«Їй завжди довіряли і розповідали все»: Спогади про журналістку Анастасію Волкову в день її народження

Сьогодні, 22 березня, день народження української військової кореспондентки, журналістки Анастасії Волкової. 30 травня 2024 року дівчина загинула в ДТП у Слов'янську. Якби не ця смертельна аварія, Насті виповнилося б 32 роки. «Новини Донбасу» зібрали спогади про колегу.

«Їй завжди люди відкривалися, їй завжди довіряли і могли розповісти геть все»

«Всім страшно. На передовій військові жартують, що не страшно лише дурню. Але є ціль. Військовослужбовці боронять українську землю з автоматом у руках, я зі словом. В нас різні фронти. Мій — інформаційний. І поки є сили і здоров’я, я продовжуватиму боротися. Перемагаючи страх», — ці слова Настя казала на початку 2024 року. 

На той час вона об’їздила ледь не всі прифронтові міста та містечка. Спілкувалась з людьми, разом із волонтерами привозила їм продукти та ліки, документувала розбиті населені пункти та зламані людські життя — наслідки російської агресії. 

Настя виїхала з Сіверськодонецька за кілька днів до його захоплення, вона до останньої нагоди їздила до Бахмута, восени 2023 року побувала в Авдіївці, а у квітні 2024-го в Часовому Яру — буквально через місяць там почалися запеклі бої. Анастасія працювала на телеканалі «Freedom», співпрацювала з «Новинами Донбасу» та «Громадським радіо», у парі зі своїм нареченим Артемом Вороніним.

«За 2,5 роки з Настюлею ми побували у всіх гарячих точках Донецької та Луганської області. За два з половиною роки ця людина стала мені рідною. Ми збиралися розписатися торік, але так вийшло, що вона загинула. Мені дуже не вистачає Насті, вона була світлою і доброю людиною. Вона була моєю наставницею, за 2,5 року дала мені дуже багато, навчила мене всього. Це була світлої душі людина, яка завжди підтримувала. І психологічно. Завжди відповідальна. Завжди виконувала ті завдання, які були поставлені нам редакцією», — з болем згадує Артем. 

Останні репортажі Анастасії Волкової, опубліковані на «Новинах Донбасу», вони привезли з селищ Греківка та Макіївка на Луганщині. Обидва тоді були майже на лінії фронту. Російська армія скидала на селища авіабомби. Там майже не залишилось людей, але Настя все одно поїхала в Греківку та Макіївку, щоб показати, як виживають люди на останньому клаптику рідної Луганщини, що лишався під контролем України, та вмовити їх евакуюватись. Дівчина мріяла, що вона першою серед журналістів відвідає звільнений Луганськ та покаже місто після років окупації. 

«Десять років я не бачила рідне місто. І я така не одна. Тому для мене це справа життя. Показувати тих, кого війна не зламала та кого зламала, адже все це — людські історії. За всіма моїми сюжетами стоять історії про людей. Я знаю, що багато хто чекає на мої сюжети. І це вселяє в мене надію, що все недаремно. Що я на своєму місці», — казала Анастасія. 

Сама вона була родом із Щастя — містечка поблизу Луганська. Звідти виїхала в Сіверськодонецьк у 2014 році, коли частину Луганщини окупували. Вже у Сіверськодонецьку закінчила Східноукраїнський національний університет імені Даля. 

«Настя дуже хотіла поїхати у звільнений Луганськ, як насправді багато хто з нас, з її колег, але вона не встигла. Я знаю, що її би це дуже сильно засмучувало. Для неї висвітлювати життя на Луганщині, події в Луганську було чимось таким, що само собою було надважливим, як повітря, як дихати», — згадує подруга Анастасії Марина Терещенко. 

Марина та Настя знали одна одну зі студентських років, але дружити вони почали приблизно у 2018 році. 

