«Все життя вмістилось у двох сумках». Репортаж з евакуаційного потягу на Донеччині

Нещодавно росіяни обстріляли вокзал Покровська на Донеччині. Звідти щоденно курсує безкоштовний евакуаційний потяг до Львова, який з початком повномасштабної війни вивіз з-під вогню тисячі українців. Раніше люди їхали за бажанням, а днями Уряд ухвалив рішення про обов’язкову евакуацію з прифронтових міст. Усі хто відмовлятимуться — мають надати письмове роз’яснення.

Напередодні кореспондентка «Новин Донбасу» Вікторія Рощина проїхалася цим рейсом і поспілкувалася з тими, хто наважився залишити свої будинки, рятуючи найцінніше — життя.

Жителі Нікополя (Дніпропетровська область) тікають від війни евакуаційним потягом, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

В очах пасажирів відчай, в пам’яті — досі звуки вибухів. Їм важко залишати свій дім. Дехто робив кілька спроб, дехто тікав у спідній білизні без речей та документів, а дехто — з кількома сумками — в яких «вмістилося усе їхнє життя». Вони їдуть у невідомість, втомившись від життя у постійному страху.
Їдуть подалі від лінії фронту, від постійних обстрілів.

Історії пасажирів поїзда « Покровськ – Львів » – у репортажі.

Люди на вокзалі у Дніпрі, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

«Втомилися жити під страхом щодня»

Щодня евакуацінйий потяг перевозить близько 300 людей. В порівнянні з початком повномасштабного вторгнення — це небагато.

«Людей було море», — розповідає провідниця евакуаційного потягу Наталя Зузь, яка працює на цьому напрямку з 24 лютого. «Вони стояли і в тамбурі , і в проході, і на третій полиці залазили. Тому що потрібно було їхати. І всі якось були згуртовані — посиділи, встали — звільнили місце іншим і так далі. Часто люди кидали свою валізи просто на пероні, тому що не було можливості вмістити ще й їх. Пам’ятаю, як важко було зачинити двері через таку кількість пасажирів».

Люди заходять до евакуаційного поїзда Покровськ-Львів, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Зараз здебільшого їдуть ті, хто до останнього вагався.

«Звісно, важко залишати свій дім. Це все, що в нас є», — каже Олена з Сіверська. Вона тікає з прифронтового міста разом чоловіком до Ужгорода. «Напевно просто здоровий глузд таки переміг. Стало страшно за своє життя — вже нічого не має значення».

Олена із Сіверська разом із чоловіком їдуть до Ужгорода лише з двома сумками. До їхнього будинку прилетів снаряд, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Нещодавно, у їхній город прилетів снаряд. «Це дуже страшно. Вирішили їхати і взяли дві сумки. От все життя вмістилось у двох сумки», — каже жінка та додає, що доглядати за будівлею залишились сусіди, але наскільки вистачить їхнього терпіння — невідомо. «Півтора місяці у підвалі — сирість. Ситуація важка. Води немає, помитися немає де, якщо принесеш води — помиєшся. Люди сидять без хліба, без нічого. Якби не наші віруючі сусіди — ми б також сиділи голодні. Магазини не працюють, а навіть якщо б працювали — під обстрілами ти не поїдеш туди. Добре що ще в городі можна щось дістати: помідор, лук, огірок. Ось і все».

Жителі Слов'янська Євген та Сергій евакуюються до Вінниці, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Поряд із ними у вагоні їдуть двоє мешканців Словянська Євген та Сергій. «Їдемо у Вінницю тому що втомилися від цих постійних обстрілів зі сторони фашистів-росіян», — каже Євген. «Під страхом жити щодня втомилися — ці постріли, бахи, прильоти. Жити ще хочеться, ще молоді».

Анастасія із Дружківки їде до племінниці до Вінниці, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Далі у вагоні зустрічаю Анастасію з Дружківки Донецької області. Вона їде до племінниці у Вінницю. «Їду, тому що надоїло так жити. В нас ні води, ні світла і ось ці "бух, бах"», — каже жінка.

Пасажирка Світлана родом з селища Новобахмутівка Бахмутського району. Після пошкодження квартир у березні — переїхала в Очеретино. «Там я прожила 4 місяці і ми кожну ні ходили у підвал. Тому що там дуже неспокійно», — каже жінка, додаючи, що зараз тікає до Ужгорода, оскільки ситуація погіршується з кожним днем і стає все більш небезпечно.

Пасажирка евакуаційного поїзда Світлана їде до Ужгорода з Бахмутівського району, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

«Раніше ми у підвалах ночували, але були рідкі громихання, а тепер систематично. З кожним днем все більше руйнування. Я знаю, що їду не додому».

