Боротьба з ідентичністю. Як Росія знищує українські пам’ятники в окупації та що створює замість них

Нещодавно на околицях Луганська угрупування «ЛНР» разом з представниками адміністрації Путіна відкрили великий меморіальний комплекс «Незагоєна рана Донбасу». Об’єкт створили на місці масового поховання військових та мирних жителів, які загинули під час бойових дій. На цей, доволі не сучасний на вигляд пам’ятник гроші виділили зі спеціального фонду лідера Кремля. Але це не єдиний монумент, створений Росією на окупованих територіях. Майже за 10 років війни РФ цілеспрямовано знищувала українські пам’ятники та встановлювала свої символи так званої «боротьби Донбасу». Про те, скільки об’єктів зруйновано, скільки вивезено та як Москва цілеспрямовано змінює культурну карту в Україні — читайте в статті «Новин Донбасу».

«Масштаб втрат є безпрецедентним з часів Другої світової війни»

За часу повномасштабного вторгнення Росія зруйнувала сотні культурних об’єктів по всій Україні ракетами, авіабомбами та дронами. Якщо на територіях, підконтрольних Києву, кількість можна порахувати, то в окупованих частинах Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей це майже неможливо. Наразі відомо, наприклад, про те, що весною 2022 року значно постраждали музеї в Маріуполі та драматичний театр, під руїнами якого російська армія поховала сотні мирних мешканців. Це випадки, про які знають. Про безліч об’єктів нічого невідомо. Наприклад, можна знайти інформацію щодо знищення мозаїк «Дерево життя» та «Боривітер» Алли Горської в Маріуполі, але при цьому неясно, в якому стані мозаїки Горської в Донецьку. Експерти у сфері культури кажуть: поки території окуповані, інформація навряд з’явиться.

Зруйнована мозаїка «Боривітер» Алли Горської у Маріуполі. Фото: Іван Станіславський / Facebook

«На жаль, станом на зараз точної статистики по зруйнованій або пошкодженій кількості об’єктів  немає, тому що це величезний виклик для будь-яких фахівців мати змогу відстежувати такі ситуації. Загалом статистики немає від 2014 року, тому що здійснювати моніторинг окупованих територій, наприклад, державні інституції можуть тільки дистанційно. Безпосередньо колеги, на жаль, не мають можливості відвідувати такі території. А з початком повномасштабного вторгнення це стало остаточно неможливо», — коментує громадська та культурна активістка, екс-заступниця міністра культури Катерина Чуєва.

За її словами, наприклад, ситуацію в Криму відстежує Кримський інститут стратегічних досліджень. Також моніторингом займаються різні організації, дослідники, археологи. По інших захоплених територіях ця робота практично не ведеться.

«Міжнародні організації допомагають, тому що фактично одна з небагатьох можливостей це, наприклад, використання супутникових знімків для того, щоб зрозуміти, що відбувається на певних територіях. Однак, безумовно, говорити про точні цифри зараз неможливо. Це значною мірою стосується як об’єктів архітектурної спадщини, наприклад, історичної забудови, яка є в містах або в інших населених пунктах. І ще більшу проблему складають об’єкти археологічної спадщини, тому що, як правило, цих руйнувань ми не бачимо», — каже Катерина Чуєва.

Також, за словами експертки, проблема в тому, що не всі об’єкти — це стосується архітектури, монументального мистецтва, археології — мають офіційний статус. 

«Тому навіть існуюча статистика не відображає у повній мірі масштаб втрат, які несе Україна. Єдине, що ми можемо сказати, що такий масштаб втрат в будь-якому випадку є безпрецедентним з часів Другої світової війни», — вважає Катерина Чуєва.

Чи можна повернути вкрадені Росією культурні цінності?

Окрім, власне, зруйнування об’єктів російська армія вивозить частину експонатів за межі материкової України. Наразі відомо про розграбування художнього музею у Маріуполі. Звідти окупанти, серед іншого, вивезли твори Архипа Куїнджі та Івана Айвазовського. З художнього музею в Херсоні Росія вкрала більше 10 тисяч експонатів. Причому, представники окупаційних адміністрацій самі це визнали. Вони назвали такий переїзд цінностей «порятунком». Вивезені твори Шишкіна, Айвазовського, Куїнджі та інші розмістили у музеї Сімферополя. І це — лише декілька випадків для прикладу. 

