З колонії в Кіровську на обмін напередодні Нового року: Довгий шлях додому журналіста з Маріуполя та бійця ТРО

Журналіст та боєць Територіальної оборони Олександр Гуділін написав цикл автобіографічних статей про свою участь в обороні рідного Маріуполя та перебування у полоні, який затягнувся на 2 роки та 8 місяців.

Сьогодні, 30 грудня 2025 року, у річницю визволення Сашка з полону, виходить фінальна частина його історії. Про те, як минули півроку життя у Кіровській колонії та своєму обміні.

Попередні частини ви можете прочитати перейшовши за посиланнями:

1. Перша частина присвячена обороні Маріуполя.
2. Друга — першим місяцям полону в російських СІЗО.
3. Третя — тривале перебування у Горлівській колонії та екстрена евакуація з неї всіх військовополонених 21 червня 2024 року.

Перший день «на Кіровську»

Автозак розігрітий червневим сонцем. Ти їдеш, обійнявши два своїх баули чесно нажитого добра, стиснутий з обох боків поки що незнайомими товаришами. Думав, що бушлат захистить від ударів, але спека змушує зняти його і якось запхати в сумку. Їхати доведеться недовго. Від того очікування побоїв не буде надто розтягнутим. Ти вже вчений і досвідчений військовополонений, тому намагаєшся дихати глибоко і повільно. Заспокоюєшся, застосовуєш техніки заземлення і думаєш, що є речі, які просто не здужаєш контролювати.

«Стільки “прийомок” пережив і не вбили. От і зараз усе буде нормально», — думаєш ти і продовжуєш свою безрадісну подорож.

Уже все знаєш наперед. Неприємний скрегіт металу, похитування металевої будки для людей. Переїхали ворота колонії. А зараз їдете промисловою зоною. Зупинка, потім ще одна. Зараз вас почнуть вивантажувати і почнуться «веселощі».

Назвав свої установчі дані, стрибок з автозаку на асфальт. Дві палиці прилітають одразу. Бігти потрібно вперед. Спрацювали рефлекси. Від одного удару якось ухилився, другий боляче влучив у плече.

Обзиваючи як тільки можливо, вас садять навпочіпки і луплять по спинах палицями. Тобі знову щастить, дісталося один або два рази. Усього лише! Перед проходженням через одну з хвірток знову потрібно назвати своє прізвище, ім’я, по батькові та рік народження. Тільки перед цим змушують назвати себе «п…расом».

«А раптом “прокатить”?», — думаєш ти і вирішуєш упустити цей момент. Не «прокатило».

— Він не сказав! — оголошує свій вердикт місцевий спецпризначенець і сильним ударом палиці змушує тебе сісти на землю. Після цього експериментувати з невиконанням команд більше не хочеться.

Олександр Гуділін у полоні. Фото з особистого архіву

Далі черговий квест: по одному запускають у невеликий «загін», у якому вже чекають три вертухаї з палицями. Мабуть, етап із Горлівки занадто великий і морочитися з індивідуальними побиттями немає часу. По одному символічному удару — і ти вільний. Так вони думають, що зламають тебе. Вони мислять лише такими категоріями.

Знову команда: «Впали навпочіпки, руки за голову!» Підкоряєшся, максимально втягуючи голову в плечі. Лунає запитання про наявність бойових поранень, хронічних захворювань та алергій. Ти кажеш, що є алергія на амброзію. Тобі відповідають, що в Кіровській виправній колонії № 27 «Донецької народної республіки» амброзія не росте. Але через 10 хвилин ти побачиш її джунглі через вікно барака.

Вас проводять через темне потворне приміщення і на секунду з’являється страх, що зараз усіх розпихають по камерах і для тебе почнеться друга частина російських слідчих ізоляторів. Але ні, це лише банний комплекс, поєднаний зі їдальнею. Через нього, зігнутих, вас ведуть до вашого тимчасового місця проживання — барака № 7.

Приємно дивують доглянуті алеї, металеві скульптури та різноманіття флористики. «Прямо як дитячий табір», — спливає в голові думка, і інтуїція підказує, що це й справді буде найлегше місце з тих, де тобі вже довелося побувати.

Вас заводять у локальний сектор барака і починається обшук.

— Військовополонений, у якого найбільше речей, — підійти до столу.