У її сусіда по вагону Сергія у Слов’янську згорів будинок з речами та документами. «Біля жд-вокзалу у дві години ночі. Потрапляння в будинок — я встиг вискочити в одних трусах. Там ще була жінка, вона отримала поранення і її швидка забрала», — розповідає Сергій.

Житель Слов'янська Сергій їде з міста після обстрілу будинку. Згоріли його речі та документи, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

У 2014 році війна забрала в нього сина та дружину. Зараз він їде в Київ, щоб відновити документи та показує одяг на собі, з яким йому допомогли волонтери.

Пасажирка Ірина їде зі Слов’янська у Ворохту. «Вибухи кожного дня, але це не говорить про те, що це лише прильоти, це означає і те, що ми їх женемо звідси», — каже жінка.

Ірина зі Слов'янська евакуюються до Ворохти, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Вона зізнається, що психологічно важко переносити постійні вибухи, а щоб не тримати все у собі — дозволяє собі плакати. «Я ніяк себе не мотивую та не заспокоюю — просто плачу. Виплакалась — стало легше. Тому що дуже важко — все життя ти щось копив, до чогось прагнув, чогось досягнув»

Житель Слов'янська Станіслав їде на Дніпропетровщину за новою роботою, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Серед пасажирів також є ті хто їде на нову роботу. «В Слов’янську наша фірма вже не працює, а на Дніпропетровщині запропонували проживання та роботу. От я їду», — розповідає Станіслав, але додає, що на рішення також вплинули і постійні обстріли.

В пасажирки Наталії — рак. Вона їде до Львова в надії отримати кваліфіковану допомогу. «Мені потрібне лікування, а в місті отримати допомогу практично неможливо, оскільки більшість лікарів виїхали», — каже Наталя. «У мене дитина також інвалід. Якщо я ляжу в лікарню — то куди дівати дитину? Для таких хворих з онко — немає відповідної системи. Нам дуже важко»

Більшість пасажирів сподіваються на допомогу волонтерів із розселенням, решта — їдуть до рідних та знайомих.

Житель Слов'янська В'ячеслав евакуюється за кордон до рідних, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

«В мене в Фінляндії донька, онучка та дружина», — розповідає Вячеслав. «Вони виїхали як тільки почалась війна. Я залишився сторожити будинок. Ну, достерігся... Кажуть, що тепла не буде взимку. Сусідці залишив ключ. Там тварини залишились — собака, курочки. Поки є корм — будуть годувати. А далі...», — каже чоловік.

Його сусідка Лідія їде до Польщі. «Там у мене донька. Вона їхала а невідомість, а я — до неї», — каже жінка та додає, що кілька разів намагалася виїхати і в останній момент скасовувала поїздку.

Мешканка Слов'янська Лідія евакуюється до Польщі, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

А ось їхній сусід також зі Слов'янська Анатолій — їде до будинку для літніх людей.

«Їду до сестри в Рівненську область і якщо складеться — там залишусь. Якщо візьмуть туди, а ні — повернусь», — каже Анатолій. «Зараз у мене ніби ще є кучка дров — вистачить, а далі — страшно».

Житель Слов'янська Анатолій їде до сестри на Рівненщину, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

«Їдемо від бабахів»

В евакуаційному поїзді я також зустрічаю чимало дітей. У них по-своєму дорослий погляд.

Хлопчик із Костянтинівки евакуюється за кордон разом із мамою, оскільки ситуація неспокійна, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Семирічна Влада із Сіверська каже: тікають з родиною до дядька у Львів. «Тому що там війна, снаряди над головою літають, до нас у двір прилетів», — каже дівчинка та додає, що бабуся їхати не захотіла. Її мама коротко коментує: «Я б теж не залишила дім, але дітям скоро до школи».

Мешканці прифронтового Сіверська їдуть до Львова після попадання снаряда до їхнього будинку, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Більш багатослівний батько. Він каже, що останньою краплею став саме обстріл будинку.

«В даху у нас міна стирчить. Мили посуд, влетіло в дах, весь двір посічений, в літню кухню ледь встигли забігти, — розповідає Павло. — Дітворі вийти не можна. Тільки вийшли з підвалу — летить,свистить — назад у підвал. Це хіба життя?» Батьки планують влаштувати дітей у школу Львова, ті ж, в свою чергу, кажуть: головне щоб не стріляли.

«У Львові тепер прийдеться ходити в нову школу, — каже 13-річна Ярослава. — Але звикнути можна всюди. Там жити не дуже хочеться, тому що ми не виходимо з підвалу, все постійно взривається».