«Відомо, що вивозили на територію Криму цінності з херсонських музеїв, з миколаївських, запорізьких. Загальної кількості нам не відомо і не буде відомо через одну величезну проблему. В музеях України не існує електронного реєстру культурних цінностей, які у них знаходяться на обліку. Це фактично рукописні реєстри, які працівники музею самостійно ведуть. І, на жаль, вони або росіянами знищуються, або вони разом з цінностями вивозяться», — розповідає юристка Регіонального центру прав людини Дарина Підгорна.

Ескіз Архіпа Куїнджі «Червоний захід сонця» (1898-1908), що належить колекції Маріупольського художнього музею імені А. І. Куїнджі

За словами Дарини Підгорної, цінності, які вивезли з Херсонського музею, впізнають буквально за фотографіями, які іноді розміщують працівники кримських музеїв. Але така фіксація поверхова. Аби сказати напевно, що це, наприклад, оригінал, потрібен фізичний доступ до об’єкту. 

«Кількість вивезеного ми можемо лише уявляти. Є припущення, що це близько 100 тисяч об’єктів лише з Херсонського регіону. Ми вже мовчимо про Донецьку і Луганську області, тому що невідома абсолютна ані кількість того, що було там захоплено ще в 2014 році, ані те, що вони викрадали за період 2022-2023 року», — каже Дарина Підгорна.

Механізми повернення цінностей, за словами юристки, існують, але, наскільки вони дієві на практиці, стане зрозуміло лише після війни. Перший варіант: в мирній угоді, яка укладається після закінчення збройного конфлікту вказати, які саме Росія має повернути культурні цінності. РФ, відповідно до угоди, все має віддати. Але цей механізм, як каже Дарина Підгорна, працює лише в ідеальному світі.

«Є шлях через суд. Коли ми звертаємося до суду за фактом викрадення чи знищення культурних цінностей. Суд виносить рішення, що відбулося руйнування, переміщення, викрадення. Ось перелік цінностей, їхні назви. Сторона, яка викрала, будь ласка, повертайте. Або вона відшкодовує в іншому форматі втрачені цінності. Це може бути або надання цінностей за таким самим значенням грошовим або історичним. Або може бути грошова компенсація за зруйноване або викрадене майно», — розповідає юристка.

Ще один шлях — це співпраця з правоохоронними органами інших держав або з Інтерполом. Створюється електронний реєстр. В Україні на сайті НАЗК вже є розділ «Викрадена спадщина». Він наповнюється за рахунок об’єктів, про які достеменно відомо, що вони або були викопані під час археологічних розкопок, або були переміщені з музеїв. Тож, Інтерпол, Європол, національні прокуратури інших країн можуть внести цю спадщину до своїх «червоних списків». Якщо об’єкти з’являться на їх територіях, наприклад, на аукціоні, то через двосторонні угоди з Україною цю спадщину повертають.

«Для Росії немає нейтральних пам'яток»

Знищення в ході бойових дій та викрадення — ще не все, що країна-агресор робить з культурними обʼєктами. Частину пам’ятників російські загарбники просто знищують після окупації територій. В першу чергу це меморіали українським воїнам та доволі нейтральні пам’ятники жертвам Голодомору. Тільки в Іванівській громаді Херсонської області таких знищили чотирнадцять. Пропагандисти пояснюють свої дії тим, що начебто Голодомор є «символом політичної дезінформації».

Один із знищених пам'ятників жертвам Голодомору в Іванівській громаді Херсонської області. Фото: Окупаційна адміністрація

Експерти, в свою чергу, кажуть: для Росії нейтральних пам’ятників просто не існує. Власне, це пояснює, чому, наприклад, в Маріуполі знищили навіть мурал «Мілана». На ньому була зображена дівчинка, чия мама загинула після обстрілу мікрорайону Східний в 2015 році. До речі, це дуже непоганий маркер того, хто саме здійснив атаку на Маріуполь вісім років тому. Якби це були ЗСУ, Росія спеціально залишила би такий мурал.

