Останній мітинг «За Україну» в Донецьку. Чому на Донбасі зіграла російська карта

28 квітня 2014 року стало фінальним акордом українських протестів у Донецьку. Саме в цей день пройшов останній патріотичний мітинг, який закінчився доволі криваво. Від рук проросійськи налаштованого агресивного натовпу постраждали десятки людей. Зараз, через 10 років, ці події здаються нереальними, але протестний рух на Донбасі був і це — факт. Якщо це так, чому ж Росії вдалось захопити Донецьк та інші міста на сході України? Причин доволі багато і основні серед них зовсім не пасивність місцевого населення, як прийнято вважати. Подробиці читайте у матеріалі «Новин Донбасу».

28 квітня — червона лінія проукраїнського руху в Донецьку

Проукраїнських мітингів навесні 2014 року в Донецьку відбулось п’ять. Наразі пропаганда намагається всіляко перекрутити факт того, що патріотичний рух на сході України взагалі був. Архівні відео та фото називають неправдивими, хоча будь-який донеччанин, який брав участь у проукраїнських акціях, може дуже детально розповісти про них. Адже кожен мітинг був знаковою подією, бо люди йшли на них, знаючи, що їх життя буде під загрозою. Тому спогади досі доволі яскраві. Про рух «За Україну» у Донецьку 10 років тому можна прочитати в окремій статті «Новин Донбасу».

Проукраїнський мітинг у Донецьку 28 квітня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

Тож, 28 квітня, через 11 днів після, по суті, єдиного проукраїнського мітингу, який пройшов мирно, в Донецьку біля спорткомплексу «Олімпійський» вирішили провести ще одну акцію. Як згадують організатори, запит на це був і донеччани, навіть розуміючи небезпеку, були готові виходити.  

«Нам сказали, що будуть вбивати. Ми спілкувались з ОДА. Приблизно за п’ять хвилин до початку мітингу нам привезли відмову. Але українські снайпери, які самовільно залишили Слов’янськ, зайшли в Донецьк. І ми сказали: якщо проросійський натовп почне стріляти, вони теж відкриють вогонь. Тому не стріляли, хоча машина зі зброєю в представників так званого "Антимайдану" була», — згадує той день одна з організаторок мітингу, яка побажала залишитись анонімною.

Напад на проукраїнський мітинг у Донецьку 28 квітня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

Але, крім стрілецької зброї, є й інша. Саме її агресивний проросійський натовп активно використовував. На мітингу «За Україну» 28 квітня зібралось близько двох тисяч людей. Тривав він недовго. На учасників майже одразу напали невідомі в балаклавах з битами, газовими балончиками, ланцюгами, травматичними пістолетами та ножами. Вони кидали в людей петарди та каміння — неважливо, чоловіки то були, чи жінки. В результаті постраждали кілька десятків людей. Міліція на той момент вже без всякого прикриття демонструвала свою абсолютну підтримку проросійського натовпу, тож опору не чинила. Донеччан з проукраїнською позицією били на очах «правоохоронців». По суті, саме в той день стало остаточно ясно, що захистити активістів просто нема кому.

Напад на проукраїнський мітинг у Донецьку 28 квітня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

«Місцева влада лише підливала олії у вогонь»

Зараз, через 10 років, учасники тих мітингів в Донецьку дуже добре розуміють, чому російська карта зіграла на сході. Серед головних факторів — і налаштованість поліції на інший бік, і неспроможність центральної влади прорахувати ризики, і специфічні підходи місцевих чиновників.

«Донецька влада позиціонувала себе як нібито сторона, яка стоїть над конфліктом. А в реальності вони, власне кажучи, провокували загострення протистоянь. Той же губернатор Шишацький, який дав наказ забивати двері в обласній державній адміністрації під приводом того, що нібито очікується приїзд цілими потягами “бандерівців” із західної України, які будуть тут наводити порядок в Донбасі. Це було дійство неначе в багаття плескають бензин», — згадує ті події асоційований професор Донецького національного університету ім В. Стуса, громадський діяч Володимир Кіпень.

З'їзд депутатів Донецької області Партії регіонів, 16 квітня 2024 року. Фото: Сергій Ваганов

Негативну роль у процесах відіграв не лише губернатор Андрій Шишацький. Секретар донецької міськради

Негативну роль у процесах зіграв не лише губернатор Андрій Шишацький. Секретар донецької міськради Сергій Богачов взагалі відкрито підтримував так званий «Антимайдан» та наголошував на відділенні від України. Як і голова донецького обласного осередку Партії регіонів Микола Левченко, який приходив до проросійських мітингарів «поговорити про життя». Ще однією силою, яка могла б змінити історію, але не зробила цього, експерти називають Ріната Ахметова. Він мав дуже великий вплив на Донбасі, але не скористався ним.

«В Донецьк була направлена допоміжна поліційна сила, коли захопили обласну державну адміністрацію. Але і міська влада, і обласна, і, скажем, неофіційний король Донецької області Рінат Ахметов говорили тим, хто віддавав команди, відкликати людей, щоб не звільняли захоплені будівлі. Це стало маркером, що проросійським силам фактично дозволено все і маркером, що ті, хто реально приймав рішення і мав серйозний вплив, не будуть відстоювати український Донбас. Що, власне, лише тоді, коли центральна влада прийме умови, які висувала так звана донецька еліта на свій особливий статус, на свої особливі права в Україні, тоді можна буде погасити ці безпорядки і проросійські виступи», — згадує Володимир Кіпень.

