«Поїхати не можна залишитися». Як живуть українські біженці в Німеччині

Дилема для біженців: залишитися чужими на чужині, але у безпеці, чи повернутися в Україну, але під обстріли. Німеччина є другою країною ЄС за чисельністю прийнятих громадян України. Загалом сюди в'їхав мільйон українців. Але зараз це число знижується. Чому деякі їдуть і які обставини змушують залишитися тут назавжди — дізнайтеся у матеріалі журналістки «Новин Донбасу» Христини Селянської.

«Зібрали речі на місяць та поїхали»

Марія Кононова родом із Києва, народилася там і прожила все свідоме життя: вийшла заміж, народила дитину, купили квартиру, машину, працювала на улюбленій роботі рекрутером в IT-компанії. Після 24 лютого, як і для всіх українців, її життя розділилося на до та після. З дочкою та одним рюкзаком на двох вони приїхали до Німеччини машиною.

«Спочатку були ми в будинку доти, доки не прилетіла до сусіднього городу маленька ракета. Це було дуже страшно. У хаті були діти, — розповідає Марія. — І я ось зі своїми родичами ухвалила рішення, що треба, напевно, вивезти дитину кудись подалі за кордон для того, щоб зберегти дитячу психіку та максимально позбавити доньку стресу. Зібрали ми речі буквально на місяць та поїхали».

Місяць розтягнувся на невизначений термін. Через півтора роки життя в Німеччині, Марія не знає, чи їхати додому, чи залишатися тут. Адже після зустрічі з чоловіком у неї під серцем тепер б'ється ще одне.

Марія Кононова. Фото: «Новини Донбасу»

«Розумієте, досить важко хотіти повернутися додому. Щоранку, прочитавши якісь жахливі новини, завжди включається ось цей материнський інстинкт й інстинкт самозбереження, — ділиться 37-річна переселенка із Києва. — Єдина мрія потрапити назад у благополучне життя, з якого ми виїхали тоді. Звичайно, мені дуже хочеться додому, але я не будую жодних планів. Це підвішений стан, до якого ми вже, в принципі, всі звикли та адаптувалися, і просто живемо. Щоразу дякуємо всесвіту за те, що ми живі, опинилися тут і дуже молимося, щоб швидше цей жах на нашій землі закінчився».

Дитину Марія планує народжувати в Німеччині, уряд оплачує квартиру та виплачує допомогу на життєві потреби на дорослих та дітей. Для деяких життя тут здалося краще, ніж удома. Для Марії навпаки, але безпека — важливіша.

«Зараз я планую пройти ще один додатковий курс для того, щоб здобути ступінь В2 — це той ступінь, який, в принципі, дозволяє тут українцям досить комфортно почуватися у професійному плані. Знову ж таки, все залежить від сфери діяльності. Але я думаю, що цього рівня мені буде достатньо, щоб стартувати з чогось. А ось закінчу курс, здам іспит, народжу дитину і швиденько піду працювати», — розповідає вона.

Спробував влаштуватися на роботу, але обдурили

Те саме думав і 54-річний Роман Корнієнко: хотів одразу знайти роботу. Приїхав із Харкова, коли обстріли його району стали нестерпними. До війни займався улюбленою справою: купував старі автомобілі, лагодив їх у своєму гаражі та перепродував. Процес перетворення автомобіля показував на своєму YouTube-каналі.

«Те, що робить СТО за півтора-два місяці, я робив лише за тиждень. Зварювання, рихтування — на моєму каналі в YouTube це все відображено. Можете підписатися. Старт — це мій "Запорожець", єдиний, найімовірніше, на планеті Земля в такому стані — нефарбований. Дуже рідкісна модель — ЗАЗ 968 АЕ "Ялта", — каже харків’янин.

За десять днів він міг заробити на відпустку в Єгипті для сім'ї. Але в Німеччині Роман виявився один, дружина та дочка поїхали до Іспанії. Після переїзду від гарного та безбідного життя на руках у чоловіка залишився лише йорк Жорік та автомобіль.

«Сильні обстріли були — дуже серйозно. Канонада не закінчувалася ні на мить. Були постійно вибухи: "Бум-бум-бум". Спочатку ховалися у погріб, — згадує чоловік. — Із Жорою перетнув кордон. Єдине, що зробив йому — щеплення, зробив йому закордонний паспорт. Таких знаменитих кровей, весь "документальний", красень мій. Спить зі мною поряд, охороняє мене».

Роман Корнієнко. Фото: «Новини Донбасу»

Спочатку Роман жив у таборі для біженців, потім його переселили до готелю для українців. Ходить на курси німецької, дійшов до базового рівня А2 та спробував влаштуватися на роботу на СТО, але чоловіка обдурили.