«В Росії надзвичайно розвинена історична політика на територіях, які РФ в різні часи загарбала. І елемент боротьби з пам’ятниками, з історичною пам’яттю населення на цих територіях є надзвичайно важливим для встановлення ідеологічного контролю над окупованими територіями. Коли ми говоримо про знищення пам’ятників в Україні, це не тільки знищення якогось, скажемо так, матеріального об’єкту. Це одночасно знищення і заміщення історичної пам’яті населення на окупованих територіях. Відомо всім, які пам’ятники знищуються в першу чергу. Або пов’язані з російською агресією, або з російськими злочинами чи радянськими, або ж опором злочину», — аналізує мілітарний історик, голова ГО «Центр мілітарної історії» Василь Павлов.

 Наприклад, пам’ятники жертвам Голодомору Росія, вважають експерти, руйнує саме через те, що вони відтворюють пам’ять народу про тих, хто був знищений цілеспрямовано.

«Ми стикаємося з російською імперською політикою, яка вичищає будь-яку пам’ять про свої злочини. Це стара історія Росії зачищати історичну пам’ять тих народів, які вона захопила, і нав’язувати свої імперські наративи», — коментує історик, критик та куратор сучасного мистецтва Костянтин Дорошенко.

Другу світову війну насичують наративами сучасної

Заміщення пам’ятників, за словами експертів, — це звичайна типова практика для будь-якого загарбника, не тільки для Росії. За час окупації РФ встановила на захоплених територіях безліч своїх об’єктів, які об’єднані одним — війною та так званим героїзмом солдатів. Так в Донецьку цієї осені з’явився меморіал «Захисникам Донбасу» — два пам’ятники у центрі міста зі зброєю в руках. В Алчевську встановили дев’ять стел, присвячених металургам, які приєднались до армії РФ та загинули. Російське Міноборони стало основним ініціатором відновлення Савур-могили біля Донецка. Комплекс не просто реставрували, а й додали до нього сучасні мотиви — нові рельєфи, присвячені так званій «СВО».

Меморіал «Захистникам Донбасу» у центрі Донецька. Фото: «ДАН»

«На окупованих територіях за останні два роки Росія встановила величезну кількість пам’ятників, які пов'язані з сучасним загально російським наративом. Наприклад, з культом Олександра Невського. Але одночасно вони відновлюють весь радянський наратив, пов’язаний з роками Другої світової війни, в їх інтерпретації Великою Вітчизняною. Але що є характерним щодо радянського наративу боротьби з фашизмом. Вони додають наратив боротьби з нацистами, денацифікації. Тобто, намагаються приєднати сучасний наратив боротьби з Україною до більш сталого, більш звичного наративу боротьби з фашизмом в роки Великої Вітчизняної війни», — каже Василь Павлов.

До речі, відновлення пам’ятників Леніну, на думку Василя Павлова, — то скоріш діяльність українських колаборантів, які таким чином висловлюють свою незгоду з політикою декомунізації. 

«В російському наративі, в наративі Путіна Володимир Ленін є одним з негативних персонажів, тому що саме йому Путін, наприклад, приписує створення України», — каже Василь Павлов.

Меморіалу Саур-Могила. Фото: «ДАН»

«До цього не можна ставитися як до витворів мистецтва чи культурної спадщини»

пам’ятники виділяються великі, а опікується цими проектами Російське військово-історичне товариство. Його заснували у 2012 році указом Путіна з метою популяризувати військову історію. 

«На перший погляд, Російське військово-історичне товариство видається смішною структурою, яка іноді робить величезні некрасиві пам’ятники і говорить щось про фальсифікації історії. Однак за дев’ять років роботи через нього пройшло як мінімум 3,5 мільярда рублів, виділених із бюджету Росії через субсидії та нацпроекти, і близько 2,3 мільярда рублів приватних пожертвувань», — писала про товариство «Нова газета» напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну.

Зараз грошей, зважаючи на те, що треба маркувати так звані «нові регіони», виділяється ще більше. Саме це товариство — основний, так би мовити, меценат тих пам’ятників, які РФ встановлює на окупованих териториях. «Незагоєна рана Донбасу» — теж його проект. На відкриття об’єкта приїхали російські політики, які багато говорили про обов’язок, окремий народ та про «жертв української агресії» — тобто, транслювали меседжі, типові для пропаганди.

