«В усьому винна АТО», або Хто розпочав війну на Донбасі 10 років тому: аргументи проти російської пропаганди

Весна 2014 року. Це був час відважних людей, багато з яких, можливо, вперше у житті, стало на захист своєї країни. Водночас це був час зрадників та корисних ідіотів — от два елементи, без яких Росії не вдалося б захопити Крим і частину Донбасу.

Офіційним днем початку Антитерористичної операції називають 14 квітня 2014 року, після того як в. о. Президента України Олександр Турчинов підписав відповідний указ. Вже був захоплений Крим. Вирішувалась доля сходу України. Успішно придушено проросійські мітинги у Харкові. На черзі були Донецьк та Луганськ. Якщо у березні у цих містах лунали політичні гасла, то у квітні Росія застосувала не хаотичну силу мас, а тактичну силу спеціально навчених людей. «Новини Донбасу» вирішили згадати, як розпочиналася війна на сході України.

Аргументи зі Слов'янська

12 квітня до Слов'янська Донецької області зайшла група російських диверсантів. А 13 квітня пролунали перші постріли. Серед українських силовиків саме у цій частині країни були перші втрати — загинув капітан спецпідрозділу СБУ «Альфа» Геннадій Біличенко. Колону спецназу розстріляли з автоматів під Семенівкою.

Саме цей факт перекреслює головну пропагандистську тезу Росії про те, що українська влада спрямувала війська проти мирних жителів Донбасу. Вже десять років поспіль російські федеральні телеканали та преса, підконтрольна угрупованням «Л/ДНР», впадають у квітневу істерію. Росіянам та жителям окупації методично брешуть, стверждуючи з року в рік: «на бронетехніці з Києва українська армія приїхала вбивати мирне населення», «АТО — злочинний указ київського режиму».

Тепер, коли Росія веде повномасштабну загарбницьку війну проти України, саме Антитерористичну операцію пропагандисти називають причиною вторгнення, тобто «захисту» та «визволення». Воєнні злочини у Бучі та Маріуполі, масовані обстріли всієї України, депортація та паспортизація жителів окупованих територій — усе це у Кремлі виправдовують початком АТО.

Захоплення відділу поліції у Слов'янську, 12 квітня 2014 року. Фото: Дмитро Журавльов

Пропагандисти «забувають», що саме росіяни підігрівали місцеве населення в усіх регіонах України, де навесні 2014 року тривали мітинги. До речі, відома фраза-мем «відійди за поребрик», яка виказувала у «зеленому чоловічкові» немісцевого мешканця Слов'янська, була не першою.

Донеччани та луганчани помітили «туристів» у своїх містах задовго до першого пострілу, але якраз напередодні перших мітингів «за Росію». Очевидці згадують, що «туристи» під виглядом місцевих шукали в українських магазинах російські продукти. Наприклад, пиво. Вони ж привезли із собою російські триколори. Адже їх у такій кількості як на мітингах просто неможливо було знайти в донецьких, харківських, одеських чи луганських магазинах.

«Російські спецслужби багато років підтримували корупційний зв'язок з українськими митниками, прикордонниками та навіть військовою контррозвідкою. Використовуючи корупційну складову, вони відкрили кордон та пропустили масу автобусів із безробітними росіянами. Їх привезли для створення картинки масових мітингів за Росію», — розповів генерал-майор Служби безпеки України та заступник голови СБУ у 2014-2015 роках Віктор Ягун.

Зрозуміло, тоді ще можна було сказати, що учасники проросійських мітингів на Донбасі — заробітчани зі стажем, які привезли із собою із сусідньої Росії діалект, прапори та… військове екіпірування.

Наявність зброї та професійного військового екіпірування у «запоребриків» у Слов'янську, Горлівці, Краматорську — аргумент вагоміший. Захоплення органів управління у містах Донецької та Луганської областей координував зокрема російський співробітник ФСБ у відставці Ігор Стрєлков-Гіркін. Тоді він зі своїми людьми вже провів операцію із захоплення військових частин у Криму.

Ігор Гіркін. Фото: Сергій Ваганов

Нині опальний невдачливий російський опозиціонер сидить у в'язниці за наказом Кремля. Але за час війни на Донбасі та ситого життя відставника у Санкт-Петербурзі Гіркін наговорив дуже багато. І про те, як заходив до Криму, і про те, як наказував страчувати українських громадян у Слов'янську. Гіркін заперечує лише причетність до збиття «Боїнга» МН 17, за що він вже заочно отримав довічний термін від Міжнародного кримінального суду.

Віктор Ягун зазначає, що у силових структурах України тоді не розуміли, чому росіяни обрали саме Слов'янськ для розпалювання нібито внутрішнього збройного конфлікту. У Донецьку вже захопили обласну держадміністрацію. Силові структури України були зосереджені у місті. На вулицях все ще тривали мирні акції за єдину Україну.

А в Слов'янську тим часом формувався ще не остаточно озброєний силовий осередок, що об'єднував у собі місцевих прихильників Росії з бойовим досвідом. У когось із них була мисливська зброя.

«Ми розуміли, що у них була база у Слов'янську. Церковна база на території Святогірської лаври та у самому місті. Ще була ідея про те, що це саме той регіон, до якого виявляли інтерес західні партнери з видобутку сланцевого газу. Якби це сталося, економічний розвиток цього регіону поставив би під сумнів ті ідеї "руського миру", які вони просували», — каже Ягун.

