«Якщо ти з ТОТ, то ти не тот»: як переселенців поділили на «своїх» і «інших» в питанні отримання компенсацій за зруйноване житло

Вже майже чотири роки триває повномасштабна війна. Майже стільки ж для деяких українців тягнеться стаж їх бездомності. І таких з кожним днем стає все більше. Чи є у них перспективи отримати від держави компенсацію за втрачене житло?

Якщо ти з окупації, тобі не пощастило?

Історія законотворення в Україні щодо компенсації за зруйноване чи пошкоджене під час повномасштабного вторгнення житло бере початок з ухваленого в 2023 році Закону № 2923-IX, який започаткував механізм відшкодування через портал Дія, впроваджуючи житлові сертифікати.

Про обнадійливі перспективи українцям тоді повідомила в ефірі телемарафону «Єдині новини» очільниця Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Олена Шуляк. Зокрема вона зазначила: «Після внесення інформації до реєстру пошкодженого і зруйнованого майна, з використанням цифрових інструментів комісією буде виготовлений житловий сертифікат. Власник його зможе обміняти на квадратні метри в будь-якому населеному пункті. Людина сама обирає, де вона хоче мати свою домівку. Це може бути квартира, чи приватний будинок. Також можна обрати: це буде помешкання на первинному чи вторинному ринку нерухомості, чи буде це інвестування в об’єкт будівництва, який на стадії зведення і ще не введений в експлуатацію».

Я особисто була свідком, як ці обнадійливі слова спонукали переселенців до запеклих, але ж приємних дискусій. Цілком серйозно люди обговорювали, на квадратні метри в якій області краще обміняти сертифікат і якому, первинному чи вторинному, ринку нерухомості надати перевагу. Вони щиро повірили в гарну промову.

З тих пір дійсно багато хто отримав підтримку від держави на відновлення зруйнованих чи пошкоджених об’єктів нерухомості, але серед них точно немає тих українців, оселі яких залишилися на ТОТ, а самі вони хто з 2022 року, хто пізніше практично стали безхатченками. Проте, напередодні 2025 року все ж замайоріла надія на справедливість, коли Верховна Рада України ухвалила в цілому законопроєкт №11161, який спрощує процедуру призначення компенсації за знищене чи пошкоджене майно, що розташоване на територіях ведення активних бойових дій або тимчасово окупованих РФ. На жаль, душевне піднесення переселенців тривало недовго — президент Володимир Зеленський так і не підписав цей законопроєкт. Причина, здається, на поверхні — під час війни всі гроші повинні йти на посилення обороноздатності держави. Тоді чому ж інші громадяни, оселі яких на підконтрольній території, отримують допомогу? Відповідь завжди напоготові: бо на ТОТ неможливо з’ясувати, чи дійсно житло зруйновано, постраждало і в якому ступені.

Тоді наступне питання — навіщо це з’ясовувати? Навіть якщо житло вціліло, але знаходиться в окупації, людина, виїхавши до вільної України, все одно його втратила. Швидше за все, безповоротно. Саме такі перешкоди часто змушують переселенців або повертатися в окупацію, або залишати країну. 

Не дивно, що у соціальних мережах невпинно точаться дискусії на тему справедливості й рівності прав громадян України в залежності від територіальної ознаки. В групі активних маріупольців навіть народився гіркий слоган «Якщо ти з ТОТ, то ти не тот».  

Як люди опинилися в такій біді, на що сподіваються і що збираються робити, подивимось на прикладі мешканців двох окупованих міст Донбасу —  Бахмута та Маріуполя.

Героїчна фортеця Бахмут: «Краще сподіватися, аніж бухтіти»

Молодий хлопець на ім’я Денис останній раз був вдома в Бахмуті в січні 2022 року. Йому дуже пощастило, бо не застав там ані початок війни, ані дике знищення міста, ані його окупацію. Тільки зі слів батьків знає, що спочатку все було тихо, хоча люди потихеньку стали виїжджати, а магазини закриватися. Все стало значне гірше після захоплення Попасної. «Тоді росіяни взялися за Бахмут всерйоз: бомбування почалися з північно-східної сторони і швидко перейшли на все місто. Через хронічні обстріли у батьків стало гірше зі здоров’ям, у мами відбувся інсульт. Місяць вона лежала у лікарні, навколо якої вибухали снаряди. Батьки поїхали з Бахмуту, практично нічого з собою не взявши.

