З майна — рюкзак на 60 літрів і автомат. Що думає військовослужбовець-ВПО з окупованого Маріуполя про життя без дому

На даний момент офіційно в Україні зареєстровано понад 4,5 мільйона людей зі статусом тимчасово переміщеної особи. Скільки з них служать у Силах оборони України — невідомо, але, ймовірно, ця цифра також велика.Реальних програм, здатних у короткі терміни розв'язати питання надання житла для значної кількості військових-переселенців, немає. Держава може запропонувати тимчасове житло, субсидію, іпотечні програми чи допомогу в оренді. Ще можливість стати в чергу на отримання житла, але коли вона дійде — невідомо.

Ми поговорили про це з Маріупольцем Миколою (ім'я змінено на прохання співрозмовника). Він 6 років служить у ЗСУ і розповів «Новинам Донбасу» про свою проблему.

«Напередодні грандіозного шухера»

«Я народився 1995 року в Маріуполі. Останні роки жив у Приморському районі, неподалік військової частини Національної гвардії. Як мене звати насправді — не говоритиму. Тарас чи Микола. Нехай буде Микола — просте українське ім'я», — наголошує на проханні про свою анонімність наш співрозмовник.

Після школи Микола закінчив технічний коледж, який за звичкою називає «бурсою». Має двох молодших братів, матір — домогосподарку, а його батько — військовослужбовець з часів Антитерористичної операції (АТО). Після навчання Микола почав працювати агломератником на комбінаті імені Ілліча. Те, що здавалося стартом кар'єри, затягнулося для молодої людини на п'ять років.

 «Жив та працював я так не ведучи білого світла. Встати поїсти і працювати. З роботи — додому, щоби поспати і трохи відпочити. А в цеху — важко працювати цілий день. Ось, якось, «забиваючи козла» на перерві з мужиками, почув по радіо, що можна піти до армії та зберегти середню зарплату», — розповідає він.

Маріуполець каже, він, звичайно ж, вважає себе патріотом і навіть націоналістом у деяких питаннях, однак одним із мотивів мобілізації було «покинути «Метінвест» і отримувати більше грошей на службі. Рішення підписати контракт прийшло у 2019 році.

«Хоч би зараз це надумано не звучало, але тоді я зрозумів, що ми "напередодні грандіозного шухера" і хотів отримати військовий досвід», — ділиться Микола.

Став вибір, куди саме піти його отримувати.

«До “Азова” я не пішов. Там серйозний фізичний відбір до того ж не хотілося служити фактично у міліції, адже полк перебував у системі МВС. Тому я вибрав одну із місцевих маріупольських бригад і пішов туди», — розповідає він.

Навчання та служба подобалася Миколі. Він легко переключився з цивільної професії на військову та став другим номером кулеметного розрахунку у розвідці.

«Все моє майно — рюкзак на 60 літрів і автомат»

На момент початку повномасштабного вторгнення РФ бригада Миколи знаходилася під Донецьким аеропортом.

«Війна почалася з яскраво-червоної заграви по флангах, а в нас, на диво, було тихо. Я дивився новини з Маріуполя і були думки поїхати туди, захищати своє місто. Але той, хто зважився на таку авантюру — не дістався навіть Волновахи», — розповідає військовослужбовець.

Однак пізніше наступ росіян докотився до меж оборони бригади Миколи і тоді почалося пекло.

«Наші позиції розбирали танки, а на штурм лізла «спецура». Від інтенсивності боїв «загорталася шуба». Ситуація спочатку важка, але контрольована, а потім просто важка. У розвідці мені тоді бути сподобалось», — усміхається Микола.

Свою першу контузію боєць отримав у серпні 2022 року. Спочатку повномасштабної війни Микола каже, що думав постійно про родичів і дружину, які залишилися в Маріуполі, але зв'язку з ними не було.