Він брав безпосередню участь у спецоперації із захоплення диверсантів. Операція провалилася.

Ягун розповів, що тоді українські спецслужби знали, що операцією «добровольців» у Слов'янську віддалено керують російські силовики. Прямим доказом було б захоплення Гіркіна чи когось із його заступників — також російських громадян.

«Все це мало відбуватися так: з Луганська висувається бронегрупа з 6 БТРів та боєкомплектів під Слов'янськ. Визначили точку, де ця бронегрупа мала зустрітися з підрозділом Національної гвардії "Омега" — його мали доставити вертольотами з Донецька. "Омега" розпочала бій, але без бронегрупи вона не змогла зачистити місто. Десант висадився, а бронегрупа не підійшла на те місце через незрозумілі дії тодішнього командувача ВДВ. Він був або зрадником або корисним ідіотом, який своїми діями зірвав усю спецоперацію», — заявив Ягун.

Однак під Семенівкою (селище поблизу Слов'янська) українські сили опинилися під ударом частини бойовиків, які з'явилися раптово.

«Я так розумію, хтось із місцевих здав нас», — припустив Ягун.

Захоплення Слов'янська у 2014 році. Фото: Дмитро Журавльов

Ексзаступник голови СБУ наголошує, що місцеві проросійські активісти відіграли чималу роль у захопленні Слов'янська. Одні готували ґрунт для заходу російських диверсантів, інші – відволікали увагу преси, називаючи себе новою владою, як це зробив «народний мер» В'ячеслав Пономарьов. Його роль була недовгою: після терору проти заручників та підігріву місцевих маргіналів Пономарьов несподівано для себе опинився «на підвалі». Піотому його «служіння» Росії стало малопомітним для преси. За останньою інформацією, Пономарьов працював будівельником у РФ, а в 2022 році приїжджав до Лимана, коли місто було тимчасово окуповане російською армією.

«Група "Крим" під керівництвом Гіркіна швидко розгорнулася в Слов’янську завдяки тому, що в місті вже на той час існувала "група підтримки" серед місцевих», — вважає Віктор Ягун.

Водночас «сипалася» Служба безпеки у Донецьку та Луганську.

«Частина співробітників ще не перейшла на бік ворога, але зникла з поля зору, не виконувала своїх обов'язків», — згадує Ягун.

Українські слідчі органи вважають, що в невдалих операціях із захоплення диверсантів навесні 2014 року винна й ексмер Слов'янська Неля Штепа. З 2014 року її звинувачують у створенні терористичної організації та зазіханні на територіальну цілісність України.

«Це наші донбаські хлопці», — заявила на одному з мітингів у Слов’янську Штепа. У суді під час надання свідчень вона стверджувала, що її утримували бойовики, тож Росію до Слов’янська вона кликала під примусом.

Щоправда, справа в суді вкотре «зависла». Суди майже 10 років розглядають її.

Неля Штепа під час захоплення Слов'янська бойовиками. Фото з відкритих джерел

Аргументи з Луганська

7 квітня люди, які захопили Луганське управління Служби безпеки України, записали відеозвернення з вимогою провести референдум, погрожуючи «відкритим протистоянням». Адже у них тоді був арсенал зброї, що зберігався у захопленій будівлі.

Але, як зазначає експерт з інформаційної безпеки Андрій Шаповалов, участь у мітингах приїжджих із Бєлгородської та Ростовської областей Росії можна було помітити у Луганську ще на початку березня. Саме це сталося під час захоплення Луганської обласної адміністрації.

На той час Шаповалов був обласним депутатом. 2 березня 2014 року він із трибуни закликав не допустити війни. Тоді він відмовився підписувати рішення щодо залучення військової підтримки з боку Росії. І виявився єдиним серед обласних депутатів.

«На той час це сприймалося як загравання з Росією та певна непокора київській владі. У принципі, все відбувалося за аналогом 2004 року. Але представники донецьких та луганських еліт не врахували того, що росіяни сподівалися вже на інше. І вже ні про яку федералізацію чи надання великих повноважень не йшлося. Йшлося про тотальний контроль та подальшу анексію, як це сталося з Кримом», — каже Шаповалов.

Захоплення будівлі обласного управління СБУ у Луганську 6 квітня 2014 року. Фото з відкритих джерел

Він додає, що тоді у Луганську мало хто міг повірити у велику війну Росії проти України.

Чому влада тоді не доклала зусиль, аби пояснити жителям регіону, що їх провокують та обманним шляхом підбивають до заколоту не лише представники місцевих еліт, а й російські громадяни? А саме – представники російських спецслужб. Відповідь на це питання, на думку Шаповалова, проста.

«ЗМІ на той час тотально контролювалися "Партією регіонів". Деякі опозиційні ЗМІ намагалися дискредитувати та подати маргінальними. До того ж, у Донецькій та Луганській областях тоді усі кабельні мережі були цілком легально заповнені російськими каналами», — згадує він.

Російські ЗМІ справді з перших днів мітингів в українських містах активно висвітлювали події. Вони не лише — у гущавині подій, а й перші, кому давали ексклюзивні інтерв'ю «ополченці» та «народні губернатори», «мери» – одним словом «прості донбаські хлопці».