«Тоді вона почала знімати війну, військових, обстріли. Працюючи в Станиці (Станиця Луганська — ред.), знімаючи хлопців-військових, хлопці про неї завжди казали “своя в дошку”, бо вона кожному могла стати другом, могла стати тим, кому відкриються. Їй завжди люди відкривалися, їй завжди довіряли і могли розповісти геть все те, що не могли розповісти нікому іншому», — розповідає Марина.

Після того як більша частина її рідної Луганщини була окупована влітку 2022 року журналістка переїхала у Слов’янськ.

«5-6 років тому збирала сюжети Насті. Памʼятаю її кадри з КПВВ на Луганщині. Так ми вперше з нею «зіткнулись» в роботі. Вперше побачила її на «Донбас медіа форумі», здається, в 2019 році. Яскрава, ефектна - запамʼяталась мені одразу, хоча ми майже не спілкувались тоді. Згодом ми стали колегами, працювали на одному каналі. Я жила в Херсоні, Настя в моєму рідному Словʼянську. Купа спільних тем, було багато чим поділитись, що обговорити. Ми домовлялись зустрітись нарешті офлайн, пити каву та теревенити. Але я надто довго збиралась додому. Приїхала вже попрощатись з Настею назавжди. За це постійне відкладання на «скоро» досі гризу себе…», — ділиться колега з телеканалу «Freedom» Дар'я Литовченко.

Неодноразово Анастасія Волкова потрапляла під обстріли. Наприклад, в Рубіжному, ще до окупації населеного пункту, її з оператором засік ворожий дрон. Почались удари. Як згадує Марина Терещенко, тоді Настя думала, що вже не вийде із Рубіжного живою.

«Вони виїхали буквально за хвилини до того, як на тому місці, де вони знімали сюжет, все зрівняли. Вона сильно боялась, відправляла мені повідомлення, що вже може не вижити. Вона була відчайдушною. Багато колег пише, що вона була сміливою, але насправді це не дуже так. Її близьке оточення знає, як сильно вона боялася. Дуже боялась, але попри все, робила свою роботу, бо вважала це внеском в перемогу», — згадує Марина Терещенко.

І цей лише один випадок. А було їх набагато більше.

«Настя завжди намагалася потрапити туди, де людям найскладніше, де ситуація найнебезпечніша. Вона не була безстрашною, ні. Але була сміливою, знаходила в собі сили попри страх робити те у що вірила. І при цьому завжди з розумом і професіоналізмом підходила до оцінки ризиків. Українська журналістика втратила одну з найкращих», — розповідає шеф-редакторка сайту «Новини Донбасу» Юлія Діденко, яка працювала з Анастасією з 2018 року.

За свого життя Анастасія Волкова казала, що люди, які залишились у прифронтових населених пунктах  — це теж український фронт, який треба захищати і говорити про них якомога більше. Як і про військових, які тримають оборону на передовій.

«Вона дуже сильно поважала військових. В її колі було достатньо військових. Для неї вони були такі, знаєте, якісь атланти. І те, що один з військових став причиною її смерті, це такий жахливий жарт долі. Як на мене, це так несправедливо», — каже Марина Терещенко.

Саме військовий є підозрюваним у ДТП, яка сталась 30 травня 2024 року в Слов’янську. Тоді мікроавтобус Volkswagen Transporter, яким керував військовослужбовець, зіткнувся з автомобілем ВАЗ-2106. Водій легковика та Анастасія Волкова, яка перебувала на тротуарі, загинули.

«В її смерті є винні і вони мають понести відповідальність. Доведення цієї справи до кінця — справа честі для журналістської спільноти в першу чергу», — додає Дар'я Литовченко.

Зараз «Новини Донбасу» готують великий матеріал про перебіг розслідування та справи, очікуючи на коментарі сторін. А сьогодні хотіли нагадати про те, якою самовідданою, професійною та емпатичною до людей, чужому горю була наша колега Настя Волкова.