«Туди йдеш — більш-менш нормально, а коли назад, після обстрілу вже палає висотка і в ній кричать люди. Думки одні - аби дійти. Бачиш жінку мертву на дорозі, звертаєш увагу на обручку на пальці та думаєш: а дома ж на неї хтось чекає!»

Її донечки, на те, що відбувається в місті, реагували більш-менш спокійно. Коли починалися обстріли, дворічна Мілана казала, що то грім, а старша Кароліна вже розуміла, що до вікон підходити не можна, бо може вбити осколками. Почувши в небі звук авіації, сестрички кричали: «Літак!» і бігли до коридору, де на них вже чекали табуретки з розмальовками.

Дівчатка почали боятися після того, як на їхніх очах в одну з сусідніх багатоповерхівок поцілила ракета. Вони тоді разом з мамою вийшли на свіже повітря у двір. Кароліна побігла на гойдалку, а Мілана була біля вогнища, на якому готували обід. 

«З під ураженого будинку на нас полетіла якась густа хмара. — Згадує Каріна. — А у мене одна дитина в одній стороні, друга — в іншій, і я не знаю кого рятувати. Сусід Орест падаючи, прикрив собою Мілану, а я з криком побігла до Кароліни, яка зі страху не могла витягнути ногу з гойдалки. На щастя, ніхто не постраждав, тільки нас зі старшою трошки зачепило камінчиком».

Три тижні дівчата витримали у Маріуполі, який методично пожирала війна. 16-го березня сусідська родина запропонувала Каріні поїхати разом з міста. Коли та поспіхом збирала речі, росіяни скинули дві авіабомби на драматичний театр, де з дітьми ховались сотні людей. Відстань до театру була досить велика, але будинки заходили ходором, а з вікон повилітало скло.

Що з дитячих речей вони з мамою встигли покидати в сумку, Каріна виявила тільки згодом, коли знайшла один черевик, одну рукавичку. Собі вона не взяла нічого, навіть спідньої білизни — не до того було. На жаль, батькам і сестрі з родиною довелось залишитись, бо не мали транспорту. А Каріна з дітьми та сусідами п'ять днів просиділа в Бабах-Тарамі (в приморському селі, розташованому в 50 км від Маріуполя), потім ті повідомили, що їдуть до родичів в Чернівці і можуть взяти їх з собою. Дівчина подивилась на мапу, побачила, як далеко ті Чернівці до її дому і проплакала весь вечір. А на ранок у складі невеликої колони вони вже їхали по полям в сторону Запоріжжя.

«Біля Василівки декілька годин чекали на машину супроводу, але марно. Доки росіяни не почали обстрілювати нашу колону. Український військовий біг уздовж неї та несамовито кричав: “Газ у підлогу і не зупинятись"!»

«Вся Україна — мій дім!»

Мапа у кав'яні Каріни. Фото: надане героїнею матеріалу

Сусіди привезли Каріну з доньками до Чернівців і висадили на Соборній площі. Дівчата стояли розгублені, чорні від бруду, голодні, втомлені. Каріна тримала Мілану на руках, поруч Кароліна і багаж — сумка з дитячими речами і маленька валіза.

«Я тоді вперше розплакалася, бо не знала, куди далі йти. Передзвонила всім волонтерам, але в Чернівцях і області взагалі не знайшлося вільного житла. В перші місяці війни Буковина була переповнена біженцями. Родичі наших супутників тоді нас виручили — прихистили у себе на три дні. А знайомі із турфірми повідомили, що можна виїхати до Болгарії за програмою для біженців. В болгарському Несебрі нас поселили в готелі на березі моря. Коли потеплішало, ми трошки гуляли, дівчатка навіть купалися, а мене ніщо не тішило, бо думки були тільки про те, як жити далі. За два місяці ми повернулися назад. До цього я весь час моніторила ситуацію з житлом, не хотіла залишатися за кордоном, весь час казала, що хочу додому. Мені відповідали: “У тебе вже немає дому”, а я їм: “Уся Україна — мій дім!"»

Каріна погодилась на першу ж квартиру, яку після повернення показав їй рієлтор, і живе тут з дівчатами вже майже три роки. Зразу ж після Болгарії влаштувала в дитячий садок молодшу доньку, записала в школу старшу, а потім обох ще й в гурток художньої гімнастики. 

Сама ж — коли тільки що встигає? — оперативно зареєструвалась на додаткову сесію НМТ (колишнє ЗМО), бо в Чернівцях є медичний університет. Навіть війна не змусила Каріну відмовитись від своєї мрії. Підготовка до сесії тривала всього годину: дівчина слухала лекції з історії України, поки збирала малих в дитсадок і школу та їхала в тролейбусі. 

