«Я йду, щоб ви жили»: Як шахтар-пенсіонер із Нью-Йорка воював та помер за Україну

«Ми хочемо, щоб люди знали про нашого тата, який майже чотири роки захищав Україну», — з такими словами до редакції «Новини Донбасу» звернулася донька мешканця селища Нью-Йорк, що на Донеччині, а з початку повномасштабного вторгнення — старшого солдата Андрія Шевченка, який з перших днів великої війни добровольцем пішов в територіальну оборону.

Вона була вчителькою, він — її учнем

Андрій Шевченко народився в Запорізькій області в багатодітній родині. Коли померла мама, він був ще підлітком, вчився в професійно-технічному училищі, а невдовзі поїхав до своєї тітки в місто Торецьк (тоді Дзержинськ) на Донеччину. Перевівся на другий курс місцевого ПТУ, де одним з майстрів виробничого навчання була молода гарна вчителька Лариса, яка тільки-но закінчила технікум. А вона, до речі, одразу ж звернула увагу на товариського рудоволосого хлопця з ластовинням на обличчі.

Симпатія між ними виникла дуже швидко, але романтичні почуття між вчителькою і учнем — табу. Тож, вони просто підтримували товариські відносини. Він дарував їй квіти, але робив це делікатно, не на показ. Зустрічав та проводжав додому.

«Одного разу, під час походу я підвернула ногу і він сім кілометрів ніс мене на плечах. — Згадує з ніжністю пані Лариса. — Він був такий гарним, кремезним цей 18-річний хлопець. А ще й активним та різностороннім: займався спортом, любив слухати музику, грав на гітарі, сам собі підспівував, дуже гарно малював. Коли, наприклад, не мав грошей на подарунок до свята, міг намалювати мені чудову листівку, підписати та подарувати. Був щирим та відвертим».

Після закінчення училища, Андрій відразу пішов працювати в комунтранс водієм, потім на шахту прохідником. І вони з Ларисою нарешті змогли одружитися. Незабаром за традицією того часу, Андрія забрали в армію, служив він на Камчатці, а Лариса народила першу дитину. Дізнавшись про це, юний чоловік прислав дружині телеграму: «Ларисо, я тебе вітаю. Спасибі за донечку. Назви її Сашенькою», — так звали його маму.

Коли Андрій повернувся з армії, знов пішов працювати на шахту. Якось там трапився обвал і його засипало. Дружині тільки за два дні повідомили, що чоловік у лікарні. Після цієї драматичної події молоді вирішили переїхати в Запорізьку область, ближче до Азовського моря. Оселилися у селі Охрімівка неподалік курортного селища Кирилівка, заробляли як могли важкою селянською працею — пололи гектарами городні культури, саджали дині, торгували рибою, що зловив у морі Андрій, робили все, щоб стати на ноги.

Андрій із дружиною Ларисою та донькою Олександрою. Фото з особистого архіву

«Все було, як в звичайній родині — і скандали, і любов вибухова»

За словами дружини, чоловік завжди був там, де потрібен. У важкі 1990-ті, коли взимку сім’ї майже нічого було їсти, він виходив на рибалку, пробивав у льоді лунку і ловив камбалу на блюдце. Бувало, що люди робили ті лунки далеко на лимані й провалювалися під лід. Декількох таких Андрій врятував самотужки. З одним взагалі було і сміх, і гріх — Андрій тягне того з води, а чоловік вчепився у свій велосипед, до якого ще й прив’язані снасті та камбала. Так і витягнув усе разом, добре, що сили вистачило.

«Чоловік був дуже активний і комунікабельний, з усіма ладнав, ворогів не мав. — Розповідає пані Лариса. — В нашій хаті завжди було повно людей: комусь треба переночувати, когось треба нагодувати, а комусь — дати можливість важкі часи пересидіти. Таке ставлення до людей та життя передалось і нашим дітям — спочатку подруги доньки Олександри у нас були, потім друзі сина Кирила росли. А взагалі-то у нас все було, як у звичайній родині, і скандали, і любов вибухова, так що летіли то пір’я, то іскри, а ніжності стільки, що вистачало на всіх!»

