По полю та ґрунтовій дорозі, яка під час дощу стає непроїзною — тільки так можна доїхати до Вугледара Донецької області. Асфальтом сюди їхати не можна: можна відразу стати мішенню для російської армії, і в кращому разі пораненим, у гіршому — вбитим. Населений пункт знаходиться під постійним прицілом окупантів, звідси до окупованої території три кілометри. Більше подробиць про обставини у місті — дивіться у відео.
Обставини у місті
Місцева мешканка Віра показала свій дім.
«Я не знаю, як цей будинок не звалився... Тут горіло три дні, ми ледве загасили, воно все падало. Без води гасили, всім, що можна. Ось падало на балкони, ми викидали звідти все. Тому що дим був такий, що просто жах», — розповіла мешканка Вугледара.
Віра — лікарка, але не може допомогти навіть собі, не кажучи вже про сусідів. Запас ліків вичерпався кілька місяців тому, а поповнити його ніде.
«У мене тахікардія б'є 150-160. За норми 67-70. А в мене майже втричі більше. І я нічого з цим не пороблю. Бачите, як я говорю? Мене всю трясе, бо тахікардія. А я нічого не маю. Серцевого нічого немає», — розповіла Віра.
Сьогодні в Вугледарі залишаються жити кілька тисяч людей із колись 14-тисячного населення. Ті, хто залишився, — ховаються у підвалах та сховищах, бо над головами постійно свистять снаряди.
«І ночами, і днями, без кінця вибухи. У нас жодного вікна вцілілого немає. Вчора залетіло — усі уламки в кімнаті. Я не знаю, як не зачепило. Вікно вщент, але це вже останнє вікно вилетіло», — поділилася жінка.
В цей час вона була вдома, вибух стався вночі.
«Це вночі сталося. Вдень — це коли фосфорну кинули, у нас фосфор горів біля вікна, за метр від вікна горіло все, трава зелена горіла», — розповіла Віра.
Два тижні без їжі
Близько двох тижнів люди тут голодували. Довезти гуманітарну допомогу волонтери не могли через сильні обстріли. Тепер сушать хліб, щоб, якщо ситуація повториться, під рукою були хоч сухарі.
«До цього взагалі не було гуманітарки. Вчора привезли гуманітарку — пакет на двох. Загалом не було ні води, ні хліба, нічого. Кілька разів капелан заїжджав, але вони по підвалах роздають. Нам не дають», — повідомила мешканка Вугледару Валентина Тихонівна.
Новий цвинтар на пустирі біля будинку виглядає так: близько 50 могил та дві свіжі ями, вириті для двох людей, убитих днями.
«Тут таблички підписано, все. Що дізнаємось, що самі знаємо», — розповів місцевий житель Олег.
«Діти! Військових немає!» — такі написи часто зустрічаються на житлових будинках, школах у Вугледарі. Люди намагаються підписати будинки, укриття, щоб росіяни не обстрілювали їх. Але це не допомагає. Будівлю школи використовували як укриття — сьогодні вона повністю розбита. Вчитися дітям у Вугледарі нема де.
«Взимку тут не вижити»
Любов вирішила, що з неї вистачить мук. Жінка зібрала сумки та прийшла на евакуацію.
«Тут не вижити взимку. Буде безнапасний час — ми обов'язково сюди повернемось. Це наша Батьківщина. У мене тут мама похована, мої діти тут лежать у землі. Мені дуже важко звідси їхати. Тут мій дім. Я тут 40 років прожила. Моя зараз місія просто виїхати та зиму пережити», — поділилася мешканка міста.
Вона зазначила, що розлучатися з рідним домом їй дуже боляче.
«Все життя тут минуло. Я сюди приїхала, мені було 25 років. Зараз мені 66. Все життя минуло молоде й до такого зрілого віку. Тут було все. Так склалося», — розповіла Любов.
Цього ж вечора росіяни накрили місто забороненими фосфорними бомбами. Над житловими кварталами в небі були видні яскраві хімічні елементи, що падали.