Типове українське село — це повсякденний гамір, пісні в саме серце, блаженні свійські тварини, запаморочливий запах хліба та домашніх страв; це білість від цвіту навесні та різнобарв’я від урожаю восени; це одне весілля на всіх і один похорон — теж на всіх. Зараз усі українські населені пункти в жалобі. Напевно, вже немає жодного, де не ховали б загиблих за рідну землю. 

Журналістка «Заборони» Єва Райська та фотографиня Катерина Москалюк відвідали громаду на Івано-Франківщині, щоби розповісти історії сучасного українського села, посіченого великою війною.

На щиті

Надворі люди вервицею поволі лаштуються одне біля одного вздовж сільської дороги. Жінки тримають у руках чорні мереживні хустки. Котрась із них намагається надіти трикутну косинку, але вітер наперекір куйовдить її сиве коротке волосся, скидаючи легкий шифон на плечі. Одягнені в теплі вʼязані светри, вони тихо, півголосом між собою перешіптуються. Декілька чоловіків купчаться по інший бік дороги, неквапливо цмулячи цигарки, дим яких зміїними колами вʼється угору. Травневе сонце щедро кидає промені на обличчя старих жінок, що так наївно й по-дитячому підставляють свої щоки до тепла. У своїх вовняних светрах, серед розпашілої весни, вони наче діви індійські: тримають у руках кольорові пластикові лампадки та намагаються запалити світло. Вітер вщухає. Тепер його легкі повіви розгладжують та вирівнюють мерехтливе світло, що ледь тліє від свічок.

Село потопає в зелені. Сади з розгалуженими алеями розходяться навсібіч. Пахне бузком та цвітом акацій. Біля хат акуратно висаджені кущі півоній. Одна жінка, спершись на балюстраду свого ґанку, спостерігає з-під хвіртки за тим, що відбувається на дорозі. За якусь мить людей суттєво прибуває. Їхні голоси стають гучнішими, а погляди більш зосередженими. Монотонний сірий гамір створює поліфонію звуків та голосів. Якась бабця допомагає маленькому хлопчику запалити синю лампадку, витягаючи її з-під фіолетового кулька.

«Везуть!» — притишено вигукує хтось у натовпі. Люди миттєво стають на коліна, дехто складає руки до молитви. Сьогодні в селі Битків у Пасічнянській територіальній громаді Франківської області проводжають в останню путь загиблого героя.

Чорний бус марки Renault їде першим у колоні. На лобовому склі авто напис «На щиті», маленький прапорець та портрет загиблого. Позаду їде з десяток машин із жовто-блакитними та червоно-чорними прапорами, які майорять на вітрі. Хтось голосно схлипує, судомно вдихаючи повітря. Настає тиша. Хіба птахи своїм оглушливим цвіріньканням намагаються перекричати клаксони автомобілів, що везуть додому Руслана Годзюра.

Жителі села Пасічна зустрічають конвой із загиблим військовим Русланом Годзюрою. Фото: Катерина Москалюк / «Заборона»

Один біль на всіх

Марія Худак — дружина одного з загиблих героїв Пасічнянської громади Андрія Худака. Їй 27 років. Після смерті чоловіка вона влаштувалася у відділ соціального захисту населення Пасічнянської сільської ради, де опікується заходами з питань ветеранської політики, а також допомогою ветеранам та їхнім сім’ям. Марія каже, що це дозволяє трішки розділити її біль та сублімувати його в допомогу іншим — тим, у кого війна теж забрала найрідніших. Разом з колегами вона передусім відповідає за процеси, повʼязані з похороном, а організаційні та фінансові питання бере на себе сільська рада Пасічнянської ТГ. Крім того, підтримує матерів і дружин військових морально. Жінки періодично збираються разом, щоби відчути сестринську опору й не залишатися на самоті зі смутком. Це допомагає їм віднайти в собі сили жити далі.

Марія та Андрій Худак. Фото надане Марією Худак

Про коханого Марія Худак згадує з особливою ніжністю. Марія та Андрій народились у селі Зелена у цій громаді. Проживали на сусідніх вулицях. Після університету чоловік був на строковій військовій службі у Білій Церкві. До початку повномасштабного російського вторгнення він заробляв різною фізичною працею, зокрема за кордоном. 24 лютого 2022 року Андрій вирішив повернутися в Україну, щоби воювати за свою землю. У перші дні великої війни долучився до Пасічної ТрО. За кілька місяців захисників відрядили до східніх та південних рубежів України. Андрій пройшов увесь Запорізький напрямок та Донеччину. Був командиром 1-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 76-го окремого батальйону 102-ї окремої бригади ТрО.

«І навіть смерть не розлучить їх»

«Коли любиш людину, то любиш у ній усе. У ньому було все найкраще, — лагідно промовляє дружина Марія. По той бік телефону чути її тяжке схлипування. — Такого доброго і щирого, як він, я ще ніколи в житті не зустрічала. Він був людиною слова».

