Терпіння на межі: Іран на порозі революції

Ситуація в Ірані вкрай напружена. В країні уже кілька місяців не стихають протести, наймасштабніші за останні чотири десятиліття. Люди вперше відкинули страх та виходять на вулиці з вимогою свободи. Багатьох учасників акцій непокори ув’язнили, деяких стратили. Терор призвів і до жертв, загиблих — більш як пів тисячі. Але змусити протестувальників упокоритися владі не вдалося, мітинги тривають.

Детальніше про ситуацію з правами людини в Ірані — у новому проєкті «Обличчя свободи». «Новини Донбасу» публікують матеріал в рамках партнерства.



«Я заплакала, коли вперше побачила кадри, як дівчина кидає свій хіджаб у вогонь на знак опору режиму», — згадує журналістка баварського радіо Шахрзад Остерер.

Щойно почалися протести, Шахрзад стали надсилати повідомлення з фотографіями та відео з Ірану.

Спочатку це робили друзі, а потім і зовсім незнайомі люди — усі вони просили розповісти світові правду.

«В Ірані безправні жінки, діти, люди з LGBTQ-спільноти. Будь-кого можуть ув’язнити лише через сексуальну орієнтацію. Так, людину можуть повісити або стратити лише за те, що вона гей чи лесбіянка. Немає прав у національних меншин. Скрізь цензура! Уряд контролює будь-який аспект приватного життя», — розповідає Шахрзад Остерер.

Журналістка Шахрзад Остерер. Фото: «Обличчя свободи»

У 19 років журналістці пощастило вибратися з Ірану, розпочати кар'єру в Європі. Тут, у Німеччині, Шахрзад, звичайно, може без побоювання говорити все як є. Але на батьківщину їй тепер дорога назавжди закрита. Інакше — одразу в'язниця.

Шахрзад пояснює: «Іран — третя країна (після Китаю та Північної Кореї) за кількістю ув’язнених журналістів. Варто лише виступити з критикою влади — й одразу кинуть за ґрати. Багато моїх колег опинилися у в’язниці, особливо останніми місяцями. В Ірані немає свободи слова та преси».

Саме тому багато моторошних історії світ дізнається лише тоді, коли людям вдається втекти з країни. І таких чимало. З кінця 70-х років з країни виїхали, за різними оцінками, до 3 млн іранців! За цими сухими цифрами — особисті трагедії. Адже часто люди паралізовані страхом і біжать, залишаючи абсолютно все (роботу, дім, друзів та рідних), детально нічого не продумують і не планують, вони вирушають у невідомість, у порожнечу. Перебираються нелегально гірськими стежками або морем. Мухамед Канлаві — волонтер, громадський та політичний активіст, розповідає те, що неодноразово чув від біженців: «Вони платять тисячі, щоб подолати кожну ділянку шляху. Іноді застрягають десь на 2–3 місяці, доки знайдуть, як рухатися далі. І потім знову потрібні гроші! Переправляються старими човнами, часто по 10–12 людей на борту. І трапляються трагічні випадки, судна не розраховані на такий вантаж, вони тонуть».

Як правило, у Європі нелегальні мігранти опиняються уже без грошей та документів, буквально в одній сорочці. І це ті, кому ще поталанило. Серед країн Євросоюзу найбільше біженців прихистила Німеччина. Кілька тисяч втікачів із Ірану — лише за два останні роки.

Хасан — один із іранських біженців, які тільки-но приїхали. Він досі наляканий, здригається від кожного гучного звуку і за звичкою постійно оглядається... В останній момент просить нас змінити його ім'я і не показувати обличчя. Але навіть попри такі безпекові заходи Хасан попереджає, що розповісти про усі жахи все одно не зможе (настільки травматичний його досвід): «Мене всіляко принижували, знущалися і фізично, і морально. На моїх очах людей били. У тюремників були металеві прути, якими вони й гамселили по тілу».

Іранський біженець Хасан. Фото: «Обличчя свободи»

Щойно в Ірані спалахнули протести, Хасан вийшов одразу. Його заарештували і три місяці тримали за ґратами разом із тисячами таких же незгодних. Щоб витягнути сина із в'язниці, його родина продала все. Хасана викупили за 7 тис. доларів (для Ірану це величезні гроші) й одразу вирішили, що йому треба терміново тікати із країни. Куди завгодно, будь-якими шляхами.

«Це було дуже складно. Я вирушив до турецького кордону, там знайшов того, хто потай переводить людей через межу. Спочатку незаконно потрапив до Туреччини, а далі провідник радив узяти невеликий човен, дав мені контакт. Однак я нічого так і не знайшов, і мені порадили добиратися самостійно. Довелося шукати інших людей, вони допомогли мені переплисти до Греції», — ділиться Хасан.

Але відкупитися від в'язниці, як Хасан, для іранців зовсім не означає стати вільними. Опинитися за ґратами знову можна будь-коли. Сотні таких історій знає та публікує Бардіа Ростамі. Вчений, доктор наук, він навіть для Німеччини успішна зайнята людина. Та жити суто наукою, коли на Батьківщині відбуваються такі події, неможливо. Бардіа коментує ролик зі своєї сторінки в інстаграмі: «Хлопчику, який на цьому відео, лише 10 років. Він просить допомогти витягнути його батька з в'язниці, бо той невинний».

