«Вони — не речі»: Евакуація з тваринами під час війни та історії тих, хто не покинув своїх

Олена, зооволонтерка із Краматорська зі своїми підопічними. Фото з особистого архіву

Війна загострює контрасти і підсвічує як найкращі, так і найгірші людські вчинки.

У прифронтових містах України зараз можна побачити розпачливу картину: вулиці, де раніше гуляли собаки на повідках, тепер бродять собаки без них. Коти сидять біля під'їздів, в які більше ніхто не повертається. Вони не «бродячі». Вони — домашні. Але їхні господарі поїхали.

Поряд з цією реальністю існує інша: де люди ризикують заради порятунку своїх тварин, їдуть у невідомість, знаючи, як складно буде організувати евакуацію з котами і собаками, а згодом орендувати житло. І де волонтери та просто небайдужі рятують чужих вихованців.

Цей текст — про тих, хто не поїхав без своїх. І про тих, хто щодня стикається з наслідками чужих рішень.

«Це вже члени сім'ї»: Софія і три місяці пошуків житла

Коли в Краматорську Донецької області стало особливо тривожно, Софія з чоловіком зрозуміли — час виїжджати. Обстріли посилювалися, розмови про «почекаємо ще» закінчилися. Але у них були Кнопка — маленька чихуахуа, кіт Біляш. А виїхати з тваринами — це ще той квест. Три місяці вони шукали житло в Білій Церкві. Три місяці дзвінків, розмов, надій, і відмов.

Кнопка — маленька чихуахуа та кіт Біляш. Фото з особистого архіву

«Деякі орендодавці відразу говорили «ні». Хтось кидав слухавку, коли чув, що у нас є і кіт, і собака, — розповідає Софія. — Часто спочатку запитували, чи ми місцеві. А потім дізнавалися, що ми з Донецької області — і відмовляли».

Кіт Біляш на фоні заходу сонця. Фото з особистого архіву

В оголошеннях часто було прямо написано: «Без тварин і дітей». Іноді погоджувалися тільки на кота, або тільки на собаку. Але не на обох. Аргументи звучали приблизно однаково: попередні мешканці зіпсували меблі, порвали диван, залишили запах. Після цього власники житла вирішили — більше ніяких тварин. Кожна така розмова — це невелике відчуття глухого кута. Тому що в якийсь момент перед людиною постає вибір: залишити вихованця або продовжувати шукати.

«Для мене це навіть не питання житла, — каже Софія. — Це питання порядності. Я б ніколи не залишила своїх. Це вже члени сім'ї».

Софія з Кнопкою. Фото з особистого архіву

Софія з чоловіком та своїми вихованцями: Кнопка — маленька чихуахуа, кіт Біляш. Фото з особистого архіву

Кнопка — маленька чихуахуа. Фото з особистого архіву

У підсумку їм пощастило. Вони знайшли будинок, де господарі зустріли їх з мисками води для Кнопки і Біляша. Але Софія чесно каже: не всім так щастить і не завжди трапляються люди, які також люблять тварин.

Важливо розуміти, що ситуації бувають різними. Ми не закликаємо засуджувати всіх. Крім цього, в Україні вже не раз траплялося, що вихованці залишалися без господарів через загибель людей під час російських обстрілів. Іноді йдеться про екстрену евакуацію під вогнем, коли на збори є лічені хвилини. Бувають випадки, коли у людей немає коштів на перевезення або можливості знайти житло.

Війна ставить важкі моральні вибори, не всі рішення приймаються з байдужості, а в кожній окремій ситуації варто розбиратися і намагатися не узагальнювати.

«Чим далі, тим гірше»: Ситуація в притулках погіршується

Зима — найважчий час для тварин, каже зооволонтерка Олена з Краматорська. Тим більше в прифронтових містах.

Олена, зооволонтерка із Краматорська. Фото з особистого архіву

«Їм практично ніде сховатися. Мороз, сніг, дощ, який перетворюється на лід. А дзвінки не припиняються: «Заберіть собаку. Заберіть цуценят. Інакше ми їх отруїмо», — такі слова волонтерка чує регулярно.

І це, зізнається Олена, одна з найболючіших сторін її роботи. Безпритульні тварини в місті багатьом заважають. Але є й інші люди — ті, хто не проходить повз. У різних районах Краматорська у волонтерів свої «точки», свої підопічні. Вони постійно на зв'язку в загальному чаті: якщо десь збили собаку, якщо тварину підстрелили, якщо хтось замерзає — машина виїжджає відразу.

Паралельно волонтери розвозять корм по місту, щоб люди могли підгодовувати тих, хто залишився без господарів.

«Ось так потихеньку виживаємо. І тварини виживають разом з нами», — каже Олена.

Олена, зооволонтерка із Краматорська з одним із своїх підопічних. Фото з особистого архіву

Зараз під її опікою близько 200 безпритульних тварин, яких евакуюють до Краматорська з різних куточків Донецької області. Частину з них привозять військові — знаходять на позиціях, у зруйнованих будинках. Інших залишають сусіди, які якийсь час годували «чужих» вихованців, але тепер самі збираються виїжджати.

«Дуже часто дзвонять: господарі давно за кордоном, ми годуємо, але теж виїжджаємо. Що робити? Кому залишити? Або дружина поїхала, чоловік збирається до неї — і кішку, і собаку взяти не можуть. Просять прилаштувати», — каже Олена.

Олена, зооволонтерка із Краматорська зі своїми підопічними. Фото з особистого архіву

З кожним днем таких звернень стає більше. Люди впевнені: волонтери просто приїдуть, заберуть, і десь знайдеться місце. Але реальність інша: притулки переповнені, перетримки забиті, волонтери задихаються від кількості тварин. Олена розповідає, як нещодавно дзвонила до Полтави:

«Там катастрофа. Мені кажуть — нам дзвонять з Краматорська, просять забрати ваших цуценят. А у нас черга на цуценят. Тут ніхто не хоче брати».

