«Старші більше бояться, а молодим нема чого втрачати»: війна очима 55-річного добровольця та 19-річного контрактника

24 лютого 2022-го директор і тренер дитячо-юнацької спортивної школи з греко-римської боротьби Ярослав Кравчук прокинувся о 5 годині ранку. Заварив чаю. Позіхалося. Напередодні ввечері був у бані зі своїми вихованцями: там найкраще відновлюються втомлені м’язи.

За вікном загула авіація. Подумалося: певно, нічні навчання на військовому аеродромі, котрий неподалік його рідного Житомира.

Раптом дзвінок від давнього товариша, командира однієї з бойових бригад: «Почалося!».

«Збирай сумку», — розбудив 51-річний Ярослав дружину. Тій було не звикати: чоловік воював в АТО й не приховував: якщо почнеться наступ, він знову піде. Хоч і мав «відстрочку», як і решта викладачів.

«Не згадаю, якими словами вона мене проводжала, але нічого радісного там не було. От коли я чую зараз: «Хай на війну йдуть ті, хто хоче», то я так відповім: за роки не зустрів жодної людини, яка хоче на війну. З матюками, зі зруйнованими планами ми йшли, бо знали: москалі не просто прапорець хочуть змінити. Вони сунуть сюди, щоб усе знищити», — така його мотивація.

О пів на девʼяту годину ранку Ярослав, батько двох синів і любитель риболовлі на коропа вже був у військкоматі. Там чекав на хлопців, з якими пройшов АТО. З ними домовилися заздалегідь: щойно росія нападе, вони гуртуються і йдуть воювати.

Ярослав зателефонував кожному. Ніхто не брав слухавки, а пізніше перетелефонували: «Ми отримали зброю, йдемо в тероборону». Знали: якщо приєднаються до нього, то на них чекає 25, 95 або 30 бригада, що опиняться в епіцентрі подій як найбільш боєздатні.

Кравчук розгнівався: «А в теробороні можна пропетляти. Я тоді сказав, що за нагоди з кожного спитаю. І результати будуть, зокрема й на обличчі».

Ярослав Кравчук на передовій. Фото: hromadське

Ярослав Кравчук на передовій. Фото: hromadське

Увечері 24-го він уже був у 2 батальйоні 95 бригади — одягнений, взутий, зі зброєю. І поїхав виконувати своє перше завдання: на одному з військових аеродромів чекали висадки ворожого десанту.

Тим часом у селі на Рівненщині 24-го лютого о 5:30 ранку бабуся зайшла будити свого онука:

— Дімко, війна на вулиці!

— Ого! — вигукнув він. — Ходімо дивитися телевізор.

15-річний Діма Ковальчук — звичайний хлопчина. Любив ганяти з пацанами у футбол, ходити на риболовлю й по гриби, жив із мамою, бабусею і двома братами. Старший служив свого часу в АТО. Йому зателефонували зранку: «Андрюхо, вертайся!». І він поїхав.

Для школяра ж день минув у новинах, у Telegram-каналах, листуванні з друзями. Кількох однокласників батьки хотіли відправити за кордон, але ті вперлися: той лишається, той не хоче, і ми не поїдемо. Лише одну дівчинку вивезли.

Того дня зник зв’язок зі старшим братом, мама вже й переживати почала.

Дмитро Ковальчук. Фото: hromadське

«А я знав, що з Андрієм усе буде добре, бо він розбирається у військовій справі і вибереться з будь-якої колотнечі цілим і неушкодженим. Навіть думки не було, що його ранять чи щось гірше. Так і вийшло» , — каже Дмитро. Дійсно, брат того дня дав знати про себе ввечері: все добре, виконував завдання. Брат відвоював два роки, списався через проблеми зі здоров'ям. Тепер він удома.

Перші місяці: випускали 200 мін на добу

У перші дні великої війни Ярослав Кравчук не дав стрілкові-побратимові вистрілити по нашому гелікоптеру, якого у тумані вважав ворожим. Ляснув по плечу, і постріл не зачепив вертольота. Ярослава похвалили. Хтось із хлопців знайшов майорський погон, жартома прикріпив. Так до нього прилип позивний Майор.

Перші місяці вторгнення для Ярослава стали найважчими за чотири роки.

«Весна 2022-го. Траса Слов’янськ — Ізюм. москалі рвалися на неї. І якби в них це вийшло, то українське угруповання на Донбасі повністю оточили б. Наш батальйон прикривав піхоту біля села Довгеньке. Що навколо відбувалося — невідомо. «Старлінків» немає. Якось інформація надходила із запізненням. Ми знали лише, що праворуч і ліворуч від нас. Артилерії не було як поняття, бо снарядів немає, а танків аж два, і то один захований. Зі зброї у нашого батальйону — три міномети. Випускали 200 мін за добу — це дуже висока інтенсивність», — згадує він той час.

