Маріупольці залишили у Києві ключі від своїх осель в окупованому місті

Воїни, волонтери, активісти, художники, історики, виконавці, кухарі та інші вимушені переселенці з окупованого Маріуполя посміхалися один одному, обіймалися та плакали… Це не було класичним святом — Днем міста. Це була акція пам'яті. Точніше, нагадуванням владі про те, що маріупольці, як і інші вимушені переселенці, мають такі самі права, як і інші. Насамперед — на компенсацію за втрачене житло.

З болем у серці та ключами у кишені

Це не було веселим міським святом. Та й не могло бути. Бо на столичному Майдані зібралися здебільшого вигнанці. Кожен — з власним багажем втрат. Розкидані по всьому світу біженці з Маріуполя живуть з болем від втрати малої батьківщини в серці. І з ключами від свого помешкання в окупованому Маріуполі — у кишені. Більшість присутніх принесли з собою і свій біль, і свої ключі.

Ірина Прудкова з ключами від дому у Маріуполі. Фото: Олена Смирнова

Принесла їх одна з організаторок проведення акції «Маріуполь — шлях до дому» Ірина Прудкова, кінодокументалістка та волонтерка. Чоловік Ірини на фронті.

Галина Однорог під час акції у Києві. Фото: Олена Смирнова

Принесла ключі й інша ініціаторка акції Галина Однорог, активістка та волонтерка, яка тимчасово живе за кордоном, а всіх її близьких розкидало по країні, частина членів сім'ї служать у ЗСУ. А сама Галина на початку повномасштабного вторгнення опинилася не в Маріуполі — їздила ховати свою маму. Галина каже, що відразу ж спробувала, але не змогла, прорватися до рідного міста, щоб евакуювати своїх рідних, які опинилися там під час повномасштабного вторгнення. У результаті з евакуацією членів родини Галині допомогли інші. А сама вона цілий місяць провела в Запоріжжі, яке було першим підконтрольним українській владі пунктом прибуття всіх тих, хто евакуювався з Маріуполя. Галина була серед тих, хто зустрічала і годувала всіх прибулих земляків. Їй врізався в пам'ять той запах, який вони привозили з собою. Це вже не був запах рідного Азовського моря. Це був запах диму, кіптяви та смерті…

Марія Подибайло. Фото: Олена Смирнова

Прийшли на акцію в основному ті, кого міцно «зачепила» війна. А переважну більшість маріупольців війна дуже міцно «зачепила». Наприклад, мати Героя України Марія Подибайло, волонтерка, а нині — військовослужбовиця, ще 2014-го знала скільки потрібно піску та дощок, щоб облаштувати стаціонарний блокпост. На честь Марії на Майдані виконали пісню «Синьо-жовта балаклава», яку написав її старший син. Автор пісні отримав звання «Героя України» та орден «Золота зірка» посмертно: 26-річний Данило Подибайло, музикант і поет, лауреат пісенного фестивалю «Червона рута», загинув у боях за Бахмут 1 червня 2023 року.

Оксана Стоміна. Фото: Олена Смирнова

Оксана Стоміна, дружина військового, теж живе зі своїм болем. Її чоловік разом з іншими захисниками Маріуполя вийшов з заблокованої ворогом «Азовсталі» і все ще перебуває у російському полоні. Перший рік Оксані довелося домагатися визнання його військовополоненим. Хоча організований вихід тих, хто вижив на «Азовсталі», фіксувався Міжнародним Червоним Хрестом. І чоловік Оксани був у списках тих, хто здався в полон, але чомусь його спочатку включили до категорії зниклих безвісти.

І, звісно, були бійці батальйону «Азов». І символіка батальйону «Азов» була всюди. На плакатах, на картинах та фото — на стендах, присвячених історії міста, та — на футболках тих, хто прийшов у неділю на столичний Майдан, швидше не відзначати День Маріуполя, а нагадати про свій біль та свої проблеми. Головна з них — відсутність житла. Ось до величезного банера «Азов» на Хрещатику — на будівлі Київської міської адміністрації маріупольці й принесли свої ключі від житла, що залишилося в окупованому місті.

Житло, що залишилося на окупованій території, за законом втраченим не вважається

«Я не подавала заявку на компенсацію за втрачене житло: відповідно до чинного законодавства я не маю на це підстав: моє житло в Маріуполі не зруйноване, — каже Марія Харакоз-Лапєєва, голова громадської організації «Молодь національних спільнот України». — Можна подумати, що якщо моє житло вціліло, то я зможу повернутися до окупованого міста і там жити. На програми «Є-відновлення» та «Є-оселя» (мій чоловік — військовий, виходив разом з усіма, хто вижив на «Азовсталі», і рік провів полоні), ми теж не подавалися. Ми підрахували, що на даний момент ці програми не допоможуть нам знайти житло. Щоб ситуація змінилася, до низки законів потрібно внести зміни».