На узбережжі Азовського моря сім’я Шевченків прожила одинадцять важких років. У кінці 1990-х зовсім не стало роботи і вони повернулися на Донеччину, жили на дачі у батьків Лариси в селі Новгородське (пізніше перейменоване в Нью-Йорк). Андрій швидко влився в громаду, займав активну життєву позицію, системно та свідомо виступав на захист територіальної цілісності України та активно відстоював історичну назву селища — Нью-Йорк.

Андрій працював на одному з приватних металургійних заводів, де з металобрухту плавили на печах кольорові метали та свинець. І заробив там не стільки гроші, скільки проблеми зі здоров’ям. Коли він з колегами здавав кров на аналізи, медики зазвичай шуткували: «У вашому свинцю крові не виявлено». Потім завод зупинився і Андрій знов пішов на шахту «Центральна» міста Торецька, де працював до 2019 року, до виходу на пенсію.

Відпочити він, мабуть, і не встиг. Нью-Йорк був дуже близько до лінії зіткнення і лише за сім кілометрів від окупованої Горлівки. Від напруги з кожним місяцем повітря у селі здавалось все більш щільним і важким. І хоч люди сподівалися, що велика біда на українську землю не прийде, але всім було тривожно. А якщо хтось із місцевих бурчав на українських військових, називаючи їх «нациками», Андрій Шевченко казав у відповідь «Та якби б не вони, невідомо що з вами б зараз було!»

Зі слів Лариси, мешканці Нью-Йорка добре пам’ятають, як в 2014-му вояки угруповання "ДНР" несподівано зайшли у село:

«Воно у нас робітниче, люди працювали, а не про політику думали. І тут влада змінилася й відразу стала мітити територію, всюди порозвішувала свої ганчірки і все намагалася вибратися на дах єдиної у нас дев'ятиповерхівці, ще й техніку з собою затягнути. Але мешканці будинку не дали цього зробити. І вже після звільнення від "ДНР" ми опинилися майже на лінії розмежування і з природної височини бачили все: Ясинувату і Костянтинівку, Авдіївку, Донецьк, бачили, як наші хлопці після розмінування полів збирають пшеницю, а з тієї сторони її намагаються спалити обстрілами, бачили заграву і клуби чорного диму, коли палало Дебальцеве.

Лариса згадала пропагандистську фразу росіян про те, як немов українці «вісім років бомбили Донбас».

«Насправді ніхто нікого не бомбив і не чіпав, — свідчить жінка, — з тієї території до нас постійно приїздили люди отоварювати в наших магазинах українські пенсії. Вони знали, що їм нічого боятися. Між тим, щоб не відбувалося по обидві сторони лінії зіткнення і які б у кого не були настрої, у нашого чоловіка й тата завжди була одна позиція: «Україна єдина, була, є і буде. Все, що забрали, повернемо, відновимо, відбудуємо».

«Ларисо, збирай сумку, я йду!»

Коли в 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, Андрій Миколайович ввечері 25 лютого сказав дружині: «Ларисо, збирай сумку, я йду!» І скільки та потім не плакала і не умовляла, рішення свого він не змінив. Вранці наступного дня, коли Лариса пішла в душ, невдовзі почула, як хлопнули двері, у неї перехопило дихання, бо зрозуміла — то чоловік сів в машину і поїхав Україну захищати. За плечима він мав 53 роки і купу болячок, але це не завадило вже 1 березня скласти присягу на вірність Україні і стати в стрій бригади територіальної оборони. Донька Олександра про вчинок батька дізналася тільки тоді, коли він нього прийшло повідомлення: «Я тебе люблю», підкріплене сердечком.

Андрій Шевченко зі своєю "ластівкою-дівчинкою". Фото з особистого архіву

«Тато взяв з собою служити власну машину «Жигулі», яку називав "Ласточка-дівчинка". Разом вони ганяли по фронтових дорогах майже чотири роки. Були в Часів Ярі, Яблунівці, Слов'янську, Авдіївці та інших населених пунктах. На початку повномасштабної війни, коли в армію йшло багато людей, він то на кухні допомагав, то їздив за продуктами й різними припасами, виходив на чергування, стоячи між небезпекою і життям інших. Потім його почали відправляти на нуль.