Українським бійцям вдалось утримати позицію, хоч їх ніхто не міняв. За чотири місяці вороги не просунулися ні на метр. Ярослав каже, що для цього з побратимами робили неймовірне, стрибали вище голови.

Ярослав Кравчук на передовій. Фото: hromadське

Ярослав Кравчук на передовій. Фото: hromadське

Досвід АТО — ні про що, якщо порівняти з повномасштабкою. Його друзі, які пройшли квітень-червень 2022-го, згодні, що ні до цього, ні після з такою напруженістю бою не стикалися. А чекали їх не квіточки: Серебрянський ліс, Харківська операція, захист Куп’янська, Курська операція. Жартують, що то для них то вже — курорт.

Що потрібно знати про ці операції?

• Срібне лісництво — місцевість під містом Кремінна Луганської області, де з 2022 року відбувалися активні бойові дії в битві за Донецьку та Луганську області.
• Контрнаступальна операція Сил оборони України восени 2022 року, під час якої деокупували більшу частину території Харківської області, зокрема міста Ізюм, Балаклія, Куп'янськ. Також відома як Слобожанський контрнаступ.
• 27 лютого 2022 року війська РФ окупували Куп'янськ, і вже 16 вересня 2022 року внаслідок Слобожанського контрнаступу ЗСУ звільнили місто.
• Наступальні дії Збройних сил України на території Курської області Росії, які розпочалися 6 серпня 2024 року, коли ЗСУ перетнули російсько-український кордон поблизу міста Суджа. Операція стала першим масштабним перенесенням бойових дій на міжнародно визнану територію Росії.

Перші тижні великої війни на Рівненщині: парубки зводять блокпости, Діму не беруть, бо малий. Увечері він із друзями ходить селом: всюди темрява, хоч в око стрель. Відчуття, наче всі вимерли — так люди боялися обстрілів. І вони сталися — щоправда, пізніше й не в селі: десь били по інфраструктурі й військових частинах, десь прилетіло в Рівне. Про це дізнавалися з новин.

Діма не дуже вдавався у хронологію війни: у школі та й між собою підлітки в 15 років таке не дуже обговорювали. Він пам’ятає, як росіяни відступили від Бучі й відкрилася правда знущань із цивільних.

Дмитро Ковальчук на передовій. Фото: hromadське

Що сталося у Бучі?

Окупація міста Буча на Київщині тривала з 27 лютого по 31 березня 2022 року. Під час окупації російські війська чинили масові вбивства, тортури та інші знущання з цивільного населення.

Після звільнення міста світові медіа оприлюднили докази масових поховань та вбитих мирних жителів, що викликало міжнародний резонанс та розслідування військових злочинів.

«І найбільше мене у війні вразило мародерство наших людей, які лазили розбитими магазинами, порожніми будинками, виносили речі, — згадує. — Я бачив відео, як їх ловили, прив'язували до стовпів. А жорстка агресія до ворогів у мене виникла, коли відрізали геніталії нашим полоненим, розстрілювали. Пам'ятаю, якийсь мужик перед розстрілом закурив і вигукнув: “Слава Україні!”» (йдеться про Олександра Мацієвського, вбитого 6 березня 2023-го. — Прим. ред. ).

Хлопець закінчував школу, і поступово в ньому визрівала думка: піде служити. Хоче бути серед найкращих. Але нікому про своє бажання не розповідав.

Дмитро Ковальчук на передовій. Фото: hromadське

Здобув атестат і вирушив до Польщі на заробітки: збирав яблука. У листопаді 2024 року йому виповнилося 18. Напередодні залишив заявку на сайті «Азова», про який мріяв. Звідти одразу передзвонили: Бажаєте до нас? Чекаємо на співбесіду» . Його успішно пройшов. І тут питання, яке йому перевернуло все: «А батьки знають, що хочете служити? Потрібно, щоб знали» .

Дмитро відступив. Лякати маму не хотілося.

Його навперебій сватали до різних бригад, але він обрав 95-ту. Там поставили те саме питання, і він, не моргаючи, випалив: «Знають» .

Водночас вийшла інформація про контракт «18–24», який, згідно з задумом Міноборони, мав заохочувати молодь до 25 років приєднатися до лав Збройних сил. І хлопець погодився підписати його на рік.

Сім'я дізналася, що він служить з TikTok. Якийсь канал знімав сюжет про перших контрактників, які проходять навчання. І Дмитро засвітився.

— Ми думали, що ти в Польщі , — зателефонував брат.

— Та це не я, хтось схожий!

— Тебе мати дізналася.

— Ну, це я, і що?

Мама плакала. За одного сина хвилювалася, а тут і за другого: «Навіщо тобі та армія? Ти життя не бачив».

