Тягар вимушеної еміграції: як собі зарадити? Поради психологині

Уперше «синдром емігранта» описав американський психолог Гарріс Тріандіс. Учений виділив п'ять стадій адаптації, через які проходять більшість тих, хто виїхав за кордон — вимушено чи у пошуках кращого життя. Перша фаза — це ейфорія, люди просто видихають після переїзду. Друга — туристична, коли емігранти починають досліджувати нову країну. Третя — орієнтація, коли люди починають потроху інтегруватись у нове суспільство. Четверта — депресивна, коли людина прагне уникати спілкування з місцевими, ізолюватися від культури та нового досвіду. Пята — активна, коли емігрант починає максимально швидко адаптуватись до нових умов. 

Українські вимушені переселенці зараз перебувають на четвертій стадії «синдрому емігранта». Вона може тривати від декількох місяців до кількох років. На цьому етапі  можуть розвинутися панічні атаки та тривога, поява або загострення залежностей.

Як правильно діяти — підказує Юлія Черкашина, дитячий та сімейний психолог, нейропсихолог, член Національної психологічної асоціації, а нині — експерт Центру психологічної підтримки та розвитку українських біженців у Польщі.

— Чи можемо ми класифікувати українське біженство, вимушену еміграцію, згідно з класифікацією Гарріса Тріандіса? І які є відмінності?

— Приблизно так усе й відбувається. Однак перша стадія у нас дуже відрізняється. Адже це не той варіант, коли людина планує виїхати кудись у передчутті кращих перспектив. Наша ейфорія була змішана із почуттям провини і страхом за тих, хто залишився в Україні. Бо у всіх, хто поїхав, було почуття провини і присутній синдром того, хто вижив.

Наскільки цей синдром виражений, залежить від того, чи є підтримка сім’ї і соціуму. Якщо людина чує лише «чого ви там сидите по своїх європах?», не відчуває підтримки, то у неї синдром того, хто вижив, буде більше вираженим, аніж у тих, хто виїхав родиною або має повну підтримку рідних.

— На якому етапі з’являється провина?

— Загалом такі думки починаються з’являтися після того, як щойно минає перший шок. Навіть після переїзду в безпечне місце ти не одразу усвідомлюєш, що загрози немає і ти в безпеці. Коли базова потреба, згідно із пірамідою потреб Абрагама Маслоу (ієрархічна система потреб людини, яка складається з 5 рівнів — ред.), — безпека — незакрита, ти не можеш думати про високе: інших людей, моральні цінності.

А ось коли ти вже усвідомив, що в безпеці, винайняв житло і розслабився — тоді вже починаєш думати: «Ну добре, я виїхав, а як же ті, хто лишилися?». І на цьому етапі з’являється провина, яка не дає насолоджуватися життям. Вона може послаблюватися і знову нагадувати про себе. Наприклад, ти уже прожив цей стан, і раптом потрапляєш на святкування, чуєш веселу музику і знову впадаєш у провину. 

— Як собі радити із почуттям провини?

— Серед клієнтів я маю чимало тих, хто впорався сам, ухвалив вольове рішення — “я тут, відчепіться від мене, це моє життя і рішення я ухвалюю сам”. Але багато хто не може подолати самотужки, і тоді потрібна допомога — психолога або таких же переселенців, які об’єднуються в групи. Вони один одного підтримують, бо мають такі ж проблеми.

Інколи людина направляє відчуття провини у раціональне русло і починає діяти: допомагати армії, біженцям, донатити, волонтерити — таким чином успішно долає провину й без сесій з психотерапевтом.

Мамам, які виїхали з дітьми, трохи легше — бо в них є вагома причина, вони рятували дітей. Це розділення відповідальності.

— До яких негативних наслідків призводить постійне відчуття провини?

— Людина не дозволяє собі поповнювати ресурс якимись задоволеннями, приємними зустрічами, покупками чи доглядом за собою — живе лише у провині. Цей шлях приводить до досить важкої депресії, з якої дуже складно виходити.

Вихід із легкої депресії — це поведінкова активація — робити щось приємне для себе, що раніше приносило задоволення.

— Переселенців часом докучають думки, що комусь складніше, адже деякі люди втратили все. Як припинити мірятися травмами?

— Ми не можемо виміряти свої відчуття відносно стану іншої людини.

Навіть коли людина ухвалює рішення йти до психолога, вона орієнтується на власні відчуття: до війни я була такою, ось так почувалася, мала такий настрій, так-от спілкувалася з іншими а зараз я почуваюся гірше і не можу з цим впоратися. Коли ми покладаємося на внутрішні відчуття, можемо ухвалити рішення. Так, іншій людині погано, але я заміряю цей стан відносно себе у мирному житті. І насамперед потрібно орієнтуватися на це.

— Як зрозуміти, що потрібна психологічна допомога?

— Насправді допомога потрібна будь-якому біженцеві. Окрім, можливо, тих, хто виїхав цілими родинами, має сталий дохід і бізнес. Усі ми до початку повномасштабного вторгнення мали свій ресурс і за останній рік його вичерпали. Увесь час цей рік наша нервова система перебувала у напруженому стані — готовності до небезпеки. Тож навіть у тієї людини, яка зовні здається благополучною, в якої пройшла адаптація, влаштовані діти, яка має роботу і є ілюзія стабільності, може розвинутися депресія. Просто через те, що людина виснажується.

Загалом, як зрозуміти, що людині час звернутися до психолога? У разі — якщо проблема заважає жити, ходити на роботу, спокійно спати, бавитися з дітьми, проводити час з родиною. Почуття провини маємо ми всі. Але воно не повинно заважати спокійно спати, гуляти з дитиною. Тривога за інших — так само.

З легкою депресією може допомогти психотерапевт, психолог, при важкій депресії варто шукати допомоги у психіатрів, які призначать медикаментозне лікування.   

— Відомі випадки, коли людина виїхала з окупованих міст, але, не знайшовши себе в Європі, вирішує повертатися назад, у небезпеку. Як це пояснити з точки зору психології?

— Є таке поняття — толерантність до невизначеності. Деяким людям дуже важко не мати розуміння, що буде далі. А там, в окупації, є дім, там все знайоме. Напевне, людина до кінця не усвідомлює, куди вона потрапить. Там все виглядає знайомим, а отже, безпечним.

Відповідальність за таке рішення завжди лежить на людині, яка його ухвалює. Але можна спробувати допомогти — дізнатися, яку потребу людина хоче закрити такою дією, і спробувати дати їй це у безпечному місці.

— Люди у соцмержах часто шпиняють тих, хто виїхав, і тих, хто залишився, тих, хто планує повернутися, і тих, хто хоче влаштуватися за кордоном надовше або назавжди. Чи зможемо ми подолати цю прірву?

— Важко сказати. У нас не надто розвинена культура звертатися до психолога, проживати свої емоцій. Швидше за все, так і залишимо — будемо проживати зі звинуваченнями, непорозумінням, хтось із кимось перестане спілкуватися. Однак людина, яка боїться викласти гарне фото у соцмережі, має пам’ятати, що власне життя вона живе для себе, а не для того, аби виправдовувати очікування інших.

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine