В Україні знають: найсолодший кавун — херсонський. До повномасштабної війни кожен третій кавун на прилавках був із Херсонщини. На самому початку повномасштабної війни регіон опинився під окупацією, фермери не могли працювати на своїх господарствах.
Восени 2022 року частково відновити роботу змогли лише близько 40 баштанних господарств. Ситуація для однієї з найродючіших областей України ускладнювалася ще й тим, що з 520 гектарів землі більшість було заміновано і придатних для вирощування територій залишилося близько 10%. Перший урожай після деокупації становив лише 5% від довоєнних показників — 1,5 мільйона тонн. І херсонський кавун став одним із символів визволення.
Одним із фермерів, хто повернувся до вирощування кавунів, став Андрій (ім'я змінено в цілях безпеки). До повномасштабної війни його сім’я мала господарство на лівому березі. Тепер же разом із братом він відроджує баштанництво на правому березі, поки їхній будинок перебуває під окупацією. «Новини Донбасу» публікують його історію.
Лівий берег — це не лише кавуни. У нас вирощували все: найсмачніші солодкі перці, соковиту полуницю, цибулю, моркву. Щороку в кожного господарства врожай був більшим, ніж можна було продати, тому й ціни були низькі. 40% усіх українських овочів та фруктів — це лівий берег. Так склалося, що в нас і земля родючіша, і люди справді люблять з нею працювати: ти з пелюшок навчаєшся всім азам аграрних робіт. А коли ти робиш те, що любиш, у тебе що хочеш буде рости.
Мій тато закінчив аграрний інститут у Херсоні, був головним агрономом у селі. Згодом вирішив робити своє господарство. Почав із невеликих теплиць із огірками, але вирощувати їх виявилося надто важко. А в нашому районі (він відомий редакції, але з міркувань безпеки ми не можемо його назвати, оскільки він все ще перебуває під окупацією і батьки Андрія залишаються там — Прим. ред.) ідеальні погодні умови для вирощування кавунів: вітер дує, коли період запилення, сонце пече, коли сезон дозрівання, під землею протікає вода з корисними мікроелементами. У 2012 році тато і брат почали вирощувати кавуни.
Кавунове поле в Херсонській області. Фото: Новини Донбасу
Я в молодості не дуже хотів працювати із землею та поїхав із села. Вивчився на юриста, жив та працював у Херсоні. Але я постійно ловив себе на тому, що на роботі дивлюся відео чи читаю статті про способи зробити врожай кращим і схрещуванні сортів. У результаті, коли тато з братом почали займатися кавунами, я все покинув і почав працювати з ними.
Ні хвилини в житті я не шкодував про це. Коли ти працюєш на землі, вкладаєш душу та бачиш від неї віддачу — це щастя.
Спочатку у нас було два гектари, потім чотири, шість, вісім — потихеньку дійшли до 56. Щоб ви розуміли, на одному гектарі ми вирощуємо 7000 кущів кавуна — це 60 тонн плодів.
Багато хто думає, що на лівому березі можна просто насіння в землю кинути, і виросте в тебе солодкий кавун. Але це якщо собі вирощуєш. А якщо в тебе промислові масштаби, то за таким урожаєм стоїть величезна робота. Кавун в одному місці можна садити раз на 5-8 років, тому щороку ми змінювали під них ділянку. Підготовчі роботи розпочинали у лютому, щоб у квітні вже висадити кавуни у землю. Потім треба постійно доглядати: розправляти листя руками, обробляти від комах, стежити за поливом, зрілі плоди близько 20 кілограм накривати травою, щоб вони не згоріли. І ще багато інших маніпуляцій треба зробити, щоб кавуни були по-справжньому смачними.
Розсада кавуна в теплиці. Фото: Новини Донбасу
У липні ми починали збір урожаю, зазвичай у цей час стоїть спека 35-40 градусів. Майже щодня до нас приїжджали машин 150, у кожній з них по 6 людей — вони завантажували врожай у фури.
Ми продавали кавуни по всій Україні і знали, кому що більше подобається: Харків любить маленькі кавуни, Львів — великі, Київ їсть усі. У нас було багато постійних оптових покупців. За вісім років повноцінної роботи ферми ми навчилися вирощувати одні з найсолодших кавунів на Херсонщині. Я пишався тим, що до нас покупець міг приїхати на поле, вибрати будь-який кавун, скуштувати його — і він буде смачний і не перестиглий.
Коли почалася повномасштабна війна, брат був на лівому березі у наших батьків, а я на правому, в селі Музиківка, у батьків дружини. Ми тільки закупили все для посадки кавунів і розширили поле до 70 гектарів, взявши землю і на лівому березі.
Але окупація тривала — і він роздав пророслі кавуни сусідам. У тестя мого було поле на правому березі, ми хотіли поїхати подивитися, що з ним, але нас не пустили російські військові. Заявили, що якщо поїдемо — нас просто розстріляють. Я знаю, що дехто давав хабар військовим і їздив спокійно після цього на свої поля, але ми не хотіли нічого їм давати.
З батьками і братом ми зідзвонювалися щодня. У них теж на землі працювали лише маленькі господарства, щоб прогодувати себе; людям не давали виїхати; на кожному кроці стояли блокпости, військові постійно перевіряли людей на вулицях. Якось зупинили й мого брата: він мав маленьку крамницю і він віз туди товар. Його машину перевірили і почали вимагати: «Віддавай цукерки, у мого начальника день народження». Брат спробував сперечатися, але військовий з автоматом почав кричати на нього. Цукерки довелося віддати.
Російська військова техніка в окупованому Херсоні. Вересень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу
Поруч із Херсоном є село Східне, там була велика ферма з курками. Через окупацію цих курей просто не було чим годувати, тому власники просили приїжджати та забирати птахів безкоштовно. Там я побачив одну з найстрашніших картин у житті: стоять шість ярусів кліток із курами, у них лежать уже мертві птахи, а ті, що ще живі, їдять свої яйця і одне одного. Сморід стояв страшний. Я взяв кілька відер яєць і поїхав до себе в село. Мене зупинила російська розвідгрупа, виволокли з машини, змусили роздягнутися до пояса — дивилися татуювання. Я пояснив, що просто яйця везу. Тоді вони схопили одне відро яєць і побігли. Я так і не зрозумів, чого було бігти, у мене ж ніякої зброї не було.
У нас залишилося близько 1000 яєць, ми з дружиною повезли їх у Херсон. Просто зупинилися у центрі та почали продавати десяток по 20 гривень. Люди почали буквально битися за ці яйця, плакати, кричати — у місті тоді майже не було їжі, а що була, коштувала непідйомних грошей. Ми не встигали навіть у кульки по 10 яєць розкладати, віддавали просто в руки. Черга була нескінченна. Хтось навіть почав кричати, щоб ми ціну підняли, інакше люди один одного повбивають. Моя дружина після цього плакала, та й я сам у шоці був.
Я став постійно возити в місто їжу з сіл. Щось ми робили самі — наприклад, бринзу; тесть вирощував огірки. Знайомі з іншого села, хто сам боявся їхати до Херсона через військових, дзвонили, пропонували свої молоко і м’ясо. Я їх викуповував і продавав за тією ж ціною в Херсоні.
В одну із таких поїздок мене зупинили російські військові. Перевіряючи мої документи, один із них зацікавився моїм годинником Xiaomi, який вимірює пульс, і вирішив його забрати, заявивши: «Там може бути GPS навігація, через нього ви щось можете передати українським військовим». Я із принципу не хотів їх віддавати, сказав, що це подарунок дружини. Годинник мені залишив, але заявив, що моя машина в розробці і забрали її. Це був великий Ford на дизелі, міцна, хоч вже й старенька машинка. Військові запевняли, що після перевірки я зможу її забрати, але тоді вже зрозумів, що більше її не побачу. Мене завантажили в мою машину і повезли у бік мого села. Зі мною їхали молоді хлопці з «ДНР», які всю дорогу розповідав мені, який «Зеленський клоун» і що за два тижні вони всю Україну «звільнять». А я нічого не міг зробити: ми в замкнутому просторі, у нього автомат. Довелося зчепити зуби і просто чекати, доки приїдемо. Мене висадили посеред поля. Ще два кілометри я йшов пішки і думав: «Дякую, Боже, що машину забрали, а не життя».
Проросійська наклейка в окупованому Генічеську, Херсонська область. Вересень 2022 року. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу
Роботи не було, постійно обстріли, перевірки. Дружина мені сказала: «Усі почали виїжджати, давай теж поїдемо». Тесть навідріз відмовився, мовляв, зі своєї землі не піде. 9 квітня 2022 року ми поїхали в Миколаївську область. Брат виїхав із лівого берега в червні. Ми почали жити під Одесою, у Чорноморську. Наші батьки, як і батьки моєї дружини, відмовилися залишати свій дім.
Брат запропонував займатися у Чорноморську кавунами на перекупці, на Одещині у нас були клієнти, які нам довіряли. Ми поїхали дивитися, як там вирощують кавуни та просто взялися за голову: вже липень місяць, а у них кавуни лише по 5-6 кілограмів! У нас на той час уже по двадцять кілограмів наливні лежали і чекали, коли їх з'їдять. Та й на смак: ці кавуни були солоними, бо там морська вода поруч. Ціни тоді були просто величезні, бо альтернатив не було, Херсонщина не могла нічого продавати, а як улітку кавун не поїсти? Нехай і війна йде, але кожному хочеться зберегти хоч якусь частину нормального звичного життя.
Весь цей час ми з братом постійно говорили, як приїдемо додому і знову вирощуватимемо кавуни. Навіть сказали хлопцям, у яких орендували землю на лівому березі на початку 2022 року, що вже 2023 року повернемося вирощувати кавуни. Я був менш оптимістичний: знав, що повернуся, але не був певен, коли. Мені так було простіше: нехай краще мене здивують, ніж я віритиму в те, чого ще довго не станеться.
А потім звільнили правий берег.
Херсон у перші дні після звільнення. 14 листопада 2022 року. Фото: Новини Донбасу
У тестя на правому березі було поле 10 гектарів, я попросив його знайти ще 10, щоб знову почати вирощувати кавуни — ми з братом навіть не думали займатися чимось іншим. За тиждень після деокупації Херсона ми вже були там.
Дружина на той момент вже була вагітна і залишилася в Чорноморську. Зараз вона з дитиною поки що живе у відносно безпечному місці на Миколаївщині, я намагаюся з ними регулярно бачитися.
Після деокупації поля, що ближче до Миколаєва, усе було в мінах. У знайомих, хто повертався до роботи, колеса сільгоспмашин відривало, і комбайни вибухали, і загиблі працівники є. Мій знайомий обробив 100 гектарів землі, нічого не знайшов. Він повністю був упевнений, що там все чисто. Приступив до робіт, і вибухнула техніка. Дякувати Богу, всі живі залишилися. Ця міна, мабуть, була глибоко, тому її не помітили. Таке може статися з кожним із нас. Дуже важко морально після вибухів на своєму полі працювати.
Обробка полів у Херсонській області. Фото: Новини Донбасу
Нам пощастило, наші поля були ближче до Херсона, де не було активних бойових дій. У нас мін не було, але були уламки ракет. Коли у грудні 2022 року ми приїхали вперше оглядати поле, знайшли ракету, яка не розірвалася. Викликали саперів, вони сказали, що це не бойова частина, накрили її плівкою, написали «Не підходити» і поїхали. Тесть не довго думаючи, взяв 40 метрів каната, прив'язав до трактора і витягнув її з землі. Таке життя фермера всередині війни — якщо точно знаєш, що снаряд не вибухонебезпечний, забираєш сам. А що нам залишається робити? Нам треба якось продовжувати роботу.
На той момент ми вже так звикли до війни, що спочатку не помітили, що на полі біля дороги лежить бойова граната — такі речі стали просто фоном життя. Тільки на другий місяць ми її помітили, викликали військових, щоб вони її забрали. Ми досі знаходимо якісь уламки. Ми й досі знаходимо якісь уламки. Це не тільки те, що залишилося після окупації, нас закидають мінами з дронів. У нас було таке — вранці я їхав на поле, побачив дванадцятирічного хлопця. Я повертаюся ввечері і дізнаюся, що він наступив на міну, у нього травма ноги. Я їхав тією ж дорогою, мені просто пощастило, що цю міну скинули пізніше, ніж я виїхав. Хлопця відвезли на лікування до Німеччини.
