Життя під обстрілами: як виживають жителі прифронтової Трудооленівки у Запорізькій області

Трудооленівка Запорізької області — віддалене прифронтове село Комишуваської громади. Сюди рідко дістається магазин на колесах, а лікарі бувають лише зрідка. Натомість російські снаряди долітають регулярно.

Нині в селі залишається близько пів сотні жителів — переважно це люди похилого віку та переселенці, які особливо потребують допомоги. Населені пункти Комишуваської громади російська армія обстрілює і вдень, і вночі. Дістається й прифронтовій Трудооленівці. Місцеві кажуть: найчастіше вибухи чути в темну пору доби.

«Ми нікуди не ховаємося. Як то кажуть, на Бога надія. Уже звикли. А так узагалі — аж хата дрижить», — розповідають жителі.

Віддаленість від цивілізації тут відчувається в усьому. У селі немає доріг, централізованого водопостачання, газу, магазинів і медицини.

«Багато чого не вистачає. Доріг, наприклад, немає. Жодного магазину немає. Маршрутки не ходять, бо дороги немає. Щоб кудись поїхати, треба наймати машину, а це коштує чималих грошей», — говорить жителька Трудооленівки Ірина.

Вода в селі — привізна.

«Воду у нас виписуємо, її привозять. А так немає ні води, ні магазинів, ні аптек, ні автобусного сполучення. Щоб кудись поїхати — потрібно когось наймати, просити», — додає Наталія, ще одна жителька села.

Наталія з донькою покинули рідний дім у Бердянському районі через пів року після початку повномасштабного вторгнення. Жінка згадує, що на блокпості російські військові утримували їх п’ять днів.

«Там і слів не треба. Донька плакала, їсти не було чого, але, попри все, доїхали. Тут дали роботу, надали житло — от так і живемо», — розповідає вона.

Донька Наталії Юлія навчається дистанційно в бердянському навчальному закладі. Дівчина зізнається: окрім навчання та хатніх справ, у селі зайнятися майже нічим.

«Усе якось минає одним днем. Там хоча б до школи ходила, а тут просто сиджу вдома», — каже Юлія.

Пів року тому через Росію та Білорусь з окупації виїхав і син Наталії з молодою дружиною. Попри віддаленість і складні умови, подружжя вирішило приєднатися до матері.

«Бо тут свекруха вже трохи прижилася, і ми до неї приїхали. А куди нам їхати? Додому хочеться, але розуміємо, що іншого варіанту не буде. Тут уже звикаємо: робота є, якась копійка є, тримаємо бройлерів, гусей — проживемо», — говорить жінка.

Нині в Трудооленівці залишається 46 жителів — переважно люди похилого віку та тимчасові переселенці. Багато хто виживає завдяки власному господарству.

«Ми з Вільнянського району виїхали. Живу з донькою та онуком — йому рік і вісім. Наразі в мене ні роботи, ні паю, ні пенсії немає. Я рада й тому, що дають. У мене одна корівка — от із неї й живу, онукові кашу зварити», — ділиться одна з місцевих жительок.

Допомогу селу надають запорізькі волонтери. Цього разу вони привезли дві тонни пелет для опалення — насамперед для родин, які не встигли оформити державну допомогу або перебувають у складному матеріальному становищі.

«Коли ми приїжджаємо, то вивчаємо ситуацію на місці й дивимося, які сім’ї найбільше потребують допомоги. Це село, де людям ніде заробити гроші — роботи немає, тому вони змушені розраховувати на міжнародну та волонтерську підтримку», — пояснює запорізький волонтер Дмитро Матюхін.

Місцеві жителі кажуть: без палива в селі не вижити — у будинках пічне опалення, і навіть за теплої зими потрібно чимало дров.

«Це дуже важлива допомога. У когось є транспорт, у когось — ні. Минулого року нам, жінкам, доводилося на велосипеді тягати дрова з посадки — так і виживали», — розповідає Наталія.

Для самотніх жінок заготівля палива — особливо складне завдання.

«От, наприклад, поїхати напиляти — у мене чоловіка немає, треба когось наймати. Добре, що є родичі й друзі, які допомагають. А так — виживай, як хочеш», — говорить Ірина.

Цього разу щонайменше сім родин Трудооленівки отримали по десять мішків пелет. Повністю покрити потреби на зиму цієї допомоги не вистачить, однак вона дозволить частково забезпечити людей теплом у прифронтовому селі.