Як переселенцю отримати 2 млн гривень на житло: історія прикордонника з Маріуполя звільненого з полону

Маріуполець Станіслав Ракитянський був звільнений із полону 30 грудня 2024 року і почав усе спочатку — вже як переселенець. Без власного дому, без звичного життя, але з намаганням повернути відчуття опори. Сьогодні він подав заявку на участь у державній програмі, яка дозволяє внутрішньо переміщеним особам (ВПО) зі статусом учасника бойових дій (УБД) або інвалідністю, отриманою внаслідок воєнних дій, отримати до 2 мільйонів гривень на придбання житла.

Про програму говорять по всій країні. Вона стартувала з 1 грудня 2025 року. За даними Міністерства у справах ветеранів України, станом на 5 грудня 2025 року понад 16 500 сімей уже подали заявки на житлові ваучери через «Дію». Статистика за регіонами показує активний інтерес, особливо з боку людей, переміщених із Донецької, Луганської та Запорізької областей. Але за цими цифрами — не звіти, а люди. І одна з таких історій — перед вами.

Зброяр у лавах ДПСУ

Станіслав Ракитянський народився і все життя прожив у Маріуполі. З 6 років він був пов’язаний із професійним спортом. Замість школи хлопець закінчив Донецьке вище училище олімпійського резерву імені Сергія Бубки, де займався плаванням.

«Маю спортивний розряд майстра спорту України. Був чемпіоном області, чемпіоном міста, чемпіоном басейну та посідав призові місця на чемпіонаті України. На якісь європейські змагання я не їздив», — розповідає Станіслав.

Однак у дорослому віці спортивна кар’єра не склалася, і він вступив до Маріупольського державного університету на спеціальність «Правознавство». Здобувши ступінь бакалавра, Станіслав п’ятий курс закінчував як фахівець із «Самоврядування та адміністрування».

«За спеціальністю я ніде не працював. Тобто, як то кажуть, мені “не зайшла вся ця двіжуха”», — згадує з усмішкою Станіслав роки після закінчення навчання.

Він обрав інший шлях — шлях захисника України — і присвятив йому 4 роки життя до повномасштабного вторгнення. З 2016 по 2020 рік він служив у Державній прикордонній службі України (ДПСУ).

«Я був майстром з ремонту озброєння. Ремонтував усе стрілецьке озброєння, яке у нас було в частині, окрім гаубиць. Тобто автомати, пістолети, кулемети — індивідуальну стрілецьку зброю і групову зброю, таку як кулемети та РПГ», — говорить Станіслав Ракитянський. До його обов’язків також входив контроль зберігання всього озброєння та боєкомплекту частини.

У 2017 році він уже отримав статус учасника бойових дій.

Ще перебуваючи на службі, маріуполець почав удосконалюватися в цивільній професії. Він закінчив курси з розробки сайтів і вебзастосунків. Уже після звільнення встиг попрацювати в невеликих студіях і на фрилансі, робив сайти на замовлення.

Наприкінці 2021 року Станіслав Ракитянський вирішив повністю змінити своє життя. Замовлень було мало.

«Я влаштувався продавцем-консультантом у будівельний магазин відомого бренду. Навіть не очікував, що сподобається: треба було працювати з грошима і спілкуватися з людьми. Але, навпаки, це, як то кажуть, “зайшло”, — зізнається Станіслав.

Тому повномасштабну війну з Росією він зустрів у статусі цивільного, але не зміг ним залишатися довго.

«Тривожна валіза»

24 лютого 2022 року Станіслав Ракитянський прокинувся вдома і почав збиратися на роботу. Але в життя увірвалося щось велике й страшне під назвою повномасштабне вторгнення.

«Я побачив у новинах, що почалася “повномасштабка”. Я тоді жив зі своєю дівчиною. Сказав, щоб вона готувала речі і була готова виїхати, якщо в місті почнуться бої, а сам поїхав у магазин, зібрав весь інвентар, сховав його, бо ще з 2014 року знаю, що таке мародерство», — згадує маріуполець.

У магазині він зустрів директора, який із розумінням поставився, почувши, що Станіслав збирається приєднатися до своєї частини і обороняти місто.

«Я поїхав додому, зібрав усі свої речі. У мене була “тривожна валіза”. Просто взяв і поїхав у частину. Мені ніхто не дзвонив, ніхто не писав — просто я сам так вирішив», — говорить прикордонник.

У військовій частині на вулиці Гагаріна в Приморському районі Маріуполя Станіславу видали зброю, екіпірування та поновили на посаді. Після цього він приступив до виконання бойових завдань.

