11 років в українській в'язниці легше, ніж рік у російському полоні: історія донеччанина Андрія Родіонова

Життя бентежне. Раптом воно стає бентежне аж занадто. Доля донеччанина та захисника України Андрія Родіонова склалась дуже не просто. Спочатку він відсидів у українській тюрмі, а потім потрапив у російський полон. Як витримати всі складнощі та залишитися вірним собі та своїм ідеям чоловік розказав «Новинам Донбасу».

З політеху — «на зону»

Народився Андрій Родіонов на Донбасі, у місті Макіївка у 1983 році. Його родина доволі часто змінювала місце проживання. Закінчив Андрій ЗОШ № 94 та Донецький політехнічний технікум у 2002 році, коли йому було 18 років. Спорт, веселощі, мрії… Попереду було велике, доросле життя. Все складалося добре, перспективи були безхмарні, але стався випадок, який вкрай не вписувався в його життєві плани.

«Ми зустрілись з другом. Трішки випили. Друг попросив піти з ним та вибити борг з одного хлопця», — пригадує той день Андрій. Але розмова з боржником пішла не по сценарію, він був у стані наркотичного сп’яніння. «Сталося так, що ми його побили. До того ж мій друг дістав ножа… Так, це все не правильно, жахливо та неприємно. Той хлопець помер. Тому ми удвох отримали по 13 років тюрми», — говорить Андрій.

Чоловіка судили одразу за двома статтями — вбивство групою осіб з корисливих мотивів та вимагання.

«Я опинився «на зоні». Це був жах. Якщо у Донецьку був «чорний режим» там було дозволено майже все, то у Запорізький області, де я знаходився основний час відбуття покарання — «червоний». Я пережив два бунти… Було всяке,  але з полоном не порівняти», — говорить він.

Але у неволі Андрій вирішив, що не буде гаяти час. Там він опановував професії столяра та зварювальника.

«Я намагався по максимуму витратити свій час на розвиток. Як хлопці у полоні вивчали англійську мову, так я вивчав професії», — каже він. 

Замість розповсюдженої гри у нарди Андрій організував турнір по шахах, який блискуче виграв та отримав бажані цигарки.

Також Андрій знайшов своє кохання. Дівчина приїжджала до нього на побачення та вірно чекала всі ці роки.  Він одружився з Анною, та ще коли знаходився у місцях позбавлення волі у нього народилось двоє дітей.

За зразкову поведінку Андрія перевели на колонію-поселення де був значно кращий режим, що допомогло швидше адаптуватися до життя на волі. До речі, з терміна у 13 років, чоловікові зменшили строк до 11. У 2013-му він нарешті опинився на свободі.

Андрій Родіонов приїхав у рідний Донецьк, але жити з батьками було тісно. Тому він знайшов роботу та зі всією родиною поїхав у Крим, але туди зайшли російські війська та почалася анексія півострова.

«Там побачив «зелених чоловічків». Зрозумів, що це щось не добре. Звідти відправився додому, але дурдом застав мене і там. Зі Слов’янська приїхала колона так званих ополченців з автоматами …. Сподівався, що це все швидко згасне, але все ж таки перевіз всю родину у Полтавську область», — розповідає він.

Там почалося довгоочікуване тихе сімейне життя. Андрій працював столяром, непогано заробляв, ростив дітей. Потім перебрався у Київ на перспективнішу фірму. Один раз, у 2019 році, він з жінкою вирішив відвідати свою малу Батьківщину та приїхав у Донецьк.

«Там на нас вже казали «хунта» та «бандерівці». У себе дома я виявився «зрадником». У наш бік постійно були такі вислови та ми не велись на провокації. Я зрозумів, що життя там немає», — говорить Андрій.

Андрій Родіонов на службі. Фото з особистого архіву

Добровольцем на фронт

На початок повномасштабного вторгнення РФ, Андрій жив у Петрушках, це селище під Києвом. Першу хвилю навали окупантів його родина зустріла вдома.

«6 травня у наш будинок, де була купа дітей, було влучання снаряда. Ми зібралися, та знов поїхали у Полтавську область. А там я пішов з кумом у військкомат та як доброволець 13 травня потрапив у 71 єгерську бригаду десантно-штурмових військ ЗСУ», — каже він.

За роки своєї служби Андрій Родіонов був на Харківському напрямку, боронив Бахмут та Часів Яр. Але найяскравіше запам’ятався йому перший бій з ворогом.

«Ми були не досвідчені. Росіяни вийшли на нас у нашій формі. Бій почався зненацька. Ми спалили два БТР, та відбили атаку. Але втратили двох командирів, які були моїми хорошими друзями», — каже він.

Після отримання поранення Андрія Родіонова перевели у 156 батальйон ТРО де він ніс службу далі від фронту. Але там зовсім не бачив себе, та вирішив повернутися у цивільне життя. До того ж у бійця народилась третя дитина. Та доля знов зіграла дурний жарт. Андрія перевели до 159 бригади, що була під Красногорівкою, до командування якої у нього зараз є багато питань.

«Я там пробув три дні до полону. Відношення таке собі… Перед виходом на позиції ніхто не запитав навіть, чи вистачає у всіх всього по «снарязі». Дали завдання йти позаду «Вовків Да Вінчі» та лише евакуювати та спостерігати. Але як я зрозумів потім, ми повинні були лише прикрити їх відхід», — розповідає він.