Перша відпустка була лише через дев’ять місяців, як тато пішов до тероборони. Він завжди залишався живим там, де інші гинули. Заходять групою на позицію, а виходить з неї він один, коли вже ніхто й не сподівався. Або заблукає і по мінних полях дістанеться цілим туди, куди потрібно. Думаю, страшної смерті уникав, завдяки своїй унікальній інтуїції. І хоча без декількох контузій та осколкових поранень не обійшлось, Бог його беріг».

Андрій Шевченко. Фото з особистого архіву

Олександра з батьком. Фото з особистого архіву

Олександра впевнена: тата захищали її з мамою молитви та молебні, які вони замовляли в усіх можливих церквах, а ще допомагав його власний природний оптимізм. І якщо чесно — не тільки йому. Андрій Шевченко завжди посміхався, знаходив привід для радості й потрібні слова для підтримки. Побратими розповідали: «Він готовий був все віддати, щоб людина не була голодною, і намагався допомогти. Коли ми до нього приходили жалітися, неодмінно відповідав: «Все буде добре! Зберіться!» А ще взяв під свою опіку жінку-посестру, якій у чоловічому колективі не завжди було просто.

Тим часом як з сумом відзначили рідні, Андрій Миколайович перестав розповідати веселі історії, які дуже любив, і майже нічого не казав про службу, бо не хотів лякати та засмучувати.

«Пруть і пруть з усіх боків, як роботи. Нескінченно стріляю, від моєї зброї вже можна цигарку прикурювати», - не витримавши, нарікав він якось на ворогів. Іншого разу на питання, як справи, відповів, що намагається зібрати тіло побратима, якого розірвало під час обстрілу.

Проте зі здоров’ям у нього ставало все гірше, до того ж за рік після початку служби лікарі знайшли в легенях пухлину, вирізали і чоловік, навіть не побувавши у відпустці, повернувся у стрій. Коли донька пропонувала пройти ВЛК, щоб спробувати списатися зі служби, тато їй відповідав: «А як ти це уявляєш? Як я з цим буду жити? Людей і так не вистачає!» .

Один за всіх

Андрій Шевченко завжди дуже любив тварин. Знаходячись в Добропіллі, коли був час, збирав покинутих собак і котів. Казав: «Ну як інакше? Вони ж живі, їсти хочуть!» Мав улюблену собачку Леську, яку охороняв від інших чотирилапих. А якось перебуваючи на нулі, знайшов п’ятеро котів...

Коли з’являлось декілька хвилин для відпочинку, Андрій Миколайович любив малювати. Зображував то чергового котика, то закохану пару.

У грудні 2025 року командир нарешті надав йому відпустку. З родиною Шевченко планував побачитися якраз на Різдво, 25 грудня, а далі відзначити день народження доньки й Новий рік — фантастика, стільки свят разом з близькими! Але не судилося. 24 грудня ще в підрозділі у Старшого солдата, водія першої роти Андрія Миколайовича Шевченко зупинилося серце. Тіло для поховання доставили у Київ напередодні Різдва за старим стилем та поховали на Алеї Слави поряд з побратимами.

Попрощатись з добрим і щирим Андрієм Шевченко приїздили його побратими. З речей загиблого сім’ї передали пошкоджені уламками малюнки та побиту ними у багатьох місцях барсетку. Але головне — залишилась пам’ять про татове тепло і підтримку, новорічні ялинки і веселі жарти, сімейні традиції і зворушливу любов з його коханою Ларисою.

Андрій Шевченко. Фото з особистого архіву

А ще дітям і онучці передалися його життєві принципи та любов до України. Донька Олександра опікувалася пораненими бійцями у військових шпиталях, син Кирило займається волонтерством, онука збирається вступати на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченко, каже, «щоб захищати невинуватих».

Олександра пояснює, що до редакції звернулася, щоб нарешті розповісти про батька, який з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Україну зі зброєю в руках:

«Про це майже ніхто не знав. Ми про це не розповідали, щоб убезпечити від неприємностей рідних. А зараз я хочу, щоб люди знали: мій тато, Андрій Миколайович Шевченко воювати пішов добровольцем. Він Герой! Завжди казав: «Я йду, щоб ви жили».

Андрій із дружиною Ларисою та донькою Олександрою. Фото з особистого архіву