Андрій Худак загинув 19 березня 2024 року разом із двома побратимами з Пасічнянської громади — Ігорем Дутчаком та Василем Садруком. Усі троє полягли в бою біля Гуляйполя Запорізької області. Ігор і Василь були друзями з дитинства. Разом зростали, розділяли дитячі, а згодом й юнацькі клопоти. Андрій Худак познайомився з хлопцями уже на фронті. Вони були вірними дружбі та побратимству до кінця, і навіть смерть на війні не розлучила їх. Ігоря й Василя поховали поруч на сільському кладовищі Пасічнянської громади. Біля могил — рясні свіжі квіти. Андрія поховали в селі Зелена, де він народився.

Ілюстрація: Катерина Круглик / «Заборона»

У лавах ЗСУ

Перед тим, як зустрітися з нами, голова Пасічнянської територіальної громади Андрій Гунда їздив забирати тіло полеглого воїна у франківський морг. Він робить так щоразу, коли героїв з його громади везуть «на щиті». Збереження памʼяті та вшанування полеглих українських військових — один з пріоритетів як для місцевих мешканців, так і для сільської влади. Про похоронну процесію кожного воїна пан Андрій особисто повідомляє у соціальних мережах, публікує всю необхідну інформацію: час проїзду жалобного кортежу селом, прощання та останню путь. Це стало частиною щоденного життя. 

У своєму робочому кабінеті сільський голова любʼязно пропонує нам каву, яку хтось із колег подає в невеликих паперових стаканчиках із малюнком українського літака «Мрія». Чоловік, якому трохи більше за тридцять, ввічливо та без зайвого офіціозу розповідає нам про те, чим живе громада у час війни. Не заглядаючи в стоси паперів і робочих тек, що лежать на столі, називає чітку статистику жителів громади, зокрема тих, хто приєднався до лав ЗСУ.

Андрій Ґунда. Фото: Катерина Москалюк / «Заборона»

До Пасічнянської територіальної громади належать чотири села: Пнів, Зелена, Биків та Пасічна. Від початку повномасштабного російського вторгнення у громаді мобілізовано 455 людей, з них 150 звільнилися зі служби у звʼязку із сімейними обставинами. За два роки великої війни загинуло 37 чоловіків, зникло безвісти — 10. У російському полоні досі залишаються двоє жителів Пасічнянської ТГ, тоді як двох захисників вдалося визволити — оборонця «Азовсталі» Андрія Плитуса та Івана Майхровича. Обидва повернулися до лав української армії. Загалом Пасічнянська територіальна громада перед початком російського вторгнення налічувала 21 тисячу населення, зараз — 17 тисяч. З них 240 чоловіків призовного віку продовжують воювати у лавах  ЗСУ на східних та південних рубежах країни.

***

Через декілька днів після розмови із сільським головою надійшла звістка: Андрій Плитус загинув на фронті. У 2022 році він зі своїми побратимами тримав оборону в Маріуполі на «Азовсталі» та потрапив у російський полон, звідки його звільнили 6 травня 2023-го. Андрій повернувся до війська, став заступником командира батареї з роботи з особовим складом мінометної батареї 2-го батальйону спеціального призначення.

Смерть наздогнала воїна біля Серебрянського лісу неподалік населеного пункту Діброва на Луганщині, рівно через рік після звільнення з полону — 6 травня 2024-го.

Ілюстрація: Катерина Круглик / «Заборона»

Бункер полковника Грома та хорунжа Українських січових стрільців

Село Пасічна розкинулося на північному сході Прикарпаття, на правому березі річкової долини Бистриці-Надвірнянської, оточене Горганами. Через село проходить автомагістраль, а сама місцевість є справжнім нафтовим клондайком, другим після Борислава. Про історію нафтовидобутку та багаті нафтові родовища Прикарпаття згадував ще Іван Франко у своєму творі «Борислав сміється», де описував життя тогочасних робітників. Нафтовидобуток тут почався 1771 року й тривав до останніх десятиліть.

Нині про нафтове минуле регіону нагадує Музей нафтопромислів Галичини у селі Пнів. У часи Першої та Другої світових війн Пасічнянський край, як і все Прикарпаття, входив до ЗУНР, а згодом був місцем активної боротьби ОУН-УПА. Гірські ландшафти села дозволяли повстанцям чинити спротив та партизанити в місцевих густих лісах. Тут розташовувалась остання криївка УПА, або, як її називали, бункер полковника Грома. 

Нині серед пам’яток, що можуть розповісти про ті часи, — могила Софії Галечко, хорунжої Українських січових стрільців. Памʼятник із бронзовим барельєфом, на якому жінка зображена у військовій формі, розташований в урочищі Розтока Пасічнянської громади. Для місцевих Софія залишається символом українського духу. Галечко була однією з перших у світі жінок-офіцерок. Вона народилася у Новому Сончі в польсько-українській сімʼї, але, попри польськомовне оточення, зробила вибір на користь служіння Україні. Стала членкинею «Пласту», а під час Першої світової війни добровільно вступила до легіону Українських січових стрільців. Тоді УСС були українським добровольчим батальйоном у складі Австро-Угорщини та воювали проти Російської імперії.