Про долю нашого родинного житла нічого не відомо. Але вірогідність в 99%, що воно зруйноване. На отримання компенсації батьки, звісно, ще мають надію. Між тим особисто я в це не вірю, бо гроші з бюджету випаровуються. Батьки подали заяву, але відповіді так і не отримали. Тож, купили собі недорогу хатинку в селі. Але, звісно, компенсація за втрачене житло залишається дуже актуальною».   

У бахмутянки Наталії квартира дуже пошкоджена — вибиті вікна, двері, розбиті «до стану молекул» всі меблі та техніка. Після того страшного нищівного прильоту, від якого загинули сусіди, вона з донькою та онукою покидали житло й саме місто поспіхом, бо задача була одна — врятуватися. Їхали, як то кажуть, без огляду, головне — подалі від війни. Осіли в невеличкому селі під Кропивницьким, орендують стару хату, намагаються щось заробляти.

Про Бахмут Наталія воліє згадувати якомога менше, бо досі дуже болісно і страшно. Щодо компенсації за втрачене майно, жінка дуже розраховує на владу: «Вони ж не можуть кинути нас напризволяще! Мабуть, як тільки знайдуть необхідні гроші, то обов’язково нам виплатять. Чи ні? Не може ж бути, що ми, українці, у власній державі залишимося без допомоги і справедливості. Я в неї вірю!».

Мешканець Бахмуту Євген працював в одному з медіа і жив з мамою на західних околицях міста в трикімнатній, двоповерховій сталінці. Згадує, що місце було дуже гарним — поруч великий ставок, алея троянд і недавно відремонтований будинок культури, який, до речі, росіяни підірвали весною 2023-го. Але на той час Євген з мамою вже покинули місто, бо неможливо було терпіти нескінченні обстріли та безсонні ночі. Вони й досі достеменно не знають, що з їхньою оселею. Євген каже, що він постійно відстежує по відео, що відбувається з рідним містом, але ні разу не бачив свого будинку. Зараз чоловік живе і працює у Харкові. Спочатку його дуже зігрівала думка, що Бахмут недалеко, в мирні часи якихось 3-4 годині на автобусі і ти вдома, тож, якщо ситуація покращиться, можна буде туди їздити, робити репортажі…

Фото: Вільне Радіо

Щодо сподівань земляків на компенсацію за втрачене майно, Євген зазначає:

«Механізм Е-Відновлення виник тільки в 2023 році, до цього нічого іншого не існувало і сподіватися не було на що. Це вже потім, коли місто захопили, усі почали, так би мовити, бухтіти: «А як же ми? А нам нічого!». Але ж я розумію: все, що ми можемо зробити, це зареєструвати свої квартири у відповідних українському, потім в міжнародному реєстрах. Ми з мамою за порадою юриста ще в поліцію подали заяву про руйнування, там навіть впровадження відкрили за статтею “Порушення звичаїв війни». Проте слідчий сказав, що поки неможливо вести розслідування, бо немає доступу до тієї території».

За словами Євгена, бахмутяни на зустрічі з мером Олексієм Ревою наполегливо запитують «Де нам жити? Коли буде компенсація?». Але ж відповіді на це в компетенції не міської, а державної влади. То, можливо, тільки й залишається що чекати підпису президента під прийнятим більше року тому законопроектом №11161, який дає надію на справедливість.

Фото: Вільне Радіо

Східний форпост Маріуполь: «Держава вдає, що нас немає»

Маріупольські підприємці Ольга та Сергій у лютому 2022 року були вже пенсіонерами, але підробляли, маючи дві точки на одному з невеличких ринків. Обидві були розграбовані ще 25 лютого, а будинок подружжя вщент знищений обстрілами. Вцілілою  залишалася квартира доньки, а що з нею трапилося після, подружжя не знає, бо в перший ж день війни поїхало з міста. Донька працювала в поліції й відправила батьків з малим синочком евакуаційною колоною до Запоріжжя. Чотирирічний Марк дуже боявся обстрілів і прокидаючись уві сні, казав: «Ми всі помремо!». Тож, дідусь з бабусею попрямували далі на більш безпечний захід. Приїхали до Чернівців, три місяці мешкали у школі, потім хтось пустив безкоштовно пожити у своєму будинку, але ж без тепла та газу. Літні люди разом з онуком з тих пір ніяк не можуть знайти собі житло, в якому б можна було затишно існувати не за всі гроші світу. Тож, 64-річний Сергій бідкається: «Втратили ми все. Нічого не маємо, надії — також. Здається, життя зупинилося!».