«Нам дали завдання переміститися на завод “Азовсталь”, а звідти почалися бойові виходи на позиції. Можу сказати лише те, що воював я в Лівобережному районі Маріуполя. Нічого конкретного говорити не хочу», — зазначає він.

«Думав про те, як допомогти пораненим»

Станіслав Ракитянський говорить, що 13 і 14 травня 2022 року вже почалися розмови про те, що доведеться здаватися в полон. Складена оперативна обстановка не залишала інших варіантів. Останні захисники Маріуполя були затиснуті ворожими силами на «Азовсталі», де закінчувалися продукти, медикаменти та боєприпаси.

«Як я це сприйняв? Ніяк. “Ну, живі — і будемо. Ну, добре”. Тобто ні радості, ні горя, просто якесь байдуже ставлення було», — говорить Станіслав про свій виснажений фізичний і психологічний стан після цілодобових боїв в оточенні.

15 травня 2022 року почався вихід у полон за наказом вищого керівництва. Безпосередньо Станіслав виходив 16 травня в полон разом зі своїм братом. Уся зброя була втоплена, щоб вона не дісталася ворогу.

«Тоді в мене не було жодних думок і переживань, бо я допомагав нести “300-х”. Було дуже складно, я думав про те, як надати більше допомоги цим хлопцям. Когось ніс на ношах, комусь ніс сумку», — говорить Станіслав.

Перший обшук маріуполець пройшов одразу після виходу з оточеного заводу на напівзруйнованому пост-мості. Російські солдати вивернули його сумку, але нічого не забрали.

«Я розумів, що це просто така процедура», — розповідає Станіслав.

«Легкий режим»

«Нам говорили, що ми виходимо в полон на 3–4 місяці, але я розумів, що це неправда. Думав, що будемо мінімум десь пів року там. Але коли вже приїхав в Оленівку, я зрозумів, що буде довше», — говорить Станіслав.

Оленівська колонія вразила своєю антисанітарією та дезорганізованістю. Військовополонені були змушені спати на вулиці та харчуватися мізерною їжею з великими перервами.

Перший день перебування в полоні Станіслав провів у бараці № 1, де хоча б були ліжка. Згодом його перевели в бараки № 3–4, і він спав на підлозі, розстеливши свої речі.

«Режим був легкий. Можна було гуляти на вулиці скільки хочеш, спати. Але був реальний голод. Люди падали в непритомність і по два тижні не могли сходити в туалет, бо просто нічим. У мене було отруєння, але дістати ліки було просто unreal. Нікого не чіпали в бараках, але в ДІЗО людей катували й забивали до смерті», — говорить Станіслав.

Рецепти здорового глузду

1 серпня 2022 року Станіслава етапували до Горлівської виправної колонії. Це мало статися раніше, однак терористичний акт в Оленівці відклав переїзд.

«Там я відчув, що таке “прийомка”. Уже під час виїзду з’явилися собаки і почали на нас кричати. Я подумав, що такі зміни до чогось доброго не ведуть», — говорить Станіслав.

Далі було побиття гумовими кийками, яке тривало кілька годин.

У перші місяці перебування Стас описує Горлівську колонію як місце, де людей позбавили всього і влаштували штучний дефіцит.

«Забрали всю військову форму. Люди ходили в простирадлах, у грудні  ще ходили в шльопанцях. А адміністрація знущалася, запитували: “Ви ж у полон йшли, не могли одягнутися, чи що?”», — говорить Станіслав.

Щоденні побиття дорогою до їдальні та словесні приниження не залишали нічого іншого, як просто до них звикнути.

Зміни прийшли з першими посилками. Станіслав Ракитянський отримав їх дві, бо на той період його батьки продовжували жити в Маріуполі.

«Коли почали приходити речі та продукти, ми стали ділитися ними між собою. Із трьох футболок я залишив собі одну, решту віддав тим, у кого не було взагалі нічого. І це було дуже круто», — говорить він.

Прикордонник упевнений, що навіть трохи солодкого з передач або теплий одяг із дому допомагали пережити важкі часи в Горлівці.

«А потім почався такий період, що посилки заборонили. І я жив спогадами про них, розуміючи, що в житті є щось хороше. Наш режим урізноманітнили змінами спецзагону, який почав знущатися з військовополонених», — розповідає Станіслав.

Нова порція жорстокості стала найяскравішою зміною в житті табору. Спецпризначенці били кийками по головах, шокерами по руках під час прийому їжі і могли заради власної забави побити випадкову людину до стану госпіталізації.

«Страшно, коротше. Але в нас був власний рецепт зберегти здоровий глузд», — говорить Станіслав.