Дивно, без лайки й образ, владний, але спокійний і трохи втомлений голос. Дивуєшся ще більше і підходиш. Оперуповноважений запитує, звідки в тебе стільки одягу, і ти кажеш, що майже місцевий, тобто з Маріуполя. Відповідно, речі з посилок.

— Контрактник із Маріуполя? Зовсім *банувся?, — запитує той самий голос, але агресії не побільшало ні на децибел.

— Ніяк ні. Територіальна оборона. Мобілізований, — без докорів сумління кривиш душею, поки оглядають твої пожитки. Підштанки падають на підлогу, і ти поспішаєш їх підняти.

— Вибач, я сам підніму, — чуєш від оперуповноваженого і думаєш, що, мабуть, тобі це мариться. Дякуєш, і внутрішня впевненість у тому, що твоє перебування в Кіровську здаватиметься «лайтовою прогулянкою», лише зростає.

Вас заводять у світлий, відремонтований барак і спокійно пояснюють правила поведінки, попереджаючи «про плачевні наслідки спроб втечі» та цікавлячись, чи всі «не проти працювати». Поки що все йде непогано, лише бентежить один нюанс. Цей нюанс має смагляву шкіру, таку ж бирку на грудях, як і у вас усіх, лише охайний одяг і зухвалу посмішку. По ньому видно, що він тут, як заведено казати, «у привілейованому становищі». Він ходить, гордо піднявши голову, і покрикує на нас, щоб ми продовжували дивитися в підлогу. Звати його: «перший помічник завгоспа». З ним та іншими місцевими мешканцями ти ближче познайомишся згодом.

А зараз вертухаї пішли, а «горлівських» залишили проводити знайомство з новим колективом. Починається воно з «пробиття на вошей і чуханів». Це місцева забава, придумана, найімовірніше, не адміністрацією колонії, а барачними махінаторами. Кілька людей оглядають речі новоприбулих, ставлячи питання на перевірку адекватності й загальної ерудиції. Потім представляється сам завгосп, запевняючи, що він «нормальний і свій у дошку пацан», який також їде на обмін, і тонким натяком на те, що його дратує, коли його прізвище перекладають дослівно російською мовою, дає зрозуміти свої політичні погляди.

Ти знайомишся з дуже скромною бібліотекою і величезним списком пісень, які потрібно знати напам’ять, щоб нею користуватися. Те саме стосується і шахів. Це підкуповує. Заради них ти готовий вивчити тисячу віршів для розумово відсталих дітей молодшої групи. Усе це разом дає зрозуміти, що напружувати тебе будуть зовсім не вертухаї, а внутрішні правила. Це стосується графіка чергувань по бараку, ідеально застеленого ліжка, чіткості постановки капців на полицю, безмежної кількості «внутрішніх шикувань» і ще більш нескінченного набору нікому не потрібних речей. Речей, привнесених у полон зі строкової служби тими, хто завдяки вмінню «стелитися» перед окупантами і заглядати їм в очі нічого не вміє. Такі люди тут «на бараку» старші. Таким дано право командувати іншими.

Вас, «новеньких», починають лякати найстрашнішою зміною, зміною «дяді Вови».

Дядько Вова приходить подивитися на вас особисто, шикує і, обійнявши “братським хватом” за плечі, змушує присісти разів двадцять. При цьому він читає нотацію про те, що «завгосп тут ваш тато і мама, і його потрібно слухатися. А загалом ставлення буде нормальним, якщо будете все виконувати, як сказано».

Жодного удару, жодного поганого слова. Наприкінці наказує завгоспу «пропустити всіх через парашу», тобто щоб кожен із новоприбулих прибирав туалет цілий день, і дядько Вова йде. Знизуєш плечима. Виявляється, заходити в барак «простим смертним» не можна. Цей привілей є лише у завгоспа та його помічників. Сьогодні за розкладом лазня, де ви смієтеся з синців одне одного і їсте не надто ситний, але не звичний після Горлівки обід з вечерею.

«Жити можна. Пристосуюся і до цього дурдому», — думаєш ти, засинаючи на новому ліжку.

Олександр Гуділін у полоні. Фото з особистого архіву

Кіровськ, як відправна точка

Колонія в Кіровську для багатьох стала відправною точкою. Туди звозили нових полонених з Донецького напрямку. Там вони знайомились з умовами вимушеної ізоляції. Звідти майже всі вони поїхали до слідчих ізоляторів Російської Федерації.