У Бардіа в Ірані під арештом двоюрідний брат. За що чому? - Впізнати неможливо. Вартові приходять за людьми додому, вночі, забирають навіть за «лайки» у соцмережах та безневинні коментарі. А сім'ям часто навіть не кажуть, де їхні рідні.

Вчений Бардіа Ростамі. Фото: «Обличчя свободи»

«Поліція просто хапає людей на вулиці без причини, перевіряє мобільні телефони, заходить в інстаграм, вивчає сториз чи пости. І якщо знаходять хоча б щось, що можна назвати революційним, — одразу арешт», — розповідає Бардіа Ростамі.

І навіть за такого жорсткого контролю соцмережі в Ірані працюють зі збоями. Технічні проблеми тут ні до чого, влада просто блокує інтернет, коли вважає за потрібне. Люди активно користуються програмами, що дозволяють зберегти анонімність під час входу до мережі. І лише так публікують будь-які повідомлення, які в Ірані можуть вважатися забороненим контентом. Щоб бути блогером у цій країні, потрібна сміливість. 

«Він сміливий і сповнений життя!» — каже Бардіа, розглядаючи сторінку 20-річного Алі Фазелі Монфареда, популярного інста-блогера, відомого як Аліреза, який не приховував своєї орієнтації. Через це жити в Ірані йому ставало дедалі складніше, і він збирався виїхати в Туреччину до свого хлопця Агіла. Ми зустрічаємося з ним у непримітному кафе Анкари. Агіл згадує, як постійно гортав сторінку коханого в інстаграмі, мріяв показати Алі вузькі турецькі вулички та пригостити найсмачнішим гранатовим соком, який вони так любили… Соком із присмаком свободи.

Зв'язок з Алі перервався раптово. Він перестав оновлювати сторінку в інстаграмі, не відповідав на повідомлення. І рано чи пізно стало зрозуміло, що сталася трагедія. Агіл Абьят, партнер убитого блогера Алі Монфареда, згадує, як дізнався про смерть коханого: «Мій друг знав Алі. Він мені зателефонував і сказав, що, мовляв, твого хлопця вбила його родина! Я не повірив! А потім у телеграм-каналі іншого знайомого побачив повідомлення, що Алі вбив його брат. Я подзвонив мамі Алі, запитав, що трапилося?! А вона мені крізь ридання відповіла: “Так, мій синочок убитий”. Це неможливо! Ну, як же так? Один брат вбиває іншого лише за те, що він гей? Я не міг повірити в це».

Алі Монфареда було вбито в Ірані через його орієнтацію. Фото: «Обличчя свободи»

Пізніше Агіл дізнався про страшні подробиці. Коли Алі Монфаред зізнався, що він гей, йому довелося йти до психіатра. В Ірані нетрадиційна орієнтація вважається хворобою. До цього родичі часто критикували Алі за його пости в соцмережах та неналежний вигляд, навіть погрожували…

«Алі мені казав, що має проблеми в Ірані. Брат його ненавидів», — ділиться спогадами Агіл.

Проте ніхто не думав, що дійде до такого. Перед від'їздом родичі виманили та вбили хлопця, відтяли йому голову, а потім зателефонували сімʼї та сказали, де можна забрати тіло. Нікого з них так і не покарали. І це не єдине, що завдає Агілу страждань. Йому постійно погрожує батько, який служить у Корпусі вартових ісламської революції. Обіцяє знайти сина і теж убити за те, що він гей.

«Іранський уряд і президент стверджують, що в країні немає геїв, немає ЛГБТ-спільноти. В Ірані існує поняття “вбивство честі”. Людина, яка вбиває жінку чи гея, не думає про покарання, не боїться його, бо влада це підтримує і мовчить. Це дуже велика проблема в Ірані. Якби уряд не провадив такої політики, Алі був би живий зараз!» — упевнений Агіл Абьят.

Агіл Аб'ят. Фото: «Обличчя свободи»

Він каже, що не знає, як жити далі, втомився ховатися, таїтися. Розповідає, що намагався поспілкуватися зі співвітчизником, іранцем, але навіть тут, у Туреччині, його жорстоко побили, варто було розповісти свою історію. Агіл мріє виїхати до Європи, щоб просто опинитися у безпеці.

Європа, звичайно, до іранців більш привітна. Ця вулиця в Мюнхені — немов острівець Ірану в Німеччині. Вивіски на фарсі наче кажуть, що тут свої, ті, хто теж утік від режиму, але вже встиг освоїтися, налагодити нове життя і навіть відкрити бізнес.

«Ми поставили цей плакат, бо солідарні із тими, хто в Ірані. Ми підтримуємо революцію! Цей режим має піти!» — каже власниця іранської крамниці Фахімі Фурузан.