Коли з’явилися ручки, блокноти, олівці та папір — з’явилася платформа для творчості. Перше, що було організовано, — клуб любителів малювання. Вигадувалась тема для малюнка, і наприкінці місяця кожен презентував свою творчість. Люди сміялися, ділилися порадами та виробляли власний стиль.

Далі були організовані лекції. Станіслав у співавторстві ще з двома товаришами розповідав про тріатлон.

«Це зайшло так, що далі ми створили серію лекцій на тему “Ярмарок професій”. Якщо людині є що розповісти — вона може підготувати лекцію і поділитися з тими, хто готовий слухати. Тема пішла далі. Люди переказували фільми, книги та ігри. Наприклад, було переказано сім книжок із серії “Відьмак”», — говорить Станіслав.

Але найголовнішим інгредієнтом у рецепті здорового глузду він називає правильний підбір компанії.

«Є люди, з якими приємно перебувати в одній компанії. Це однодумці, які так само думають і мислять. Ті, з ким є теми для розмови», — говорить Станіслав.

Переміщення в Торез

У червні 2024 року Станіслав потрапив до когорти тих, кого етапували до Тореза Донецької області. Він зізнається, що боявся цього переміщення, але, на його подив, у тій колонії не було навіть «прийомки». Усе завершилося звичайним обшуком і побутовими труднощами розміщення на новому місці.

Спочатку був “лайтовий режим” практично для всіх, і отримати фізичне покарання можна було лише за провину.

«Але потім приїхав спецназ. Усі горлівські звички вони перенесли сюди, розповівши персоналу, як можна знущатися з військовополонених», — говорить Станіслав.

До їдальні змушували бігати з піднятими над головою руками, зігнувшись у поясі, та видавати звуки різних тварин.

«У Торезі я вперше побачив, як виокремлюють “азовців”. Їм повісили георгіївські стрічки на форму, виганяли зі строю і змушували робити присідання. При цьому били шокером. Ставлення до них було максимально упереджене», — розповідає Станіслав.

Вакханалія в Бійську

Але Торез був лише розминкою перед вирішальним, найстрашнішим випробуванням, яке випало Станіславу Ракитянському. У грудні 2024 року його етапували до СІЗО міста Бійськ, що на Алтаї в РФ.

«Я побув там тижні три, але мені “вистачило з головою”», — сумно усміхається маріуполець.

Потягом потрібно було їхати троє діб, отримавши лише три разові сухпайки.

«Спочатку все було цивілізовано. Просто команди конвоїрів: “Голова вниз — руки вгору”. Коли ми їхали потягом, у щілину вікна я бачив лише великі дерева й величезну кількість снігу. Я розумів, що перебуваю десь дуже далеко і там дуже холодно. І це точно не обмін», — говорить Станіслав.

В автозаку перед входом до СІЗО хтось із адміністрації пообіцяв «м’яку прийомку», якщо всі будуть виконувати команди і не “гальмувати”. Але, звісно, це був обман.

Побиття почалися одразу на вулиці. Люди в масках били військовополонених і змушували роздягатися догола.

«Мене голим водили коридорами з туго зав’язаним мішком на голові. Брали кров і робили “флюшку”. Постійно кричать і б’ють. Повна вакханалія», — розповідає Станіслав і зізнається, що в якийсь момент просто перестав розуміти, де перебуває і що взагалі відбувається.

В одному з кабінетів йому влаштували допит. Прив’язували “тапік” до пальців і били шокерами по геніталіях.

«Питали все — від початку “повномасштабки” і про всюди, де я був. Там не важливо, що ти відповідаєш чи не відповідаєш взагалі. Просто забивають, а потім заводять у камеру і вмикають гучну музику, щоб ти не чув, як б’ють інших. Але ти все одно це чуєш», — розповідає він.

Щоранку і іноді ввечері проводилися перевірки. Усіх військовополонених виганяли з камер у коридор, де також били палицями та шокерами.

Новорічне диво

Коли сили були на межі, а віра в краще танула, як воскова свічка, для Станіслава сталося диво. Перед Новим роком, уже після вечері, його викликали до підвального приміщення. Прикордонник морально почав готуватися до нових катувань, але його ввічливо попросили переодягтися і поставили перед відеокамерою.

«З розпухлою, як сарделька, ногою і залитим кров’ю оком я промовив слова про те, що не маю претензій до адміністрації СІЗО і до мене не застосовувалося фізичне насильство. Нас вишикували і сказали, що ми їдемо на обмін», — говорить Станіслав.

Але довіри до росіян не було. Це здавалося просто нереальним.