Але тобі тут пощастило по-справжньому. Відправною точкою в Україну була саме вона. Тут ти зустрів свій третій день народження в полоні. Тут ти пробув пів року.

Згадуючи перебування в Кіровську, можна чесно сказати, що за гарної поведінки з боку військовополонених адміністрація їх не чіпала взагалі. Спецпризначенці були десь лише по периметру, обшуки проходили більше для звіту, всі співробітники були забезпечені бодікамерами, що стримувало їх від грубості. Побиття, отримані на «прийомці», були першими й останніми побоями, які ти відчув на собі.

Найсуворішим покаранням було присісти одну тисячу разів. З перервами на обід. Це за те, що мало людей добровільно погодилась йти підмітати територію. Виконав ти це після Камишинського слідчого ізолятора з посмішкою і навіть попрактикувався як лікар, надаючи допомогу тому, у кого схопили судоми.

Також із негативних моментів з боку адміністрації було те, що іноді виводили на плац марширувати і виконувати фізичні вправи. Особливо їм подобалися «джампики» — вистрибування з положення навпочіпки з плеском над головою.

Цікаво те, що в умовах барака доводилося заганяти свої інтровертні якості під плінтус і займатися організаторськими справами. Наприклад, завгосп призначив бути старшим однієї зміни прибиральників. Це передбачало чесно розподілити локації, де маєте прибирати, знайти потрібні слова для хлопців, інструментарій і подякувати за роботу.

Потрібно допомогти «відстаючим» вивчити пісні, щоб не страждали всі інші? Завгосп знову звертається до «психолога-журналіста», який на вулиці в сотий раз повторює з групою куплети «Катюші», «Марусі», «Солдата, який іде містом» та іншої маячні.

Потрібно бути старшим в одній із груп серед людей, які отримують книги? Будь ласка! Тут важливо вибрати такі твори, які будуть зрозумілі й бажані для всіх, стежити за цілісністю книги і графіком читання. Літні не можуть читати ввечері, а молоді хочуть вдень говорити на лавці. Це завдання для пошуку компромісу.

Що ще сказати про Кіровськ? «Для душі» проводилися шахові турніри, на одному з яких ти навіть посів почесне четверте місце, непогано прокачавши свої навички в цій грі королів.

А ще тут іноді приносять телевізор. Спочатку показують радянські й пропагандистські фільми, але іноді “проскакують” такі, як «Викрасти за 60 секунд» і «Джон Вік». За дефіциту інформації аналізатори просто кайфують від будь-яких кольорових картинок, що стрибають перед очима.

Усі твої «латиноси» поїхали в Торецьк, але й тут ти знаходив добрих друзів і справжніх товаришів. На заздрість переляканим занудам ви вміли весело проводити час. Окрім шахової дошки і книг, можна було грати в словесні ігри, «Крокодила», «Хто я?» і розважатися настільки, наскільки дозволяє режим і інтелектуальні здібності.

Якось деяких хлопців зацікавила психосексуальна теорія розвитку особистості Фрейда, акцентуації та типи темпераменту. З загального курсу психології ти згадуєш, здавалося б, давно забуті й не використовувані в повсякденному житті терміни. Дивуєшся собі, але ще більше дивуєшся деяким, без перебільшення, геніальним людям, які розробляють власну теорію мислення, спираючись на знання з біології, центральної нервової системи та ІТ-сфери. Поруч, як і в Горлівці, опинились бійці з шикарним рівнем англійської мови, які вели тренінгові групи та вчили інших.

Незважаючи на прискіпування завгоспа та його команди, жарти в стилі «Я вас видам. Скажу, що ви вчите німецьку», півгодини шикування за його особистим бажанням і маніпуляції, тобі тут непогано. Стає ще краще після того, як ти розумієш, що тобою реально цікавиться українська сторона.

Восени 2024 року викликають у штаб, щоб запитати, скільки ти в полоні і чи не відмовився випадково від обміну. Ти відповідаєш, що випадково — ні.

— Пішов на х..й! Будеш ще довго сидіти!, — бадьоро випроваджує з кабінету опер.

— Так точно!, — так само бадьоро відповідаєш, ховаючи посмішку за маскою покори. Ти вже знаєш, що процес іде. Такі розмови явно просто так.