«Я звернувся на СТО, мені сказали: "Ми хочемо подивитися, що ти можеш зробити". Я зробив протягом одного дня. Гараж був зайнятий, я працював на вулиці, на колінах, повзав за мінусової температури. Феном автомобільним підігрівав шпаклівку. Я відрихтував бампера, їх не треба було фарбувати. Розібрав усю машину, зробив крила, відрихтував крила, попаяв бампера. Зрозуміло, жодних офіційних робіт не було, бо це нібито проба пера. Ось ти працюєш тиждень, через тиждень тобі кажуть: "Вибач, ти нас не влаштовуєш"», — нарікає він.

Свій гараж Роману відкрити складно, надто багато умов: потрібне приміщення у нежитловому кварталі, стартовий капітал, знання податкової системи Німеччини. Тому поки майстер пише вірші, знімає свій блог та удосконалює авто. У своєму багажнику він привіз із Харкова майже весь інструмент для ремонту. На одній зі станцій технічного обслуговування взяв колонки, які збиралися викинути.

«Зі старого дивана я вирізав цей шкірозамінник-дермантин. З колонок на кут вирізав поличку. І ось у мене дві колонки, маю домашній кінотеатр переїхав до мене в машину», — показує майстер.

Хоча чоловік і вдячний Німеччині за теплий прийом та соціальний захист, медичне обслуговування, але поки що він тут себе не знайшов. Тому після закінчення війни хоче повернутися до України. І, якщо вдасться, возз'єднатися з дружиною та дочкою.

«От меня до тебя полминуты дождя, от меня до тебя — ты скажи просто "да". И прелюдии нам не настолько важны. От прелюдий до страсти — минуточка лжи. Нужно просто придумать последок мечты. И не нужно нам лгать, ты ведь только пиши», — зачитує свій вірш Роман.

Мовне питання і не тільки

Кожен має різні обставини, але, незважаючи на це, більшість, за даними соціологів, прагне повернутись додому. Хтось після закінчення війни, а хтось «як тільки стане безпечно». І це попри поширений стереотип, що українці сприймають біженство як шанс для себе влаштувати життя поза країною, заробити більше грошей, дати дітям майбутнє. Біженці з України в Німеччині — в переважній більшості жінки, багато з яких мають дітей.

«Матері, яких я зустрічаю, думають: "Ні, мої діти ростуть, їм треба вчитися, ми маємо інтегруватися, ми маємо знайти роботу. Ми маємо вивчити мову". Ви питаєте, чи я знаю когось, хто вирішив залишитися? Так, я сказав би, що є люди, які в принципі вирішили залишитися, — говорить у бесіді з НД доктор Томас В. О'Доннелл, геополітичний аналітик, консультант та вчений. — Хто знає, що станеться у більш віддаленому майбутньому. Але вони вирішили отримати тут сертифікат за своїм фахом, щоб вивчити мову та інтегрувати своїх дітей, бо це те, з чим вони зіткнулися зараз».

Морін Людеманн — французько-російсько-німецька співачка, шансоньє, актриса. 21-річною дівчиною вона переїхала з Росії слідом за своєю любов'ю та мрією до Європи. Жила у Парижі, а потім укоренилася в Німеччині. На особистому досвіді знає, як складно знайти себе в чужій країні, особливо коли волонтерів просто не існувало.

«Шлях був дуже важкий, дуже кам'янистий. Ми не мали ні страховок, ні допомоги. Не було де жити. Тобто, доводилося голодувати, доводилося виживати. Потрібно було просто підніматися. Що мені допомогло? Мистецтво, мистецтво, мистецтво і більше нічого», — згадує жінка.

Морін Людеман. Фото: «Новини Донбасу»

Знання мов відкриває межі всього світу, каже Морін Людеман. Крім виступів у різних куточках світу та зйомок, артистка ось уже сьомий рік викладає німецьку. Першими її студентами були біженці з Арабських країн — Афганістану, Сирії. І тут уперше — потік українців.

«З вищими освітами люди, які реалізувалися. І раптом вони сидять у школі. Я маю ось це донести: "Дівчата, я теж вчуся, я така сама, як і ви". Між нами немає різниці». Добре, звичайно, маю величезний досвід, як жити в інших країнах і говорити мовами. Мені мова була потрібна, тому що після року я працювала в театрі, в німецькому театрі, на німецькій сценоі й німецькою мовою. Щоб досягти такого результату, це природно, я прочитала всю бібліотеку. Робіть, як вам підказує серце. Вчіть так, щоб не вчити для іспиту», — каже артистка та волонтерка Людеманн.

Німецький апарат довгий час був сприйнятливий до російського проникнення і впливу, говорить доктор Томас О'Доннелл, який працює в Берліні. Газети назвали це майже холодною війною всередині спецслужб, які намагаються знайти російських шпигунів, так званих дипломатів, і вислати їх.