Існує розроблений механізм для працівників сільського господарства на деокупованих територіях. Для початку потрібно переконатись, що зроблено все можливе для безпечної роботи.
Потрібно зібрати якнайбільше інформації — поговорити з органами влади, ДСНС, сусідами.
Не можна самостійно перевіряти потенційно заміновані території. Навіть якщо здається, що на поверхні землі нічого немає, боєприпаси, що не розірвалися, можуть «сидіти» глибоко під землею. Вони все ще можуть здетонувати. Часто протитранспортні міни оснащені пасткою. При переміщенні або наближенні до міни пастка спрацьовує на пішохода.
Дзвінок за номером «101» — перший крок до розмінування.
Хто може оформити повідомлення:
Кому подають запит:
Повідомлення про заявку має бути подано щонайменше за 3 дні до запланованого проведення робіт.
Повідомлення має містити інформацію:
А далі залишається чекати. Пріоритетність тієї чи іншої заявки визначають органи влади.
Контрольований підрив знайдених у полі вибухонебезпечних предметів, Херсонська область. Фото: Новини Донбасу
Ми думали, що обробити 20 гектарів землі втрьох буде легко. Виявилося зовсім не так. Насіння було дуже важко знайти, всі наші постачальники залишилися на лівому березі під окупацією. Ми довго шукали потрібні добрива, техніку та людей. Вдома ми мали бригади, з якими ми завжди працювали, а тут ми шукали хлопців по селах, самі привозили їх до Музиківки. І все одно людей не вистачало, половину робіт довелося робити самим. Дороги після військової техніки росіян були в жахливому стані, наші машини дуже швидко вбивалися. Всю зиму ми займалися пошуками та закупівлями. Землю ми сяк-так змогли зорати тільки в лютому. Робота в полі теж стала складнішою: у нових працівників не було досвіду з кавунами, їх потрібно було вчити, багато чого доводилося переробляти. Я практично не вилазив із полів.
Плюс працювати було небезпечно: під час обстрілів люди тікали з відкритого простору. Неподалік поля наші військові підривали знайдені міни — ці звуки теж лякали робітників. У нас, звичайно, не як у Херсоні, де обстріли просто постійно, але все одно важливо всім залишатися напоготові. Дякувати Богу, у нас по полю ще прильотів не було.
У червні 2023 року росіяни підірвали Каховську ГЕС, основні наслідки припали на лівий берег. Наші з братом батьки опинилися в безпеці, вони живуть на пагорбі, але багато знайомих тоді постраждали. Наші поля на лівому березі опинилися в безпечній зоні, але підземні води, які поїли наші кавуни, зменшуються досі з кожним днем. Ми на правому березі боялися, що вода або сильно підніметься, або сильно впаде. На ділі ми зіткнулися з іншою проблемою: забруднена вода принесла нам сіль. Щоб очистити кореневу систему, довелося закуповувати іспанські препарати.
Незважаючи на всі труднощі, 2023 року ми зібрали перший урожай. Клієнтська база у нас також наполовину спорожніла: раніше ми продавали через перекупників, майже половина з них були азербайджанці, які поїхали на початку повномасштабної війни. Я знайшов одного перекупника через групу баштанників у фейсбуці. Коли він приїхав, я зрозумів, що це мій знайомий скупник, у мене просто не зберігся його номер. Я коли його впізнав, мало не розплакався від радості — такий привіт із того життя. Він спробував кавун і сказав: «Нарешті повернувся справжній херсонський кавун!»
Херсонські кавуни. Фото: Новини Донбасу
Наше господарство було одним із перших, де після звільнення знову почали вирощувати кавуни. Щойно люди дізналися, що на Херсонщині знову є кавуни, почали їх купувати і кавуни швидко скінчилися. Це дозволило нам окупити всі вкладення.