«Але я не пошкодував» , — коментує своє рішення Дмитро, якому дали позивний Блідий.

Нині йому 19, і вже рік він виконує найважчі завдання у 13 окремому десантно-штурмовому батальйоні 95-ки.

Багато чого йому здається прикольним і цікавим: йти картою в посадку, а на місці виявити, що там голий лужок. Сидіти на позиції, коли попереду вороги та їх нічого не поділяє. Підпускати їх ближче і «класти». Йому цікаво долати непередбачувані труднощі та перевіряти себе.

Є й болючі моменти: втрата побратимів.

Чому навчила війна, що дізналися про себе

Майор упевнений: хоч він і спортсмен, на війні фізична підготовка відходить на другий план. Головне – витримати все психологічно.

Його перший командир розрахунку під час боїв за Довгенько примотав сумку скотчем до велосипеда та втік, залишивши бійців.

«Адже ми самі обрали його командиром 2022-го, як найдосвідченішого. І справді, він створював ілюзію, що на нього можна спертися. Ми живемо у чудовий час, всі маски скинуті, ти чудово бачиш, хто є хто. Ось приклад: хлопці з села, які мають найяскравіший досвід у житті — як вони молодими напилися, не могли підвестися і в клубі билися, сидячи на дупах. А на війні, коли все довкола свистить і летить, вони виконують усе як слід. А хтось — такий досвідчений, такий тертий калач — сідає на велосипед і зраджує своїх. На війні видно натуру кожного, тут не вдаси іншим», — такий висновок Ярослава Кравчука.

Про себе за ці чотири роки він зрозумів, що виживе будь-де, якщо трапиться найменша можливість, а також виконає завдання. Переконаний, це досвід тієї жахливої ​​весни 2022-го.

«Я знаю, що відповідальність перед людьми дуже сильна. Наприкінці минулого літа я віз артилерійські боєкомплекти на позицію, дві каністри з бензином для генераторів. Безпілотник влетів у нашу машину ззаду, згоріли мій автомат, рація, вся машина. Я вискочив, відбувся синцями. І ось мене мучила совість перед підрозділом. Через мене втратили транспорт», — розповідає.

Ярослав зателефонував депутатам Житомирської обласної ради. Вони скинулися разом із губернатором на іншу машину. За тиждень він знову їхав на позицію і за автомобіль переживав більше, ніж за себе.

Війна дала йому друзів навіть більше, ніж друзів. Цих людей, з якими так зродився, так зрісся в одне ціле, яке називається словом «побратими».

Дмитро одного разу був на позиції на Сумщині 34 дні. Каже, дуже хотілося солодкого. Батончик Snickers ділили на двох і розсмоктували цілий день, ловили кайф. І одного дня хлопець вискочив зібрати аличу: знав, що вона солодка, бо така сама вдома росте. І побачив у полі посилку, а біля неї дрон .

«Тобто це нам була передачка, її збили. Думаю, ризикнути й забрати — чи не варто. Розумію, що там вода, їжа, і зробив таки цей ривочок, там метрів десять у поле. Відкриваю, а там шість пляшок води у усі цілі! Залітаю в бліндаж: «Шикуємо!». Тієї миті я усвідомив: треба цінувати все. На війні смисл життя міняється», — відверто ділиться.

Коли його «відкотили» — наказали залишити позицію, — дістався до будинку, де мешкав зі своїми хлопцями. Брудний, весь у крові, бо дорогою поранили бійця і виносив його собі. Ледве стояв на ногах. Заходить на подвір'я, а там чужі люди. А йому так хотілося до своїх, все їм розповісти.

«А де, блін, ті, з ким я починав, вишкіл проходив, контракти просто підписував? Немає. На позиціях. У хаті на ліжках (а пам’ятаю, хто де спав), інші лежать. Це боляче. Це образливо. Новенькі підбігли: «Ну розказуй, що там, як там?» А я: «Підете — побачите».

Вже вимитий, увечері я сів у дворі. Пташки співають, все довкола ціле, гарно кругом. Знову подумав: треба цінувати кожну мить! І всіх у це втягуватиме, щоб дорожили життям».

Ще Дмитро зрозумів себе, що став більш відповідальним на війні. Особливо це стосується навчання новеньких.

«Від цих навичок залежить, чи виживе людина. А якщо відправимо на передок ненавченого, то вважай, що ми його зрадили», — каже.

Збулася його мрія — на війні він серед найкращих. Зустрів таку дружбу, таку опору, таке почуття плеча, яких досі в нього не було. З однокласників він служить, йому майже ніхто не пише, не цікавиться, як він. І йому вже нема про що говорити з тими, хто не воював. Проте зі справжніми друзями, яких зустрів за останній рік, постійно на зв'язку. Навіть якщо вони далеко.