Рінат Ахметов. Фото: Новини Донбасу

Тобто, ті, хто був ключовими фігурами на Донеччині на той час, на думку Володимира Кіпеня, зрадили людей, але за іронією долі їх самих потім зрадила Росія.

«Росіяни пообіцяли, що вони будуть і далі господарювати на Донбасі. Але після того, як, власне, почалася активна фаза вторгнення в Донбас і Донбас був захоплений, їх викинули також. Вони виявилися непотрібними для своїх російських візаві. Таким чином, ця історія про готовність і рішучість влади забезпечувати конституційний порядок і неприйнятність так званих гнилих компромісів з тими, хто ставить за мету знищення української державності», — вважає Володимир Кіпень.

Рінат Ахметов у 2014 році дійсно не артикулював доволі чітко, яку сторону він підтримує. Через це багато донеччан вбачають саме його провину в тому, що місто врешті було окуповане. Власне, й сам Ахметов втратив через таку недалекоглядність левову частку свого бізнесу. Та й продовжує втрачати. Наприклад, коксохімічний завод в Авдіївці, який входив в холдинг «СКМ».

Центральна влада не прорахувала ризики

Коли стало зрозуміло, що наодинці Донецьк не вистоїть, бо на Донбасі Росія впроваджує кримський сценарій, лише підтримки місцевої влади, навіть якби вона була, стало б недостатньо. Виник запит на допомогу Києва, але центральна влада недооцінила ситуацію.

«Центральна влада на той час була, скажем, напівпаралізована. Вона не мала розуміння масштабів процесів початку власне гібридної війни проти України. Не виявилося і державного діяча, який би зумів взяти на себе відповідальність, направивши відповідні допоміжні поліційні військові сили, які б забезпечили безпеку української частини Донецька», — коментує Володимир Кіпень.

Проукраїнський мітинг у Донецьку 28 квітня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

Політолог Олег Саакян, який у 2014 році був одним із організаторів проукраїнських мітингів в Донецьку, теж вважає, що силова підтримка з боку Києва могла кардинально змінити ситуацію. 

«Група спецназу могла, наприклад, не пустити перекидання так званого "Беркута" в Донецьк з Криму. Силовий блок міг зарадити цьому. Звичайні активісти не могли рознести в друзки блокпости між містами Донецької області, де стояли люди з автоматами й пістолетами. Силовики могли достатньо легко. Наш ресурс, наші знання і можливості були обмежені. Це мало робитися на центральному рівні на той момент, коли вже мало бути усвідомлення того, що це за ризики, особливо дивлячись на Крим. На жаль, цього не було зроблено. Десь в силу об’єктивних обставин не змогли. Десь прорахувалися в тих, кого призначили, і вони виявилися колаборантами», — згадує Олег Саакян.

Він додає: саме коли проукраїнський сегмент активних донеччан зрозумів, що підтримки з центру не буде, з’явились сили, які потім об’єднались в добровольчі батальйони. У 2014 році це були батальйони «Донбас», «Айдар», «Артемівськ», полк «Азов» та багато інших.

«До цього (до мітингів у Донецьку, коли активістів почали бити та вбивати — ред.) була ще ілюзія, що можна продемонструвати і сам факт демонстрації того, що Донецьк український, що росіянам тут немає кого захищати і що місцеве населення не змириться з захопленням, що цього буде достатньо. Тоді стало зрозуміло, що ні. Росіяни будуть це робити всупереч всьому. Грубою силою і, відповідно, без централізованої відповіді, без роботи інституцій, без того, щоб Київ почав протидіяти Росії боротися не вдасться», — коментує Олег Саакян.

Чи могли зупинити Росію звичайні донеччани?

Найбільш популярна думка, якою багато хто пояснює окупацію Донбасу — це начебто аморфність людей. Їх байдужість до процесів, хоча це не зовсім так. Наприклад, на проукраїнський мітинг 5 березня 2014 року в центр міста вийшло до 10 тисяч донеччан. Як і 17 квітня. Це доволі багато. Якби організатори акцій «За Україну» мали підтримку від місцевої та центральної влади, результат міг бути зовсім інший.  

«Чи можна було вивести більше людей, достукатися до когось? Сумніваюсь, що у нас було достатньо інструментів для цього. В нас не було свого великого медіа. Трудового колективу по парі заводів, щоб вони нам належали, щоб ми могли виступити монопольно на цю аудиторію і сказати: “Виходьмо!”. Я думаю, що на тому рівні, на якому можна було щось зробити, громадянське суспільство — тисячі людей, хто кожного дня робив щось, аби зірвати російські плани, зробили значно більше, ніж могло. Звісно, завжди можна зробити щось краще. Але чи був би кращий результат? Не думаю», — розмірковує Олег Саакян.

Наслідки нападу на прокураїнський мітинг у Донецьку 28 квітня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

Він додає, що окрім мітингів було ще безліч акцій та ініціатив, про які не всі знають, але які також є ланками одного ланцюжка, який складається в проукраїнський рух на Донеччині.

«За кого не соромно, так це за містян, які дійсно зробили все від себе залежне для того, щоб зупинити Росію. Не всі містяни. Якби піднялися всі або піднявся хоча б кожен десятий, то, вірогідно, росіянам прийшлося б міняти свої плани і перегруповуватись. Можливо, історія пішла б абсолютно по іншому сценарію», — каже Олег Саакян.

Нагадаємо, на початку квітня росіяни під керівництвом Ігоря Стрєлкова-Гіркіна вже захопили Слов’янськ та Краматорськ. У Донецьк вони прийшли влітку, коли ЗСУ повернули окуповані міста на півночі Донеччини.