Так нарешті в 28 років Каріна стала студенткою Буковинського державного медичного університету. Вона, безумовно, розуміла, що легко їй не буде, але сподівалась, що сил вистачить на все — на роботу в салоні краси, турботу про доньок і навчання у виші. На першому курсі через хімію та латинську мову і плакала від відчаю, і ночей не спала, дуже важко давались ці предмети. Але впоралась! Позаду вже два курси медичного університету, попереду — ще чотири плюс роки інтернатури. Після закінчення навчання Каріна зможе працювати сімейною лікаркою, але в неї є мета максимум  — стати акушером-гінекологом і спеціалізуватися на репродуктології. 

Про те, як одночасно працювати, вчитися, відкривати бізнес та співати    

Каріна робить каву. Фото: надане героїнею матеріалу

Маючи на руках дітей, Каріна розуміла: щоб забезпечити їм та собі майбутнє, треба розвиватися, а для цього потрібні гроші. Де ж їх взяти? Кум порадив податися в Дії на грант для малих підприємців і надіслав відповідне посилання. Каріна діяла швидко і рішуче: оформила ФОП, подала заявку на грант і досить швидко отримала гроші. Орендувала в одному зі спальних районів приміщення в два яруси: верхній — для майстерні манікюру/педикюру, на нижньому вирішила облаштувати кав'ярню. Плани були відчайдушно сміливі, бо в приміщенні ані електрики, ані води. З цим впоралися фахівці. А решту — ремонт, прибудову деяких приміщень Каріна робила разом з групою підтримки.

«Власними руками шпаклювали, фарбували, збирали барну стійку. Я розробила дизайн. Ось подивіться — всюди Маріуполь!»

І дійсно! На фасаді барної стійки — букет ковили, немов привезений з приазовських степів. На столиках — акваріуми з рибками, на стінці над ними - великі «портрети» дорогого серцю моря. Поруч розвішані рибацькі сітки, в яких «заплуталися» маленькі пластикові рибки. На стелажі — макет знаку, що встановлений на в'їзді в Маріуполь. А на протилежній стіні цвяхами та мотузками намічені обриси мапи України, на якій відповідно до географічних координат прикріплені фото різних міст.

«Взагалі то спочатку я хотіла просто повісити світлини Маріуполя. Потім подумала, що серед відвідувачів будуть люди, які також виїхали з окупації, і їм буде приємно побачити світлини своїх міст. І мене осяяло: а зробімо мапу України! Мій помічник Андрій свердлив дірки, ми з баристою Богданкою натягували мотузку. Навіть річку намагалися олівцями намалювати! Всі, хто до нас заходить, звертають на це панно увагу, фотографують, викладають в соцмережі».

Кав'ярню Каріна відкрила 19 лютого. Як вона й очікувала, заклад відвідують не тільки місцеві, вже побували тут мешканці Луганська, Мелітополя, Ірпеня, Чернігова та Одеси. Питаю, що то за команда, яка допомогла в стислі строки облаштувати такий привабливий заклад? І чую, що це чернівчанин Андрій, який з самого початку був у справі та дуже багато зробив корисного. А ще кум, який навіть перебуваючи на фронті, знаходить можливість підтримувати порадами. Подруга Яна, яка приїхала з двома малими дітками з Бердянська і стала названою сестрою. Дівчатка з дуже дружньої студентської родини.

«У нас з одногрупницями така класна команда! Ми завжди один одному допомагаємо. Вони знають, що я з дітьми в Чернівцях одна, іноді навіть приходять з ними дома посидіти».

Зі слів Каріни ясно, що з новими друзями вона, як то кажуть, і в горі, і в радості. Бо навіть в важкі часи без радості яке життя? Між тим, захоплюючись незламністю та життєлюбством Каріни, я була впевнена, що вона нічим мене більше здивувати не зможе. Зрозуміла, що помилилась, коли почула, що першою її покупкою (після маріупольського жаху!) стали мікрофони караоке, з якими вона залюбки співає з доньками і подругами. Мала Мілана, якій вже скоро виповниться шість років, полюбляє «Червону калину», десятирічна Кароліна — пісню з дитячого мюзиклу «Крижане серце». Їх мама, не зважаючи на обмаль вільного часу, пішла далі — відвідує заняття з сольного вокалу в студентському палаці, планує під час концерту виконати «Журавлі» з репертуару The Hardkiss.

Побачивши на моєму обличчі подив, Каріна нагадує: «Я ж багато років співала у дитячому театрі! — Й весело додає — А в Чернівцях ще й трошки танцями хай хілс займалася!».

Раптом вона згадала, що час годувати рибок, і побігла за кормом. Сиплючи його на радість розкішної червоної красуні-рибки, ділилася подальшими планами: взяти на роботу ще одного баристу, встановити в закладі великій акваріум і, звичайно, привезти сюди караоке. Бо що то за життя без пісень?