«Є люди, які налаштовані антимігрантськи, але не стільки проти українців, як, можливо, проти вихідців із Близького Сходу. Вони мають негативне ставлення до того, як можна інтегрувати цих людей. Але в переважній більшості випадків німці, наскільки я бачив, були дуже гостинними. Дехто відкривав свої будинки для біженців, ходив на центральний залізничний вокзал і добровільно допомагав людям, коли ті приїжджали, щоб відвезти їх до себе додому», — зазначає О'Доннелл.

Також вчинила й Морін із перших днів великої війни. Організувала курс німецької у місті Ессен ще до приїзду перших українських біженців, щоби швидше інтегрувати їх. У своїй квартирі прийняла перших переселенців із Запоріжжя. За цим столом вони пили чай і витирали сльози.

«Для мене це була величезна трагедія. Вже тоді я сиділа за тим самим столом. Я перебирала просто у пам'яті, хто в мене із друзів залишився. І я знайшла свою однокурсницю одразу, яка приїхала вже 8 березня. Я організувала тут допомогу: готель для людей, які тільки з переляку приїжджають, і треба якось розмістити, нагодувати, напоїти, купити продукти, дати із собою. Запитати дівчат: "Чи все гаразд?" І мене шукали люди, котрі мене абсолютно не знали. І я знаходила людей, яких не знала. Тобто я була таким компасом. Я навіть не думала, що я так можу, але це була ніби повна зайнятість — весь день, 24 години на добу», — розповідає вона.

Морін не просто навчає мові, а вводить у культуру, традиції, закони Німеччини. З початку повномасштабної війни це вже третій потік українських біженців на її курсі. Шукає їм житло, вирішує побутові проблеми, допомагає влаштуватися працювати. Свого часу допомогла і мені.

Я проходила практику як фотограф для німецької газети WAZ. Базового знання мови виявилося достатньо, щоб знімати фоторепортажі. Через два тижні мені запропонували залишитися тут працювати на умовах Selbsständiger — означає «самозайнятий». Отримуєш гонорар і самостійно платиш за себе податки та медстраховку. Проте на заваді початку роботи стала відсутність автомобіля. Я якраз відвезла свою машину назад до України, бо минув рік їзди тут на українських номерах. А це проблема, сказали мені в газеті.

«Блін, щасливі люди, у них все чудово»

Починати життя та кар'єру наново завжди складно. Найпростіше молодим біженцям. 19-річна Ксенія Паршина була змушена кинути навчання у Києві та вирушити до Німеччини разом із сестрою та племінницею. Рідний брат загинув на війні в Маріуполі, друзі роз'їхалися.

«Страх смерті й при цьому усвідомлення того, що ти там прожив дуже мало, і ти ще це не спробував, то не спробував. Те, що ти втрачаєш те, чого ти навіть ще не встиг набути. Це було дуже лякаюче. Переїзд до Німеччини — я його не відчула насправді. Просто як зміна якоїсь локації, декорації змінилися», — розповідає студентка з Києва.

У грудні Ксенія вже має отримати сертифікат вільного рівня володіння мовою — С1 і планує вступати до університету в Берліні за своєю спеціальністю — маркетолог. Щоправда, знову на перший курс.

Ксенія Паршина. Фото: «Новини Донбасу»

«Мені подобається, що люди тут не такі втомлені, як в Україні. Соціальна підтримка краща, більш впевнені в завтрашньому дні. Навіть якщо, наприклад, говорити про касирів у супермаркет: вони дійсно всі посміхаються й таке інше. Та й якось їх не шкода. Там, в Україні касири, господи, працюють за низьку, маленьку зарплатню загалом. А тут, блін, щасливі люди, у них все чудово. Вони ще й мандрувати можуть більше, ніж ми», — ділиться враженнями Ксенія.

Тут дівчина знайшла друзів, з якими за рік об'їздила майже всю Німеччину та сусідні країни. А подорожі автостопом стали улюбленим хобі. Це те, що вона навряд чи колись спробувала б в Україні.

«Сподобалося дуже. Такий прямо адреналін, сплеск всього просто. Коли вперше ми зловили машину, ми просто сіли, один на одного, дивимося: "Боже мій, ми це зробили!" Ми буквально стояли з табличкою, під'їхала машина, вони нас підвезли до самої Гааги», — згадує дівчина.

Чи хочуть українці повернутися додому

Майже половина українських біженців планує залишитись у Німеччині. Це результат дослідження кількох німецьких інститутів. 44 відсотки заявили, що хочуть залишитися принаймні ще на кілька років або, можливо, назавжди. Це стосується переважно тих, у кого в Україні немає партнера. Але багато хто все ще так і не поставили крапку в реченні: «Поїхати не можна залишитися».

Більшість українців все ж таки чекають на закінчення війни, щоб повернутися додому. Навіть якщовлаштування на хорошу роботу.

Матеріал створений за підтримки Media Lifeline Ukraine