Мешканці прифронтового Сіверська евакуюються до Львова після попадання снаряда до їхнього будинку, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Шістнадцятирічна Поліна їде з мамою та трирічним брато з Миколаївки Словянського району. Каже: стало страшно, тому тікають. «Прокинулась у три години ночі — дуже гучно, будинок трясеться, кровать підстрибує і не розумієш що робити. Звісно, сум за будинком, але те, що ти не чуєш цих вибухів — радує», — каже дівчина. А її брат розповідає, що «їде від бабахів».

Мешканці селища Миколаївка Слов'янського району евакуюються, оскільки ситуація неспокійна, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Трохи далі у потязі зустрічаю двох жінок — Ірину та Яну. Вони їдуть з дітьми із Костянтинівки до Львова, а потім — за кордон.

«Ситуація жахлива — садочків, шкіл майже немає, а я думаю про майбутнє дітей», — каже Ірина та додає, що діти дуже налякані обстрілами.

«В меньших уже є страх. Десь щось пролітає — вони вже автоматино біжать до ванної і ховаються. Вони розуміють, що війна. Коли приліт, то кажуть: "Мама, там бахкає". Спати почали зі мною через страх, хоча у кожного є свої кімнати». Жінка сама родом із Донецька і вже вдруге війна змушує її шукати новий дім разом з дітьми.

Діти з Костянтинівки їдуть з мамою за кордон через небезпечну ситуацію у прифронтовому місті, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Яна в свою чергу зізнається, що саме діти змусили їх наважитись на виїзд. «Ми дуже боялись просто навіть такий крок зробити. Вплинули діти, бо самі ми б, можливо, й залишились», — каже вона. Жінки планують влаштувати дітей в школи за кордоном і, якщо все вийде — можливо й не будуть повертатися.

Мешканці Костянтинівки евакуюються за кордон, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

«До чого тут люди до цієї політика? Чому ми маємо бути проти чи за? Я мирна людина — дайте мені мирне небо над головою, — каже Яна. — Я хочу щоб дитина моя могла вирости нормально та щось у житті побачити. Тому що я в своєму дитинстві нічого не бачила».

Діти з Мирнограду Донецької області евакуюються, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Відповідно до законодавства, усім переселенцям з прифронтових міст передбачені грошові виплати — 2000 гривень на дорослого та 3000 гривень — на дитину.

«Ми на своєму місці»

Жодна евакуація не відбулась би за відсутності провідників. Начальниця потягу Лариса Зінченко та провідниця Наталя Зузь перевезли тисячі переселенців. Досі згадують про ті непрості часи з емоціями.

Провідниці Лариса та Наталя біля евакуаційного поїзда. З початку повномасштабної війни вони вивезли тисячі українців, липень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

«25 числа ми приїхали в Київ. І потім — Київ — Рахів, Київ — Рахів, возили людей на Львів, Запоріжжя, навіть їздили в Польшу», — розповідає Наталя. — Бачила страх в очах людей. Крики дітей, жінок. Істерика, паніка. Був жахливий хаос. Згадуєш — мурахи по шкірі. Зараз вже більш менш, а перші дні..."

Жінка каже, що найважче було психологічно, адже вони не могли демонструвати свою слабкість. «Не можна було думати про страх, тому що потрібно було заспокоювати народ і переключатися на щось позитивне. Всі задавали дуже багато питань. Ми намагались відволікати людей, заспокоювати. І вони в розмові вже забували, що ми їдемо довше, не тим шляхом, — говорить Наталя. — Нам не можна ні в якому разі панікувати, тому що на тебе дивляться люди. Якщо ти спокійний — вони теж спокійні».

В евакуаційному поїзді часто їдуть мати з маленькими дітьми. Фото надане провідницею

Лариса Зінченко працює на залізниці 36 років. Вона простіше пояснює те, як вони справляються зі стресом. «Ми ж залізні люди, — каже жінка. Вона додає: «Ми знаємо, що ми корисні для людей і чим більше вивеземо — більше врятуємо життів».

Жінка каже, що чимало українських військових також проходять через їхній рейс і вони завжди намагаються допомогти їм чим можуть.

В евакуаційному поїзді пасажирів безкоштовно годують. Їжу привозять волонтери. Фото надане провідницею

«Якось їхали і потяг зупинився на червоне світло і там стояв цілий ешелон солдат», — пригадує Лариса. «А в нас залишилась вода, їжа з гуманітарки. Ми питаємо: "Вам води дати? Їсти дати?", вони — "Так!" Ми вивантажили їм все. А от сьогодні приїздили хлопці, яких ми возили десь місяць тому — привезли букет квітів», — ділиться жінка.

Провідниці також пригадують, як багато отримують дзвінків та повідомлення від евакуйованих зі словами вдячності.