Старші – молодші

Ярославу Кравчуку зараз 55. Таких у тому ж віці мало. Переважно чоловіки старше 40 років та молоді. Про останні він думає так:

Ярослав Кравчук на передовій. Фото: hromadське

Ярослав Кравчук на передовій. Фото: hromadське

Ярослав Кравчук на передовій. Фото: hromadське

«Вони більш адаптовані до цифрових технологій. Спритніші, мають краще здоров'я, в екстремальних умовах витриваліші, ефективніші. Вони ще не мають відчуття страху, вони думають, що безсмертні, що смерть — це таке далеке. Я себе згадую молодим, хоч це й у 1990-х було, прожив на ура. Час надій ніколи не опускалися руки, бувало, прокидався в крові, тому що ввечері з кимось побився, але я знав, що це тимчасово» .

Щодо військового досвіду, він не вважає, що у старших його більше. Усіх нових у розрахунок водять поступово, відправляють завдання зі знаючими. І через півроку молодий боєць вміє те, на що у старших пішли роки.

Дмитро Ковальчук із ним згоден:

«Якщо взяти чоловіка у 40 та у 20 років, різниця велика. Ми з телефонами краще дружимо, ловимо на ходу свіжу інформацію. А старшому п'ять разів розкажи-покажи. Ось саме життєвий досвід на війні ролі не грає, тому що тут немає часу думати про сім'ю, дружину, дитину. У старших це все є і вони більше бояться. А молодим нема чого втрачати. Тут ти, побратимо, ворог, небезпека».

Що дає сили?

Ярослав Кравчук добре пам'ятає, як його прабабуся та бабуся замість казок у дитинстві розповідали історії, як їх вислали до Сибіру, ​​за озеро Байкал, у 1930-ті. Розкуркуляли, бо сім'я мала дві корови. Везли у товарних вагонах. Повернулися до України 1954 року.

Дмитро Ковальчук на передовій. Фото: hromadське

Що потрібно знати про розкуркулювання? 

Розкуркулювання – примусова конфіскація майна заможних селян (так званих куркулів) та їх виселення під час колективізації в СРСР на початку 1930-х років. Ця політична репресія супроводжувалася арештами, депортаціями та насильством, а також мала на меті ліквідацію приватного сільського господарства та зміцнення колгоспної системи.

«На руках була моя маленька мама, яка народилася в Іркутській області, та її старший братик. Невдовзі він помер від менінгіту. Тобто історія моєї сім’ї показує, чим закінчуються походеньки й влада москаликів в Україні. Я йшов, щоб їх зупинити. І коли дуже важко, згадую своїх рідних, чи йду на могилки, і стає легше, що ми все правильно робимо. Кажу їм: «Спіть спокійно»», — зізнається.

Дмитро Ковальчук вибирався з позиції, де провів понад місяць. Брив на ватяних ногах через велике кукурудзяне поле. Всюди нерозірвані міни, а він повторював: «Господи, врятуй і збережи». Відчував, що тут не залишиться, що Бог виведе його. Товариш наступив на пелюсток ( Протипіхотну фугасну міну ПФМ-1 радянського виробництва – Прим. ред. Громадське) , йому перебило кістку, за ними полював дрон, але хлопці вийшли.

«І так захотілося зателефонувати мамі», — каже Дмитро. Цей юний боєць, який не їздив у відпустки, бо на війні прикольно, відчув, яку силу дає мама. Мама яка чекає, яка молиться за нього.

Що після війни?

Навіть зараз тренер Ярослав Кравчук знаходить час керувати школою на відстані та проводити змагання. Каже, за чотири роки загинули чотири вихованці: Конова Дмитро (1984 р.н.), Річко Руслан (1977 р.н.), Загурський Олександр (1988 р.н.), Яременко Андрій (1999 р.н.). Усі — кандидати у майстри спорту.

Ярослав Кравчук на передовій. Фото: hromadське

Майор мріє після війни виховати щонайменше трьох олімпійських чемпіонів.

«А гордість за себе буде, коли закінчимо всю цю справу. І закінчимо добре», — робить висновок.

У Дмитра Ковальчука 13 березня спливає річний контракт, і він продовжить його. Йому хотілося б залишитися на службі і після війни покращувати армію. На закінчення розмови згадує:

«У шостому чи сьомому класі ми малювали картинки та відправляли їх військовим. І тоді я б ніколи не подумав, що мені, 18-річному, діти теж надсилатимуть картинки. І це дає чинність, це приємно. Я дуже хочу, щоб нинішнім шестикласникам їх уже не надсилали. Для цього ми тут.

Спочатку цей матеріал вийшов у виданні hromadського. З дозволу колег ми публікуємо його російськомовну версію цілком, із незначною редактурою. Матеріал випущений за підтримки медіамережі.

Автор: Наталія Мазіна

Переможемо цензуру разом!

Як читати «Новини Донбасу» на окупованих територіях