Другий раз тебе викликають увечері майже перед самим відбоєм. Ведуть у чергову частину, бо в штабі вже нікого немає. Черговий спокійним голосом каже, що якщо ти все ж налаштований на обмін, то відмовитися в останній момент не можна. Ти киваєш головою, кажеш, що це твоє остаточне й зважене рішення. Тобі зітхають услід і прощаються навіть якось майже з теплом.

Але осінь минає, і кілька обмінів з твоєї «зони» також проходять повз. Вуглик надії починають задувати зимові вітри. З перших чисел грудня починаються етапи на Північ. На вустах такі моторошні назви, як “Оркс”, “Урал”, “Бійськ” та інші. Не просто міста, а слідчі ізолятори цих забутих богами варварських місць.

Хлопці бадьорі шуткують і сміються з цього, але ти ж був у подібних місцях і не знаєш, як твоя психіка відреагує, опинившись там знову. З періодичністю раз на три дні приходить нарядчик і оголошує список тих, хто має зібратися і виїхати. Спочатку ти бачиш тенденцію: це новачки і винні «зальотчики». Ті, хто явно не потрібен цій «зоні», від кого хочуть позбутися. Потім ти чуєш прізвища тих, кого явно не очікував, і стає дедалі тривожніше. Говорили, що не будуть вивозити з Кіровська Маріупольський гарнізон, але в середині грудня вивозять навіть частину «азовців».

Перед своїм від’їздом хлопці роздають свої речі. Тобі дістаються чудові зимові черевики. Один «азовець» ледь не силою віддає їх тобі.

— Дякую, але мої ще більш-менш цілі. Віддай, може, комусь іншому.

— Друже, мені потрібно, щоб ти не мерз, — відповідає він.

Ви обмінюєтесь взуттям і обнімаєтесь на прощання. Цей хлопець тоді поїхав кудись у глибини Росії і досі перебуває там. Кілька діб він «тарахкотітиме» у поїзді, а потім його будуть бути палицями і шокером. Але останнє, про що він подумав перед від’їздом, — щоб той, кого він учив англійської, не мерз взимку в ноги.

Ти святкуєш день народження, читаєш книги, на автоматі виграєш і програєш партії в шахи. Людей у бараку стає дедалі менше. Умови проживання стають комфортнішими, але внутрішнє занепокоєння загострюється до межі. Ти ж знаєш, що таке російські слідчі ізолятори. Ти ж там уже був.

— Ти не переживай. Ти якщо й поїдеш кудись, то тільки додому, — каже тобі завгосп.

Невідомо, чи знає він щось, чи просто намагається заспокоїти. Система стосунків із ним занадто заплутана, щоб розбиратися і шукати підводні камені та закулісні мотиви. Тому ти просто тягнешся за своєю рутиною, затримуєш дихання і прижимаєш нігті в пальці, коли називають прізвища етапу. «Не мене! Лише б не мене!».

27 грудня 2024 року. Практично за місяць нерви зіпсувалися більше, ніж за рік. Оголошують твоє прізвище, але це серед дня. Кажуть іти в штаб.

У штабі вже компанія у звичному положенні — обличчям до стіни з руками за спиною. Ти дивишся на перші літери прізвищ на бирках, і всі вони з першої десятки алфавіту. Пошепки ви питаєте одне одного, з Маріупольського гарнізону чи ні. Усі кажуть, що так. Питаєте, чи цікавилися в них уже бажанням їхати на обмін. Відповідь та сама. «Збіг? Не думаю», — як казав ворожий пропагандист. І ви починаєте безглуздо усміхатися одне одному.

Невже воно так і відбувається? Невже це правда? Формальне й очікуване запитання від оперуповноважених: «Залишаєшся чи обмін?» і, почувши негативну для них відповідь, ти йдеш у барак.

Тут тебе вже зустрічають. Друзі і навіть байдужі до тебе люди тиснуть руку і проводжають в Україну. Хтось просить у тебе светр, який давно вподобав, хтось благає розшукати його дружину або маму.

— Зачекайте, зачекайте! Це ще все не точно, — ухильно відповідаєш ти, але всередині відчуваєш, що точно. Щось ходить по нутрощах м’якими лапами і до горла підкочується клубок. Так хочеться вірити і так не хочеться розчаруватися.

Після ранкової зарядки наступного дня ви чекаєте сніданку в сутінковому холоді локального сектору.