«Я не знав, що з ними і де вони. Був на страшних депресняках, таких, що навіть ерекція зникла. Лежав одного разу на відпочинку і думав, що ось тепер я не маю ні родини, ні міста і все моє майно — рюкзак у 60 літрів і автомат. Але пізніше все ж таки дізнався, що всі рідні вибралися з окупації в цілості та безпеці і одразу полегшало та стало легше продовжувати воювати», — розповідає він.

Багато будинків у Маріуполі, пошкоджених під час російської облоги, досі не відремонтовані. Фото: Телеграм-канал Mariupol_now

Згодом Миколи перемістили виконувати завдання на Запорізькому напрямку. В одному з бойових виходів його група потрапила під прицільний обстріл і практично всі отримали поранення.

«Оклемавшись, я почав думати, де бути ефективнішим. Адже війна змінюється. Те, що було дієвим рік тому, — тепер неефективне. Спробував себе в артилерії, бо розумію, як працює бусоль. Але перейшов на FPV-дрони. Тут найбільше реальних уражень техніки та живої сили супротивника», — розповідає військовослужбовець.

«Житло — твоя особиста проблема»

У міру того, як російська армія захоплювала нові території, мрії Миколи повернуться в рідне місто танули. Чоловік каже, що Маріуполь для нього став закритою темою з тих пір, як звідти виїхав останній близький чоловік. Наразі його дружина та мати проживають в Івано-Франківську на орендованій квартирі, а батько продовжує служити.

Проте проблема житла залишається для чинного військовослужбовця такою ж гострою, як і для всіх ВПО.

«Де жити? Цивільним нашої категорії нічого ніхто адекватного не пропонує. У військових — практично те саме. Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. У нас же нібито зарплата велика, от і робіть із нею щось», — гірко посміхається Микола і додає, що від запропонованих «Метінвестом» каски та бронежилета чемно відмовився, а те, що було нажито в Маріуполі, — вже ніхто не відшкодує.

«Дуже дивуюся, що залишилася така посада, як «мер Маріуполя». Як це адміністрація без міста і для чого? А всі їхні фонди та проєкти — імітація бурхливої діяльності. Це злить, як непотрібні поради», — вважає Микола.

Чоловік додає, що до державної влади у нього завжди було нейтрально — негативне ставлення і згодом він лише зміцнився у цьому. На його думку, на війні стаєш реалістом із чорним гумором і трохи циніком. Тому він звик розраховувати здебільшого лише на себе. І робить ставки на депозити у банках.

«Кладу чималі суму на депозити та отримую відсоток розміром у чиїсь зарплату чи пенсію. В принципі, я накопичив абияк на квартиру. Але де гарантія, що туди не прилетить якась суперторпеда? Ніхто нічого не відшкодує. Та й постає питання, де купувати? У Чопі? Як бачимо, перемогою зовсім не пахне. Якщо стати інвалідом навіть — не факт, що дадуть квартиру, а якщо загинеш — останній притулок розміром 2 на 2 метри точно буде. Поки ти функціонуєш, ти потрібен. Коли перестанеш — "Вибачте, до побачення!". Але це навіть не привід все кинути і не вигризати своє», — каже боєць.

Микола каже, що події на фронті показують, що переселенців (ВПО) стає дедалі більше і з'являтимуться нові, тому варіант — «Відсутність житла — ваша особиста проблема» буде реаліями для багатьох українців.

Маріуполець додає, що гіпотетично можна скористатися програмою «єОселя», проте «влазити» в кредит він не хоче. Є можливість компенсувати купівлю житла для військовослужбовців від одного з банків, але для цього потрібно багато часу, нервів і документів. Микола каже, що знає про програму, розроблену Міністерством ветеранів, щодо отримання житла, і поки що бачить це одним із непоганих варіантів.

Микола додає, що знає про можливість отримати безкоштовне житло під відновлення у віддалених селах, проте вважає цей варіант для себе неприйнятним, бо там немає можливості влаштуватися на роботу чи дати освіту дитині.

«Якщо я втратив дім — то буду там де можу і по можливості хочу бути, а не куди мене пошлють. Я буду наполягати на можливостях обирати. Це і є моя свобода», — говорить Микола.