Меморіал «Незагоєна рана Донбасу» під Луганськом. Фото: Російське військово-історичне товариство

«Ми маємо приклад класичний, пропагандистський. Створення міфу “Луганська народна республіка”, вигадують якийсь окремий луганський народ, якого немає. Тому що в Луганську мешкають такі ж люди, які мешкають в Україні. Окремої Луганської національності немає. Це штучна історія. Таким чином людей в окупованому Донбасі доктринують міфологічними імперськими речами. Те, що там побудовано, я назвав би таким пострадянським маньєризмом навколо суміші російсько-імперського стилю та стилю соцреалізму в його викладі вже досить вихолощених брежнєвських часів. Це спекулятивний об'єкт», — аналізує «Незагоєну рану Донбасу» Костянтин Дорошенко.

За його словами, і цей пам’ятник, й інші, які зводить Росія, жодного стосунку до мистецтва як такого не мають, бо пропаганда не є мистецтвом. 

«Можна сказати, що це монументальний носій пропаганди. Це можна розглядати з точки зору історії пропаганди. Це можна розглядати з точки зору історії травм, які пережила Україна. І так аналізувати. Але до цього не можна ставитися як до витворів мистецтва чи культурної спадщини», — каже Костянтин Дорошенко.

Нинішнє мистецтво людиноцентричне, а головні герої об’єктів, які робить РФ, — війна та влада. Таким чином Москва, зазначає громадська та культурна діячка Катерина Чуєва, наслідує Радянський Союз, який маркував території подібними обʼєктами. 

«Те, що відбувається зараз, — дуже схожий процес з пам'ятниками радянського часу, тому що далеко не всі вони є витворами мистецтва. Більшість із них має абсолютно чітке ідеологічне навантаження. Вони встановлювалися масово по всій території країни і фактично маркували присутність російської і радянської влади на території України, таким чином ніби закріплюючи її», — коментує Катерина Чуєва.

Навіть техніки, які обирає Росія, — немов калька з радянської доби. Це не, наприклад, інсталяції, візуальні обʼєкти, які є чимось прогресивним. Це — мармур та залізо, чорні памʼятники-люди.

«Те, що пропонує Росія на окупованих територіях — повернення естетики радянського режиму і повернення підходу до того, як може працювати мистецтво. Це справді дуже не сучасні речі. Сьогодні, в 21 столітті, в цифровому столітті, яке пропонує велику кількість різноманітних підходів до меморіалізації, колаборації — це дуже застаріла практика. Тут просто ми підходимо до того, в чому взагалі головний сенс війни Росії проти України. Це війна минулого проти майбутнього», — резюмує Костянтин Дорошенко.

Що робити з російськими пам'ятниками після деокупації

Експерти бачать єдиний шлях для пам’ятників, встановлених Росією на захоплених територіях після їх звільнення. Це демонтаж.

«Ризикну припустити, що більшість таких об’єктів, вочевидь, будуть демонтовані, тому що з огляду на інструмент реалізації російським політичним режимом культури і мистецтва як фактично видів і інструментів зброї, тобто, інструментів війни і інструментів просування власне цього політичного режиму, вони, очевидно, не будуть сприйняті українським суспільством», — вважає Катерина Чуєва.

В той же час частину цих об’єктів пропонують зберегти в певних музеях з метою розказати, що відбувалося на окупованих територіях.

«Ці твори варто музеєфікувати, щоб у майбутньому вивчати, як працювала російська імперська пропаганда. Подібні пам’ятки треба вивчати. Ми мусимо пам’ятати свою історію, ми мусимо пам’ятати загарбників, тих, хто гвалтував нашу країну. Ми мусимо пам’ятати тих, хто хотів знищити нашу пам’ять», — каже Костянтин Дорошенко.

На його думку, до масштабного вторгнення Росії в Україну ще можна було дискутувати про естетику, наприклад, пам’ятників радянської доби. Але тепер ці знаки російської культури травмують людей, які пережили бомбардування або втратили своїх рідних. На окупованих територіях процес позбавлення спадщини РФ, вважають експерти, буде все ж таки складнішим, але він матиме місце, бо багато людей там досі мають проукраїнську позицію, чекають на звільнення та не приймають культурну парадигму РФ.