В перші роки блукання по світу подружжя ще мало надію на якусь компенсацію від держави за втрачену нерухомість, а зараз навіть розмови про це дратують, бо шлях від надії до відчаю вже пройдено.

Жінка на ім’я Воля в Маріуполі працювала фармацевткою в приватній аптеці, неподалік від багатоповерхівки, де разом з чоловіком, 5-річним сином та 12-річною донькою мешкала у власній квартирі. Коли почалося вторгнення, Воля щодня залишала дітей вдома, а сама йшла на роботу, бо люди потребували ліків та медикаментів. Жінка працювала до останньої можливості:

«Було так страшно! Від вибухів все здригалося, а аптека майже повністю із скла! Діти сиділи вдома самі, старшій було дуже лячно, це малий ще нічого не розумів: ну подумаєш — без світла і будинок хитається!».

Після 3-го березня Воля з родиною спустилися у підвал, ще не здогадуючись, що проживуть там цілих три тижні, виїдуть останніми з усіх його мешканців, перетнуть більше двадцяти блокпостів, а потім будуть тинятись по Україні в пошуках місця, де можна пережити важкі часи. 

«Нам вже нікуди повертатися. Навіть обвуглене житло окупанти не дали наостанок подивитись,  —  сумно каже Воля. — Будинку нашого вже немає. Та навіть якби був, як жити при окупантах?!  А придбати щось натомість в Україні нам не світить, бо держава допомагає тільки тим, хто має житло на підконтрольній території, а нас немов би і нема».

Мешканець Маріуполя Євген якийсь час після нападу перебував з дружиною у власній квартирі в Центральному районі. Згадує, що 2 березня вже не було світла та води, температура у квартирах знизилася до п’яти градусів, а 3-го березня вперше обстріляли його житловий район неподалік  «Азовсталі». Але це були квіточки, бо попереду чекали нові обстріли, контузія, потрапляння під завали, загибель родича, допомога пораненій жінці з дітьми, дні без їжі та води, тривале перебування у підвалі.

«Рано-вранці 20 березня я вийшов у наш двір і побачив, що майже всі будинки навколо спалені до тла, а з деяких квартир досі вириваються язики полум’я. Вціліли лише два будинки — наш і сусідній. А о 14 годині знову почався обстріл. До нашого під’їзду увірвалася група кадирівців, які грубо почали виганяти мешканців із квартир. Нас просто виштовхнули, навіть не давши зібрати необхідні речі... Щойно я повернув за ріг, побачив, що нашого будинку більше немає... Так, ми втратили все, що в нас було».

З Маріуполя Євген виїхав 30 квітня, в травні він вже був у Києві. В свої 57 років чоловікові довелося починати життя з нуля, як майже усім українцям зі статусом ВПО. Боротьба за відновлення справедливості по відношенню до так званих переселенців, стало його особистою справою. Коментуючи ситуацію з повною відсутністю компенсації за втрачене житло для людей з ТОТ, пан Євген каже прямо: «Ми маємо в Україні порушення рівності прав людей залежно від місця проживання».

Обмеження прав за територіальною ознакою

Прізвище вищезгаданого пана Євгена з Маріуполя — Сосновський. Його знає не тільки переселенська спільнота, які апелює до звичайної, але ж небайдужої людини, як до останньої інстанції, а й державні посадовці, бо до багатьох з них Сосновський звертався безпосередньо. Зокрема, до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця. А недавно пан Євген опублікував на своїй сторінці у Фейсбуку відкритий лист до прем’єр-міністерки Юлії Свириденко, в якому звернувся з проханням не залишати переселенців з окупованих територій поза програмою «єВідновлення».