На День захисту дітей провідниці перевдягалися у героїв із мультфільмів, щоб підняти настрій маленьким пасажирам. Фото надане провідницею

Пригадують також, як переодягалися у Бетмена та Людину-павука в день захисту дітей. «Хоча з нами тоді певно більше дорослі фотографувалися», — сміється Наталя.

Провідників евакуаційного поїзда постійно супроводжують медики. Фото надане провідниками

Із березня кожен евакуаційний рейс супроводжують медики.

Не обійтися в цьому важливому процесі евакуації й без волонтерської допомоги.

Волонтери «Восток SOS» біля евакуаційного поїзда Покровськ-Львів, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

«Наша гаряча лінія отримує заявки на евакуацію, наші водії їздять під обстрілами забирають людей, потім ми їх вантажимо на евакуаційний потяг Покровськ-Львів», — розповідає волонтер з організації «Восток SOS» Ярослав. Також їм допомагають представники організації «Спасемо Україну». «З усіма нами відбувається війна і тут зібралися всі ті, хто хоче допомагати якимось чином, підтримувати країну», — пояснює свою мотивацію Ярослав.

Волонтери допомагають транспортувати маломобільних людей з евакуаційного поїзда Покровськ-Львів, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Волонтери також допомагають з розселенням, процедурою відновлення документів, доставкою до лікарень. 

Медики біля евакуаційного поїзда Покровськ-Львів, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Мрія про повернення

В кожного пасажира евакуаційного потягу — своя унікальна історія, свій погляд на війну, свій життєвий досвід. Але всіх їх об’єднує те, що вони мріють якнайшвидше повернутися до рідного дому — в мирне життя.

«Я сподіваюсь, що скоро приїду додому, що наша Україна виграє! — каже Сергій зі Слов’янська. — Дай бог. І дякую нашим ЗСУ, що вони нас оберігають. Сподіваємось, що ворог не пройде»

«Та не швидко все це завершиться. Але хоч би залишився цілим будинок та місто», — каже Христина з Дружківки.

Христина з Дружківки евакуюються до Житомирської області, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Олена з Сіверська вважає, що має бути мир. «Моя особиста думка, що нічого не можна вирішити силою. Потрібно сідати за стіл переговорів та домовлятися, — каже жінка. — Людей страждає та гине маса! Просто невинних людей, яким ще жити та жити. От приліт і все — відірвало руку, ногу, людина мертва. Хотілось би щоб здоровий глузд переміг».

Анастасія, яка мешкає у Дружківці 50 років, сподівається невдовзі повернутися додому: «Поразбивали все. Сподіваюсь, що ми переможемо та я туди повернусь»

Ірина зі Слов’янська сподівається, що українські військові відіб’ють наступ противника завдяки новому озброєнню. «Оскільки нам сказали, що в нас уже є хороша зброя і я це почула сама. Тому хочеться щоб їх поскоріше погнали подалі, щоб вони не встигли розбомбити наш Слов’янськ», — каже жінка.

Дівчина з валізою чекає на відправлення евакуаційного поїзда, липень 2022. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

В’ячеслав зі Слов’янська, який прямує до рідних за кордон, хоче, щоб війна закінчилась ще до його виїзду. «Хотілось би, щоб вже зараз закінчилось все — щоб я ще не доїхав до Фінляндії, а вже повернувся додому», — каже чоловік.

Анатолій додає: «Я сподіваюсь, що порозумнішають ті, хто розв'язав цю війну».  

Одинадцятикласниця Поліна мріє про вступ у ВНЗ та про мир. «Хочеться приїхати, поїсти, помитися, десь зупинитися до кінця війни, а потім вже повернутися додому. Всі однокласники виїхали і будуть закінчувати останній рік дистанційно. Хочу здати в електронному вигляді екзамени та вступити у якийсь ВУЗ. Який — поки думаю», — каже дівчина. 13-річна Соня теж мріє про повернення, оскільки вона також вже вдруге тікає від війни. Вперше з мамою вони виїжджали з Торецька: «До цього я також жила у такому місці, де була така ж ситуація. Дуже хотілося б щоб все це завершилось і щоб ми повернулись назад».

Начальниця евакуаційного поїзда Лариса Зінченко фотографується із прапором України. Фото надане провідницею

Безкоштовний евакуаційний потяг відправляється щодня з Покровська о 16:30. Їде через Дніпро, Вінницю, Білу Церкву, Хмельницький, Тернопіль, Львів.

Згідно з рішенням Кабінету міністрів України, евакуація із прифронтових міст стала обов'язковою. Серед ризиків не лише обстріли, а й відсутність опалення взимку. Усі, хто відмовляється, мають надати письмове роз'яснення щодо свого рішення.