Рахель теж завжди намагається допомогти новеньким, адже їй, коли переїхала, спочатку було дуже складно. «Люди, які прибули з Ірану, іноді безпорадні, збентежені. Вони передусім шукають тих, хто допоміг би порадою та підтримав. Сюди, на Дахауер штрасе, де розташовані іранські магазини, турбюро, супермаркети, ресторани, люди приходять, щоб іноді просто відверто поговорити», — запевняє Рахель.

І навіть вона, яка прожила 18 років у Європі, все одно оглядається довкола. З Ірану назавжди вивозять страх. Страх, що знайдуть, страх до тремтіння в колінах за рідних, які залишилися там. І кожен дзвінок додому — це водночас і щастя, і привід для нових тривог. Із сестрою вони не обговорюють новини чи політику, бо чудово знають, що іранські спецслужби можуть прослуховувати та записувати.

Рахель. Фото: «Обличчя свободи»

У розмовах онлайн усе — між рядками. Не скажеш про головне, лише натяки. А так хотілося б зібратися всією родиною за одним столом… Для Рахель цей іранський ресторанчик — тепла згадка про дім. Тут навіть чай наливають такий же, і музика розбурхує ностальгію…

Нарешті вона може і писати музику, і грати її для інших. Захра — композиторка та музикантка. Доки жила в Ірані, мріяла навчати дітей грі на сантурі (це рідкісний національний інструмент). Але як займатися улюбленою справою, коли жінки в країні не можуть обирати свою долю?

«Я не могла ні спортом займатися, ні носити такий одяг, як я хочу, не могла брати участь у національних конкурсах як музикант. Права жінки в Ірані повністю розтоптані. Без дозволу чоловіка вона не може обирати не лише де вчитися, а навіть що вдягнути і коли вийти з дому. В Ірані жінки забувають, хто вони, і навіть перестають відчувати себе жінками», — ділиться Захра.

Табу стільки, що й не злічити. Наприклад, не можна розійтися з чоловіком (право подати на розлучення є тільки у нього), не можна поїхати за кордон без дозволу чоловіка, навіть сходити на стадіон не можна… Здавалося б, у Німеччині все інакше! Але Захра не може дозволити собі радіти життю, доки причин для радості немає у її близьких. Вона каже: «Усі мої рідні живуть в країні, де абсолютно немає свободи. Вони нещасливі — і я нещаслива разом із ними. Для мене рівнозначні свобода моєї батьківщини та моє щастя, моя особиста свобода».

Адже свобода — це не тільки про переконання чи цінності, а й про те, щоб навіть у дрібницях чинити так, як вважаєш за правильне. Надягти таку спідницю в Ірані — означало негайно наразити себе на небезпеку. А тепер, коли переїхала до Німеччини, Захра  має те, що хоче. І мріє, щоб її сестри, які залишилися вдома, колись змогли також не залежати від забобонів. «Виглядати так в Ірані неможливо! Щоб кинути виклик традиціям, потрібна велика мужність, тому мало хто наважується. Ось так все має бути закрито: руки по зап'ястя, ноги по щиколотки до п'ят, волосся сховане, видно лише обличчя. Навіть мріяти про інший одяг не можна», — Захра згадує і показує, як має виглядати жінка в Ірані.

Захра. Фото: «Обличчя свободи»

Саме через порушення дрес-коду на вулиці молоду іранку Махсу Аміні затримала поліція. Її побили лише за те, що… неправильно надягла хіджаб. На думку влади, надто вільно. Махса впала в кому, а за два дні померла в лікарні. Це не єдиний такий випадок, але саме він став каталізатором масштабних протестів, що прокотилися всією країною. Їх підтримали іранці в усьому світі.

Міріам Гіяхчі організовує мітинги у Німеччині. Виходить на сцену, дає інтерв'ю, намагається достукатися до політиків, аби привернути увагу до того, що відбувається в Ірані, вимагає від європейців посилити санкції. Міріам Гіяхчі обурюється: «Жодних торгових відносин не може бути з терористами! Як і з Путіним! Чому так не можна вчинити?»

Вона сама із сім'ї мігрантів, трирічною дитиною потрапила з батьками до в'язниці, пережила жахи та переслідування. Трьох членів її родини вбили за демократичні погляди. Міріам не скаржиться, каже, схожих доль в Ірані багато! Майже кожна сім'я зазнала несправедливості, тож люди й виходять на протести.

Міріам Гіяхчі. Фото: «Обличчя свободи»

«Ми готові боротися до перемоги, бо вже заплатили життями багатьох. Десятки тисяч було заарештовано, потрапили до в'язниці. У нас немає плану "Б". Революція вже почалася. І немає шляху назад. Ми будемо боротися до кінця», — ділиться Міріам Гіяхчі.

Чотири десятиліття режим в Ірані крок за кроком відбирав у людей свободу і сподівався таким чином зміцнити свою владу. Але тепер виявилося, що забрали так багато (шанси, права, можливості), що навіть найбільш слухняні та мовчазні не хочуть терпіти. Ми чули це від усіх, з ким зустрічалися для інтерв'ю: будь-яка спроба посилити репресії лише розпалюватиме полум'я протестів. Ніхто не знає, коли чекати на кардинальні зміни. Але зрозуміло одне: так, як було, вже не буде.