Марія Харакоз-Лапеєва. Фото: Олена Смирнова

Співрозмовниця говорить про те, що Закон № 11161 «Про внесення змін до Закону України № 2923-IX від 23.02.2023 про компенсацію знищеного чи пошкодженого майна, що знаходиться на територіях ведення активних бойових дій або тимчасово окупованих Російської Федерації», так і не було підписано президентом України. Відповідно до цього закону об'єкти нерухомості, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях України або в зоні активних бойових дій, будуть визнані знищеними й це дасть підставу їхнім власникам, які проживають на території України, звернутися за компенсацією за втрачене житло.

«І Україна і ЄС за останні 3,5 роки вже виділяли солідні суми на будівництво житла для вимушених переселенців, яких після повномасштабного вторгнення стало в рази більше, ніж за попередні роки російської агресії — починаючи з 2014-го, та лише маріупольці до цих програм наполегливо не потрапляють, — каже депутатка Маріупольської міськради Катерина Сухомлинова, яка евакуювалася із сім'єю до Вінницької області, а її чоловік — на фронті. — А в ті програми, куди маріупольці все ж таки потрапили, звичайно, покривають потреби лише досить малої частини ВПО з Маріуполя. Наприклад, лише небагато людей забезпечили соціальним житлом — у гуртожитках. І оголошено про намір збудувати житло для маріупольців у місті Біла Церква на Київщині. Але знову ж таки, цим зможе скористатися не надто велика група переселенців, і чому саме там? Може краще дати ці кошти безпосередньо людям, щоб вони вирішували, де саме їм поселятися і самі купували собі це житло».

Катерина Сухомлінова із сім'єю. Фото: Олена Смирнова

«Шансів придбати житло в кредит, у мене на сьогодні немає»

«Я з двома дітьми орендую квартиру у Львові за 14 тисяч гривень, не рахуючи оплати комунальних послуг, які взимку обходяться нам у 4,5 тисячі гривень. Зрозуміло, що виплати на оренду житла вимушеним переселенцям — мені як працюючій — 2 тисячі гривень на місяць і моїм неповнолітнім дітям — 3 тисячі гривень на місяць покрили б лише частину витрат на оренду житла. Але й їх ми перестали отримувати згідно змін, внесених до законодавства. На дітей мені виплачують лише допомогу зі втрати годувальника», — каже ВПО з Маріуполя Лариса Міщенко, колишня менеджерка великої компанії.

Лариса Міщенко із ключами від своєї знищеної окупантами квартири у Маріуполі. Фото: Олена Смирнова

У 2022 сім'ї Лариси знадобився місяць, щоб вибратися з окупованого міста. Старший син Лариси незадовго до повномасштабного вторгнення якраз приїхав до Маріуполя, допомогти їй у догляді за батьком — чоловік Лариси лежав у лікарні. І вся родина, таким чином, опинилася в пастці.

«Чоловік був у такому стані, що не міг разом зі всіма спуститися до підвалу під час бомбардувань, а у них у палаті при авіанальотах тумбочки падали, — згадує Лариса. — Нам далеко не відразу вдалося знайти швидку, щоб привезти його додому, бо продовження його лікування в умовах бойових дій було вже неможливим. 28 лютого у Маріуполі зникло світло. А разом із ним у квартири, відповідно, перестала надходити вода. Ми ходили за водою у приватний сектор — він одразу за нашими будинками. Ми мешкали на вулиці Казанцева у Центральному районі міста, на восьмому поверсі. І на щастя наш під'їзд був розташований так, що в нього не відразу «прилетіло». І вікна на наші ще довго залишалися цілими», — згадує Лариса.

Вона розповідає, що з кожним днем обстановка ставала дедалі гіршою.

«Незабаром і наше "благодійне водопостачання" закінчилося. Будинок мешканки приватного сектору, яка пускала мешканців багатоповерхівок до своєї криниці, розбомбили. А сама вона загинула. Я думаю, це не було "випадковим попаданням". Думаю, це було жорстоким покаранням за допомогу людям. Мені здається, мешканців міста окупанти цілеспрямовано "вибивали" та "видавлювали" з нього всіма способами», — пояснює маріупольчанка.

Фото згорілого будинку надані Ларисою Міщенко.

Фото згорілого будинку надані Ларисою Міщенко.

П'ятого березня, за словами співрозмовниці, припинилося й газопостачання. Стали готувати на багаттях у дворі. Добре, у сім'ї був солідний запас їжі. У підвал будинку під час обстрілів не спускалися, він для цього не був пристосований. А у підвалі сусіднього будинку просто вже не було вільних місць.

Можливості забезпечити чоловіка ліками сім'я не мала: як тільки зникла електрика, всі торгові точки припинили свою роботу і були розграбовані. У результаті, дев'ятого березня, коли цілеспрямованого бомбардування зазнав вже й квартал, де проживала родина Міщенків, чоловік Лариси знепритомнів і 10 березня помер.