Село Пасічна. Фото: Катерина Москалюк / «Заборона»

Пам'ять

Олексію Томину 28 років. Він керівник відділу культури Пасічнянської територіальної громади. До того, як стати державним службовцем, Олексій займався музикою, мав свій гурт. Про музичне минуле нагадує витатуюваний на його лівій руці саксофон. Посада ж керівника культури потребує багатого управлінського досвіду, а також постійної участі в офіційних заходах громади. Тому часу на творчість майже немає, а з початком великої війни й поготів. Коли у громаду привозять загиблого героя, Олексій з сільським головою їде зустрічати воїна «на щиті». Крім того, разом з командою активно допомагає у зборі необхідних речей для ЗСУ: військового спорядження, плитоносок, шоломів, автівок, дронів.

Олексій Томин. Фото: Катерина Москалюк / «Заборона»

Ми сідаємо в його старенький сріблястий Audi та їдемо до одного із сільських кладовищ, де поховані загиблі герої російсько-української війни.

Таких цвинтарів у громаді кілька. Як розповідає Олексій, часто сім’ї загиблих воїнів хочуть, аби ховали у родинних могилах.

Утім про рани та біль війни тут нагадують не лише місця вічного спочину. На центральному фасаді Пасічнянського ліцею встановлені меморіальні дошки на честь колишніх учнів. Всі таблиці в одному стилі: світлі відтінки білого та пастельного; усміхнені молоді обличчя хлопців, застиглі в блакиті неба, що так нерухомо повисло над дахами. Центральні вікна місцевого ліцею вщерть заставлені мішками з піском. Їх тут поклали ще у перші дні повномасштабного російського вторгнення. 

Підʼїжджаємо до лісового масиву, де за невеликою горою розташоване місце памʼяті героїв. Олексій упевнено тисне на газ, робить різкий маневр і враз виїжджає шутрованою дорогою аж на гору.

Алея почесних поховань у селі Пасічна. Фото: Катерина Москалюк / «Заборона»

Синьо-жовті прапори майорять на вітрі, переливаючись під останнім багрянцем сонця. Ми поволі віддаляємося від гамору села, низькі білі хатини рояться десь позаду. Навколо панує цілковитий спокій, тільки шелест вільшин раз по раз прорізується серед гробової тиші. Усі могили тут в один ряд. Біля кожної лежать свіжі квіти. На деревʼяних хрестах зазначений рік народження загиблих: 1996, 1980, 1960, 1993… Поруч дві могили побратимів, які полягли майже в один час: Володимир Михайлюк, 01.08.2022, та Олексій Стецюк, 13.08.22. Сорок днів тому в село Пасічна привезли одразу трьох загиблих хлопців. Двох героїв поховали поряд, третього — у селі Зелена, де він народився. Олексій зупиняється навпроти могили Івана Пітчука — друга дитинства. Згадує, як той завжди був душею компанії і своєю присутністю запалював світло в інших. Український захисник служив у танковій бригаді в складі Сухопутних військ України. Він загинув від осколкового поранення 19 квітня 2023 року на Донеччині, за сотні кілометрів від дому. Олексій пильно вдивляється в портрет друга, занурений у власний нурт думок. Декілька хвилин він мовчить, а потім іде заводити машину.

Ілюстрація: Катерина Круглик / «Заборона»

***

На вʼїзді до Пасічної стоять інформаційні стенди з портретами героїв та короткими біографічними довідками. Олексій Томин показує на своєму мобільному макет майбутніх білбордів, які Пасічнянська сільська рада планує розмістити в кожному з чотирьох сіл.

Йдемо пішки до ще одного кладовища – у селі Пнів. Перед нами відкривається широка панорама горбистих ландшафтів. Вдалині бовваніють гори. Тут — найвіддаленіше місце села, де перетинається рубіж часу: мирського та вічного. Блакитно-жовті знамена тріпочуть цупкою тканиною, вкотре нагадуючи про місце памʼяті загиблих героїв російсько-української війни.

Дорогою назад у село нам стрічається пані Марія з онуком Максимом. Це вони запалювали лампадку при дорозі, прощаючись із побратимом сина пані Марії — Володі, який продовжує воювати на Донеччині. Запитую в жінки про службу сина на фронті. Вона скрушно похитує головою і рушає далі, притискаючи до себе внука.

Чути спів півня. Його далекий і трохи загублений рефрен розплескується селом. Хтось поруч біля хати чистить мідні баняки, готуючись до Великодня. У низьких шибах білосніжжя фіранок здригається поривами вітру, мов за тривогогю. Дорога залита сутінками. День поволі зникає в хлібних цебрах вечора.

Матеріал створено та опубліковано за підтримки Медіамережі