Як тільки група Андрія десантувалася — одразу потрапила під обстріл та зазнала втрати. Недосвідчені побратими розгубились та Андрій намагався мотивувати їх та привести у стан готовності до бою. Бійці опинились в оточенні та на евакуацію можна було не очікувати.

«Ми прийняли рішення прориватися з боями по три людини. Я був у першій трійці. Пробіг 500 метрів, та по мені почав працювати дрон. Один уламок потрапив у броню. Хлопців я загубив з виду. Забіг у будинок та заховався під ванну», — розповідає Андрій.

Військовослужбовець переховувався декілька діб, без сну та їжі, знаходячись зовсім поряд з ворожими військами, які кружляли поряд.

Андрій Родіонов. Фото з особистого архіву

«Я — місцевий. Тому всі хотіли вдарити»

Постійна напруга, фізичне та моральне виснаження породила галюцинації. Андрій каже, що йому почало здаватися, що хтось ходить зовсім поряд. Та якось він почув реальні голоси.

«Говорили російською, але з нашим характерним «Шо». Я подумав, що це наші, та вийшов. Це були сепаратисти. Так я потрапив у полон», — каже Андрій.

Доволі довго вороги тримали бранця десь на підвалі та знущалися.

«Я — місцевий. Тому був у них як мавпочка. Всі хотіли подивитися на мене та вдарити. 13 серпня 2024 року мене привезли на колонії №33, що у Кіровську», — розповідає він.

Перед тим як зажити більш-менше спокійним життям за мірками табору, Андрію треба було витримати два тижні на ДІЗО.

«Примушувати співати пісні, розповідати віршики… Причин, щоб бити там не шукали — просто били. Але нормально. Я витримав — значить нормально», — усміхається військовий.

Вже на бараці Андрія почало дратувати те, що деякі хлопці підлабузнюються перед адміністрацією та за цигарки готові виконувати будь-які забаганки та в цілому було мало згуртованості.

«Затримався тому на Кіровську я не довго. Був не зручний завгоспу, хоча і не сварився ні з ким. Взагалі не знаю, але чому одним з першим 6 грудня 2024 року мене етапували на Орськ, у СІЗ0 №2», — каже Андрій.

Життя у сутінках

Найстрашніше у переміщенні для полонених — це «прийомка», перший день на новому місці утримання, де нещадно катують та можуть забити до смерті. Андрій Родіонов знав це та відверто побоювався. Але чомусь у той день ніхто не бив «новеньких», лише кричали, тиснули психологічно та лаяли собаки.

«Я опинився у камері на чотири людини. Перші три місяці був тупо стоячий режим та треба бути постійно з ганчіркою в руках щось постійно мити. Потім дозволили сідати на лавку, а потім навіть дали книжки…. Але вимкнули світло», — розповідає він.

Вікна в приміщені були замазані фарбою, були постійні сутінки, від чого дуже падав зір.

«А ще у мене в камері була психічно хвора людина. Може контузії далися взнаки. Він не міг нормально сходити в туалет, не міг заправити постіль та бувало що шукав вигаданий телефон. З ним нам також було тяжко», — пригадує чоловік.

Андрій говорить, що його попередній досвід перебування у неволі зіграв позитивну роль. Багато чого з режиму дня було зрозумілим, тому жити було легше, ніж молодим хлопцям, які були не прилаштовані до сурових умов. 

«Дехто намагався домовитися, щоб співати пісні на додаткове харчування чи цигарки, але я сказав, що у цій камері ніхто принижуватись не стане», — каже Андрій.

Якось адміністрація СІЗО вирішила, що світло треба все ж таки включити та навіть дозволити полоненим настільні ігри. Але так було лише 4 дні. Потім все знов все стало як було, та життя у напівтемряві продовжилося.

На не очікуваний обмін

Андрій Родіонов каже, що він вірив у обмін, але коли він буде — уявити не міг.

Неочікувано у середині липня чоловіку сказали поголитися та віддали той одяг, у якому він приїхав у СІЗО. Він подумав, що це лише знов етап на нову «зону» та без якихось сподівань вийшов з камери.

Але його очікувало щось несподіване. Декілька перельотів з зав’язаними очима, довгі години у дорозі та лише коли Андрій зрозумів, що він знаходиться у Білорусі — на його обличчі з’явилась посмішка.

«Я не вірив у це до останнього. Навіть коли у Чернігові мене зустріла дружина та діти — то просто завмер, ходив та недолуго посміхався», — розповідає він.

Зараз Андрій Родіонов знаходиться на реабілітації в одному з санаторіїв Вінницької області. Лише недавно закінчився період карантину та йому дозволили виходити у місто самостійно.

На стан здоров’я чоловік не скаржиться, але болить голова та підвищується тиск. Також після місяців у Орському СІЗО довелось одягнути окуляри. З психологічним станом звільненого працюють спеціалісти з ментального здоров’я.

«Іноді мені стає дуже сумно. Згадую хороших хлопців, які досі у полоні та щиро бажаю їм волі», — розповідає Андрій.

Зараз до нього приїхала дружина та після закінчення реабілітації чоловік мріє подорожувати.

«Розуміння чим я хочу займатися поки що немає. Трусяться руки, тому я навіть не стрілок. Можливо, знов повернусь у столярну майстерню, але там є гучні звуки, тому не знаю, чи не буде там мені погано. Одним словом — не знаю, але я такий, що вмію все та швидко вчусь. Час все поставить на свої місця», — говорить він.