«12 березня ми поховали мого чоловіка у дворі будинку, де раніше жив наш знайомий, у тому самому приватному секторі поблизу, — згадує співрозмовниця. — Міська комунальна служба забирала покійників якийсь час, але де вона їх ховала, мені невідомо. При цьому родичам, які хотіли б потім знайти та перепоховати свого близького, пропонувалося покласти в кишеню його одягу записку з даними. Але куди потім поділися ці списки померлих, якщо такі велися, я не знаю. Тому ми вирішили, що так буде простіше – ми хоча б зможемо відшукати місце поховання, якщо колись нам вдасться повернутися до міста. Інших загиблих та померлих у нашому кварталі ховали навіть під парканом біля дитячого садка».

Квартира Лариси Міщенко. Фото надане героїнею публікації

Квартира Лариси Міщенко. Фото надане героїнею публікації

15 березня, як розповіла співрозмовниця, коли відкрили гуманітарні коридори, ті, хто мав на чому виїхати, почали масово залишати Маріуполь. У підвалі сусіднього будинку з'явились вільні місця. А ось місця у транспорті, яким можна було б евакуюватися, для родини Лариси, на жаль, не знайшлося.

«17 березня ми якраз зібрали документи та речі, щоб "переселитися" до підвалу сусіднього будинку, і вже виходили, як наша дев'ятиповерхівка раптом здригнулася, — розповідає Лариса. — Шостий та сьомий поверх були в пилюці. Це було пряме влучання у будинок. Але нам все ж таки вдалося вийти перед тим, як у нашому під'їзді почалася пожежа.

Після цього по нашому "квадрату" більше не стріляли, бо сюди прийшли окупанти та облаштували тут свої бойові позиції. Тепер вони вели обстріл уже звідси. Ми вирішили, що навіть якщо транспорт не знайдеться, то все одно необхідно якось вибиратися з цієї пастки. І 22 березня пішки пішли у бік селища Мангуш, але російські військові, нас зупинили, сказавши, що ми туди не дістанемося через сильні обстріли. І ми повернули у бік села Микільське. Звідти перевізники, не безплатно, звісно, вивозили біженців з Маріуполя у вже окуповане місто Бердянськ, а вже звідти можна було виїхати через гуманітарний коридор, що тоді відкрився, в підконтрольний українській владі обласний центр Запоріжжя.

Дві ночі в Микільському ми провели на підлозі в школі, наповненій такими ж біженцями, з Маріуполя, як і ми, поки що вдалося знайти місця в транспорті на Бердянськ. У Запоріжжі з Бердянська ми дісталися лише 26 березня. Наш автобус їхав із Бердянська до Запоріжжя близько 30 години через зупинки на численних блокпостах, на яких наш транспорт, звичайно, зупиняли та перевіряли. Моїх синів, навіть 15-річного, прискіпливо оглядали — чи немає в них якихось слідів перебування у лавах ЗСУ.

Через пів року після виїзду з Маріуполя ми вперше отримали гуманітарну допомогу і мене тригернуло: весь посуд був металевим. Наче нам казали: "Давайте, не розслабляйтесь. Війна може наздогнати вас скрізь"».

На щастя, Лариса не одразу втратила роботу у своїй компанії — тоді їй було запропоновано місце у Львові, тож вони з молодшими дітьми туди й перебралися. І потім, їй все ж таки вдалося знайти собі іншу роботу. Але можливість скористатися програмами забезпечення ВПО житлом у Лариси так і не з'явилася.

«Шансів придбати житло в кредит за чинними програмами у мене на сьогодні немає — я жодного кредиту не потягну, — каже Лариса. — Моє житло у Маріуполі зруйноване — ось фото. І навіть якщо наш будинок окупанти відновлять, ми не повертатимемося в окуповане місто. Хотілося б отримати бодай компенсацію за зруйноване житло. Але поки що я не чула, щоб хтось отримав компенсацію за зруйноване житло, що перебуває на окупованій території, прописані так, що дуже складно навіть руйнування його зафіксувати. Однак, мені все ж таки вдалося це зробити. Ще 30 березня 2022 року я подала заяву до "Дії". Але коли я спробувала активувати опцію «Подати заяву на виплату», і в мене висвітлилося таке повідомлення: "На жаль, подати заяву неможливо. Майно розміщено на тимчасово окупованій території, безпекова ситуація не дає змоги комісії провести обстеження". І сьогодні програма знову надсилає мені це саме повідомлення».

Скріншот відповіді про неможливість подати заяву до "ДІЯ"

Звичайно, маріупольці не самотні у своїй біді. Буквально 22 вересня на сайті «Економічної правди» з'явилася публікація про те, скільки вимушених переселенців за 3,5 роки повномасштабного вторгнення держава змогла забезпечити житлом. Згідно з публікацією, держава допомогла вирішити житлові питання 63 ВПО.

Раніше"Новини Донбасу" писали про те, що поранені під час бойових дій жителі Маріуполя не можуть отримати компенсації за поранення.

Автор: Олена Смирнова