«Ми говорили: “Громадянине начальнику, ми дорослі люди, давно не віримо в казки і занадто давно в полоні”. Але вже в аеропорту, сівши в літак із нормальними сидіннями, я повірив, що лечу на обмін», — говорить Станіслав.

Літак, автобус, кордон і подарунки від Білорусі. Обмін пройшов ніби уві сні. Мрія здійснилася 30 грудня 2024 року — почалася адаптація. Але залишився гіркий післясмак, який є в кожного ВПО, що втратив дім.

«Пощастить усім нам»

«По-перше, немає такої людини, яка послідовно скаже тобі, що робити, коли ти виписуєшся з госпіталю. Ніхто не скаже, що треба йти туди, користуватися тим і отримувати те. Немає навіть єдиного інформаційного порталу для звільнених із полону ВПО», — розповідає про свої перші враження після завершення лікування Станіслав.

По суті, він був наданий сам собі і лише через далеких знайомих, які служили в тій самій частині, що й Станіслав, дізнався контакти нинішнього командира.

Зараз він живе на орендованому житлі в Києві та платить 12 500 гривень на місяць. Каже, що це ще хороша ціна для комфортної квартири. Можна було знайти і за 7, і за 8 тисяч, але після всього пережитого хочеться потішити себе хоча б візуальним виглядом житла.

Станіслав звільнився з військової служби. Нині продовжує навчатися на розробника веб-сайтів і веб-застосунків, паралельно вивчаючи можливості штучного інтелекту, що став популярним.

«Гуляю лісом, ходжу на акції на підтримку військовополонених, серед яких досі є мій брат. Також залишилася звичка з полону читати багато книжок. Уже побував у Польщі, Чехії, Німеччині та Нідерландах і Новий рік планую святкувати також за кордоном», — говорить він.

Зупинився Станіслав у Києві. Жартує, що давно мріяв жити в столиці, але свій переїзд бачив інакше. Він оформив ВПО у Святошинському районі та вийшов на організацію «Я Маріуполь».

«Від них я дізнався, що є програма на отримання ваучера на 2 млн гривень на житло для учасників бойових дій і ВПО. Я думав, що подавати потрібно буде через ЦНАП, збирати купу довідок, стояти в чергах і знову звертатися до своєї військової частини. Але це все робилося через “Дію” і зайняло загалом 3 хвилини», — говорить Станіслав.

Усі документи підтягнулися автоматично, потрібно було просто поставити галочки в потрібних комірках. Єдина складність полягала в тому, що був перевантажений сервіс РАЦСу, коли Станіславу потрібно було отримати підтвердження того, що він не одружений і не має дітей.

«О 20:00 сервер був перевантажений, але наступного дня о 7:00 ранку все вдалося. Так я подав заявку, вона вже в роботі. Кажуть, що міська адміністрація може звернутися для уточнення особистих даних», — розповідає маріуполець.

Станіслав Ракитянський говорить, що його заявка за рахунком десь між 9 і 9,5 тисячами із загальної кількості зареєстрованих. Цей показник — орієнтовний ліміт фінансування на старт програми, який відображений в офіційному порядку надання допомоги (Порядок № 1176): у затвердженому Кабінетом Міністрів порядку отримають бажаний житловий ваучер лише 3 700 учасників, однак він не бачить у цьому приводу для занепокоєння.

«У держави є бюджет, який виділили на цю галузь. Звісно, його не вистачить на всіх. Зараз буде перша хвиля, потім друга і третя. Це не одноразова акція. Уже добре, що почали щось робити і пішли нам назустріч. Я вірю, що в мене все вийде. А чому б і ні? У всіх у нас усе вийде», — говорить Станіслав.

Р.S. Ваучер на 2 млн грн — це не виплата та не компенсація, а гарантований платіж держави за житло. Доступний він лише ВПО, що має статус УДБ або людину, яка отримала інвалідність внаслідок бойових дій, а не всім переселенцям, як анонсували гучні заголовки деяких видань. Якщо заявку підтверджують і заявник отримує бажаний ваучер, це означає, що гроші перебувають на спецрахунку держави, а не в одержувача.

Одержувач сам обирає житло (квартиру чи будинок) на підконтрольній Україні території. Після оформлення правочину держава безпосередньо перераховує гроші продавцю житла. Якщо воно коштує дорожче за 2 млн грн — різницю людина доплачує сама. Якщо дешевше — використовується фактична вартість, залишок на руки не видають. У Кабінеті Міністрів заявляють, кількість охочих значно перевищує плановий обсяг фінансування першої хвилі, тому не всі зможуть отримати ваучер одразу — розподіл буде по черзі та пріоритетам, встановленим регламентом.