Зокрема, він нагадав прем’єрці про її власний допис на офіційній сторінці у ФБ від 23.10.25, де вона розповідала, про приклад швидкого отримання державної компенсації за знищене житло Валентиною Троян, мешканкою села Нова Полтавка, що на Донеччині. Судячи з розповіді, пані Валентина, знаходячись в Полтаві, побачили відео, на якому було видно, як російські військові знищували її будинок. Жінка не розгубилась, подзвонила в поліцію, щоб зафіксувати руйнування, зібрала необхідні документи і подала заявку на компенсацію через програму «єВідновлення». Знайомі допомогли провести дистанційне обстеження будинку за допомогою дронів. Розглянувши ці дані, комісія ухвалила рішення про компенсацію. Уже через 5 днів на рахунок Валентини надійшли кошти — 3,6 млн грн.

Вражений прикладом такого швидкого й ефективного вирішення проблеми окремо взятої переселенки, пан Євген докладно розповів Юлії Свириденко власну історію, додавши фото та відео свого зруйнованого будинку, момент його знесення окупантами та навіть супутникові знімки Маріуполя від 08.08.2024 року, на яких чітко видно, що на тому місці, де колись стояв будинок з адресою: м. Маріуполь, пр. Металургів, 85 наразі розташована звичайна парковка (це є наразі у додатках Google Maps і Google Earth).

Наприкінці свого звернення маріуполець Євген Сосновський задав прем’єр-міністерці Юлії Свириденко абсолютно слушне питання:

«Чим я, як громадянин України, відрізняюсь від пані Валентини Троян, яка отримала державну компенсацію у розмірі 3,6 млн за 5 днів, а я вже четвертий рік не можу навіть подати заяви на отримання компенсаційного сертифіката? Хіба наявних доказів, які підтверджують повне знищення будинку за адресою: м. Маріуполь, пр. Металургів, 85, недостатньо для того, щоб відповідна комісія прийняла рішення про виплату компенсації? 

Скріншот Євгена Сосновського

Чи має пані Валентина Троян статус УБД або особи з інвалідністю внаслідок війни, яка дозволяє їй отримати житловий сертифікат першочергово за 5 днів? Я радий за пані Валентину, що вона отримала його. Але чомусь програма «єВідновлення» для "ВПО з ТОТ", яка, можливо, запрацює у майбутньому, вже зараз передбачає розділення людей на категорії? Причому навіть цивільні особи, які отримали інвалідність внаслідок війни під час бойових дій у тому ж Маріуполі, наразі викреслені зі списку тих, хто має право на першочергове отримання "житлового ваучера" (згідно з підписаною Вами постановою №1176). У той же час для постраждалих на підконтрольній території таке розділення на категорії відсутнє (що підтверджується наведеним Вами прикладом з пані Валентиною).

Зруйнований Бахмут. Фото: Соцмережі

Чому пані Валентина Троян з села Нова Полтавка отримує сертифікат на суму 3,6 млн грн, а для біженців з ТОТ уряд вже зараз обмежує майбутню суму виплати у розмірі 2 млн. Чи Ви вважаєте, що квартира в центрі півмільйонного міста Маріуполь, де росіяни зараз продають квартири по 80-120 тис. доларів, коштує менше, ніж будинок пані Валентини у селі Нова Полтавка?».

Фотоколаж Євгена Сосновського

До цього звернення на адресу керівниці українського уряду охоче б приєдналися й інші ВПО, яких з початку повномасштабного вторгнення чують тільки ж такі самі переселенці.

Наприклад, як пані Богдана з Бахмуту:

«Ще з квітня люди мені дзвонять і питають: що я повинен підписати, щоб, наприклад, відмовитись від своєї квартири у Бахмуті та отримати якусь компенсацію. Але ж закон №11161 ще не набрав чинності, немає розробленого механізму урядом як саме це все буде відбуватися».

Чи як пані Олена з Маріуполя:

«У 2014 втратила будинок і бізнес (зелений туризм) в Широкіно на березі Азовського моря, у березні 2022 — шикарну двокімнатну квартиру в центрі Маріуполя з видом на море. Не отримала жодної компенсації ні за Широкіно, ні за Маріуполь. Що далі?».