Я все одно був не до кінця задоволений смаком. На лівому березі у мене був найшикарніший кавун у світі, а тут шикарний, але не дуже. Хоча всі клієнти казали, що кавун — цукор. Але я знаю що таке справжній цукор, і він поки що залишається в заручниках у орків.
Легше на другий сезон не стало, але ми не здаємось. Цього року ми вирішили розширити своє господарство, орендували вже 46 гектарів. Знайшли, як нам здавалося, землю, дуже схожу на ту, що в нас була на лівому березі — там ближче до підземних вод. Але цього року з'явилося багато птахів. Вони знайшли, де у нас крапельна стрічка для постійного поливу, та дуже полюбили прилітати туди по воду. Це літо було зовсім без дощів, я розумію, що вони хочуть пити, але вони псують мої кавуни. Буквально щодня доводиться після них ремонтувати.
Люди, які працюють у полі, так звикли до війни, що навіть якщо за 300-400 метрів від них прилітає, вони вже не тікають ховатися, просто падають на землю. У мене почали працювати колишні військові. Наприклад, є багатодітний батько, котрий після деокупації [Херсона] служив під Мар'їнкою. Він реагує на вибухи дуже спокійно та заспокоює інших словами: «Це вихід, а це вже прихід».
Ми продовжуємо знаходити уламки на полях. Вже знайшли п'ять дронів — передали їх українським військовим, вони розберуться, що з ними робити.
Якщо минулого року кавунових господарств у Херсонській області майже не було, то тепер вони подивилися на наш приклад, побачили, що кавуни, як і раніше, приносять прибуток, і почали саджати, хто гектар, хто десять. Не у всіх усе склалося, бо є нюанси, які дуже складно з першого року виявити — кавуни завжди вирощували на лівому березі, люди з правого берега досвіду майже не мають. Багато в кого кавуни згоріли через сильну спеку. А в когось усе вийшло з першого разу.
У нас цього року партія кавунів поїхала навіть до Києва — ми змогли виростити його до тих термінів, які були нормою до повномасштабної війни. Вийшло навіть збільшити обсяги врожаю: є ділянки, де ми зібрали 55 тонн з гектара. Цього сезону кавун вийшов реально смачним, навіть я майже задоволений. Але це все одно не той, що ми вирощували на лівому березі. Справжній херсонський кавун з лівого берега — це частина мого серця.
Кавунове поле в Херсонській області. Фото: Новини Донбасу
Нині ми не можемо будувати якихось конкретних планів. Ми точно продовжуватимемо вирощувати кавуни на правому березі, вже орендували землі. Я думаю про те, щоб спробувати вирощувати виноград. Є надія, що скоро будуть якісь новини про лівий берег, для нас усе залежить від цього.
Мої батьки ще залишаються під окупацією, навідріз відмовляються залишати свою землю. Вони розповідають, що майже всі люди, які на нас працювали, зараз працюють у школах чи місцевій Раді — коротше, стали колаборантами та працюють на роботах, де вони не мають досвіду. Російські військові досі постійно приходять з обшуками додому.
Ми з батьками зідзвонюємося щодня, про всяк випадок намагаємося не переписуватись, а якщо мама починає розповідати про прильоти, я її гальмую — раптом прослуховують і заберуть маму кудись на підвал за такі розмови. Сплять мама з татом погано, у них почалися проблеми із тиском. Медичної допомоги там практично немає, тож ми переправляли батькам ліки.
Я дуже чекаю на деокупацію лівого берега. Кожен із нас чекає. Як тільки його звільнять, я вже наступного дня там буду. На жаль, навіть якщо ми уявимо, що цієї осені звільнять лівий берег, наступного року буде дуже мало кавунів: знищено мости, дороги немає, води немає, ГЕС зруйновано, людей немає, там буде така кількість мін, що уявити страшно.
Ми зможемо заново все налагодити і повернути, але на це потрібно багато часу. Попри це, я знаю точно, що рано чи пізно ми знову будемо вирощувати кавуни на своїй землі.
Переможемо цензуру разом!
Як читати «Новини Донбасу» на окупованих територіях