Цей процес нескінченний і тільки погіршується. Є й інша проблема — гроші. За словами Олени, донатів стало менше. Допомагають в основному друзі та ті, хто особисто знає волонтерку. Питання з кормом поки що вдається вирішувати — завдяки новим знайомствам, відповідальним бізнесам і організаціям, людям з різних міст України та з-за кордону. Але фронт рухається, ситуація з безпекою в Краматорську з кожним днем все гірша, і тепер перед самою Оленою стоїть важке питання — евакуація. Причому не тільки своя, а всього притулку.

«Всіх тварин з притулку я повезу за собою. Знайти б відповідне місце» — каже вона.

І додає, що якщо по дорозі зустріне ще когось покинутого, не зможе пройти повз. Одного разу, коли вона поверталася після чергової відправки до Німеччини пса, якого вдалося влаштувати в сім'ю, поїздом до Барвінкового, на привокзальній площі побачила маленького пса — він метався під крижаним дощем, замерзав.

«Я зрозуміла, що його просто викинули. Він був розгублений, але мав дуже відданий погляд... Я не встояла», — згадує Олена. Тепер пес живе у неї у вольєрі і чекає відправки теж до Німеччини, в нову сім'ю.

«Вони — не речі»: Людям потрібно пояснювати, як необхідно ставитися до тварин

Петя — з Болгарії. Працювала в міжнародній організації із захисту прав тварин у Німеччині, займалася, зокрема, і порятунком тварин.

Коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ, Петя разом зі своєю командою приїхала на польсько-український кордон, щоб допомагати людям, які втікали від війни разом зі своїми улюбленцями. Саме там, каже вона, почалася її любов до України.

«Я була в шоці від того, наскільки українці люблять своїх тварин. Були перші дні війни. Люди йшли по морозу, несли кішок і собак на руках по кілька кілометрів. Їм було страшно, важко, але вони не залишали своїх», — згадує волонтерка.

Петя — волонтерка із Болгарії. Фото з особистого архіву

Петя — волонтерка із Болгарії з одним з врятованих котиків. Фото з особистого архіву

Пізніше вона пішла з міжнародної організації і переїхала в Україну, де приєдналася до евакуаційної команди UA Animals і майже два роки вивозила тварин з прифронтових зон.

«Дуже важливо підтримати людей, які до останнього залишаються на лінії фронту через своїх тварин. І важливо врятувати самих тварин», — пояснює Петя.

Петя — волонтерка із Болгарії. Фото з особистого архіву

Згодом жінка заснувала власний благодійний фонд — «Котяче місце». Організація займається емоційно-психологічною реабілітацією котів з ПТСР.

«Я побачила, що багато тварин страждають не тільки фізично, але й психологічно. Вони стають агресивними, неконтактними, їм потрібно більше часу. І я вирішила створити місце, де їм допоможуть саме емоційно», — каже жінка. Зараз у неї невеликий притулок для котів, які пережили війну.

За її спостереженнями, більшість людей все-таки не кидають тварин. Багато хто залишається під обстрілом до останнього, поки не переконаються, що зможуть вивезти вихованців.

«Але є й інші випадки. Люди сприймають тварину як річ. А це жива істота, вона відчуває, вона залежить від людини», — підкреслює вона.

Для Петі її діяльність — не тільки робота, але й світогляд. Вона переконана: суспільство повинно інакше ставитися до тварин — як до живих істот з емоціями, а не як до майна, яке можна залишити.

Крім евакуацій, її команда доставляє корм у прифронтові регіони. Коли логістика зруйнована, коли важко привезти навіть воду, волонтери все одно їдуть рятувати і допомагати. Зараз найбільша небезпека — дрони:

«Вони повністю змінили війну. На початку ми могли працювати в Бахмуті, в Авдіївці. Зараз навіть якщо фронт за 6-7 кілометрів, часу у нас всього година — з п'ятої до шостої ранку, коли змінюється ніч на день і дрони гірше бачать», — каже вона і додає з гіркотою, що за ці роки втратила друзів — українських та іноземних волонтерів, яких вбили дрони. — Коли розумієш, скільки друзів уже немає, стає ясно — наступного разу це можеш бути ти».

За чотири роки у неї накопичилися десятки історій. Найемоційніша — про Віктора. Він живе в прифронтовому селі. Його будинок зруйнований, але він рятує кіз. Так у нього з'явилося тридцять або сорок тварин. Зараз Петя і її команда вивозять по кілька кіз на день на маленькій машині. Віктор відмовляється їхати, поки не будуть врятовані всі.

Саме завдяки цій історії Петя відкрила ще один притулок — вже для кіз. Там тварин не розводять для сільськогосподарських потреб, вони просто живуть.

«Віктор змінив моє життя», — каже вона.

Петя працювала в Харківській, Донецькій, Запорізькій, Херсонській областях. Вона зізнається: евакуювати тварин іноді складніше, ніж людей. Вони не розуміють, що відбувається. Вони захищають дім, бояться.

«Але вони все відчувають. Якщо ти прийшов допомогти — вони довіряють», — ділиться вона.

Коли часу немає, а тварина травмована і налякана — доводиться використовувати транквілізатор. Але в більшості випадків, каже Петя, тварини розуміють:

«За чотири роки я зрозуміла головне — з ними потрібен контакт. Зв'язок. Без цього нічого не вийде».

Саме цей зв'язок тримає її тут вже четвертий рік війни.