— У Новий рік уже вдома будеш, — каже один морпіх, який також виходив із заводу імені Ілліча.

— Чому не сьогодні?, — намагаєшся пожартувати ти, але хтось підходить до хвіртки.

— Гудилін! З речами йдеш на сніданок. Після сніданку одразу виїжджаєш!, — кричить нарядчик серед людей, що затамували подих.

— Ну все, щастя-здоровля, не поминайте лихом, — напів з насмішкою, напів з задоволенням промовляє завгосп, навмисно спотворюючи слова.

…І ти тонеш у дотиках і словах. «Саня, додому! Саня, дочекався!». Твої друзі плескають по плечах і спині. Вони залишаються, а ти їдеш. Додому. 99,9 %. Ти говориш шаблонні фрази на кшталт «побачимося всі на великій землі», «усіх чекаю в Україні» і йдеш до каптерки.

Звісно ж, на сніданок ти нічого брати не будеш. Одягаєш на себе найгірше, а решту, зокрема мильно-брильне і хороший товстий матрац, віддаєш тим, кому вважаєш за потрібне.

Більше часу для прощань не буде. Усі, хто хотів тобі щось сказати, збираються в коридорі. Будучи далеко не майстром промов, ти видавлюєш із себе спіч на тему того, що радий познайомитися тут з кожним, хоч обставини були не найкращими. У правді немає нічого пафосного, і тому ти кажеш, що вони всі — справжні чоловіки, захисники своєї землі, які зробили правильний вибір у житті, і просто потрібно ще трохи потерпіти. На цій позитивній ноті ви йдете на сніданок.

На хвилюванні шматок не лізе до рота. Ти віддаєш їжу, не дивлячись.

— Увага! Закінчити прийом їжі! Етап — зібратися в лазні!

Тригерне слово б’є по вухах ударною хвилею. Але будь-яке переміщення — це етап. Хвилюватися нічого. Ти заходиш у лазню і бачиш уже сімох щасливчиків на лавках. Серед них — твій тезка і напарник по чергуваннях у госпіталі в Маріуполі.

Пружина емоцій сильно заіржавіла. Хоч усі розмови крутяться навколо того, що зараз ми почнемо довгий шлях додому, радість не проявляє ніхто. Усі просто відвикли. Усі бояться вірити. Тому ми просто сидимо і чекаємо наказів. Ось нас переодягли в український піксель, тобі дістається з порваним рукавом, і знову наказали чекати.

Періодично приходять вертухаї перевірити, як у нас справи. Раптом приходить той самий, найсуворіший дядько Вова. Ми, звісно, схоплюємося, опускаємо голови і закладаємо руки за спину.

— Та годі вже вам. Уже все. Не треба. Сідайте, — каже він і закурює сигарету.

Ви сидите в лазні зі старшим зміни і підтакуєте його душевним монологам на тему «війна нікому не потрібна», «воювати — це погано», «страждає простий народ». Ти слухаєш цю маячню, розглядаючи його триколорні шеврони і почуваєшся Алісою в Країні чудес, яка хоче сказати, що все це просто «Нонсенс».

— То що, ви справді не знаєте, куди їдете? Та все ви знаєте! 30 грудня — обмін. От ви туди й потрапили, — каже дядько Вова, а потім починає порівнювати зеків і військовополонених, шукаючи плюси і мінуси в роботі з ними. Він додає, що полетимо ми літаком через Білорусь. Принаймні, за його відомостями, так відбувалися всі попередні обміни.

Потім нас виводять на обід. Усі інші військовополонені, витріщивши очі, дивляться на вас — невелику партію людей в українському камуфляжі. А ти дивишся в тарілку, ковтаючи сором разом із гарячим супом.

— Уявляєте, скільки людей одночасно зараз заздрять вам. Щасливчики!, — нависаючи над нашим столом, каже хтось із працівників колонії.

«Напевно, так. Щасливчик. Вижив на війні, вижив у полоні, ще зараз би не розбитися в літаку і розпочати третю стадію природного відбору на волі», — думаєш ти.

Вас знову заводять у лазню, де залишається почекати хвилин 40. Потім виходите в морозне повітря і навпочіпки чекаєте на автозак. Довгий шлях додому на волю розпочався.

Фото: Військовополонені, звільнені під час обміну 30 грудня 2024 року